... Тарас Гринаш, «Огляд покаянної дисципліни у Церкві першого тисячоліття» (науковий керівник - владика Григорій (Комар), рецензент – о. ліц. Степан Угрин)
header-dds1
header-dds2
header-dds3
Ukrainian (Ukraine)English (United Kingdom)

Translate into...

LAST COMMENTED

Articles archive

< June 2016 >
Mo Tu We Th Fr Sa Su
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
28 29 30      

Visits

 Погода в Україні
 
Тарас Гринаш, «Огляд покаянної дисципліни у Церкві першого тисячоліття» (науковий керівник - владика Григорій (Комар), рецензент – о. ліц. Степан Угрин) PDF Print E-mail

ВСТУП
Святіший Отець Франциск буллою «Обличчя милосердя» проголосив 2016 рік ювілейним Роком Божого Милосердя. Святкуючи цей ювілей, Церква особливу увагу звертає на таїнство Покаяння, представляючи його як простір і час Божої любові та прощення. Для духовно зраненої сучасної людини важливо досвідчити у покаянні милосердя Господа, яке проявляється у її звільненні від неволі гріха. Ця ініціатива Папи, підтримана Синодом єпископів Української Греко- Католицької Церкви, вказує, наскільки актуальною й універсальною є тема милосердя і покаяння у сучасному суспільстві та в теперішніх українських реаліях зокрема.

У дипломній роботі ми поставили собі за мету розглянути покаянну дисципліну Церкви у першому тисячолітті, здійснивши при цьому її історично-богословський аналіз. Такий огляд допоможе краще зрозуміти, в чому Церква вбачала дієвість та наслідки своєї покаянної дисципліни. Сутність покаяння полягає у відновленні розірваного гріхом сопричастя людини з Богом. Опрацьовані нами наукові дослідження дозволяють стверджувати, що Церква впродовж багатьох століть пропонувала людству чисельні методи та способи примирення і повернення людини до первинного стану богоподібності, тому церковна дисципліна практики покаяння зазнавала змін різного характеру. Її розвиток викликає інтерес не лише в богословів-дослідників, але і в широкому середовищі вірних, які часто приймають дар Божого прощення в таїнстві Покаяння. 
Основна частина дипломної роботи поділена на два Розділи з визначеною кількістю підрозділів, що допоможе систематично та логічно представити результат нашого дослідження. Основну частину доповнюють Вступ і Висновки. Бібліографія включає використані в процесі написання дипломної роботи літургійні джерела, наукові дослідження та інші матеріали, дотичні до розглядуваної нами проблематики.
Наша праця написана в напрямі східної духовності із застосуванням наукових методів: аналітичного, порівняльного,а також методів синтезу та якісної компіляції. Такий підхід зумовлений особливістю цього дослідження і намаганням всесторонньо висвітлити обрану тему.
Ціль нашого дослідження полягає у представленні біблійно-богословського осмислення гріха та аналізі розвитку покаянної дисципліни Церкви Сходу та Заходу. Досягнення поставленої цілі передбачає вирішення таких основних завдань: ♦♦♦ Окреслити суть гріха та його наслідки ♦♦♦ Аналіз основних богословських тем покаяння
Визначити та систематизувати розвиток таїнства Покаяння на Сході та Заході
Проаналізувати відмінності східної та західної покаянних дисциплін
У першому розділі дипломної роботи «Біблійно-богословське осмислення гріха і покаяння» розглянемо поняття гріха, його сутність та наслідки у контекстах Старого та Нового Завітів. Для окреслення гріха автори Святого Письма використовували різні терміни, ауоціа (беззаконня), ацартіа (гріх), ларалтюца (падіння) та лараРаоі^ (переступ), які згодом в богословській думці Церкви стали основою для осмислення гріха як протиприродного вчинку та відвернення людини від Бога. Ми також вказали на дію гріха у житті людини та бутті світу, який проявляється у наслідках: смерті, тлінні, злі тощо.
Святе Письмо подає численні приклади покаянної практики біблійних персонажів чи усього ізраїльського народу: такі як піст, милостиня, посипання голови попелом, носіння веретища та ін. Таке навернення людського серця до Бога супроводжувалось болем та спасенним сумом, яке святі Отці називали скорботою духа.
У дипломній роботі ми зазначаємо, що грецька мова розрізняє такі поняття, як покаяння (p,8xdvoia) та каяття (nsv9o^). Під першим розуміється покаяння, яке стосується гріховних вчинків та обмежене у часі, а другий термін вказує, радше, на стан людини (прощеного грішника) і триває усе життя.
У другому розділі «Розвиток дисципліни покаяння у першому тисячолітті» ми представимо дисципліну покаяння, розпочинаючи з раннього періоду життя Церкви до кінця першого тисячоліття. У цьому розділі вкажемо на існування ранніх форм покаянних практик - прилюдну, напівтаємну та таємну, кожна з яких відіграла важливу роль у формуванні та укладенні єдиної канонічної сповіді. Ми проаналізуємо розвиток покаянної дисципліни в східній та західній традиціях Церкви. Звернемо особливу увагу на іконоборчий та післяіконоборчий періоди розвитку покаяння на Сході та докаролінгський період розвитку покаяння на Заході. Саме таке аналітичне порівняння дозволяє нам поглянути в цілому на особливості та багатство покаянних практик Церкви, виокремивши при цьому відмінності східної та західної покаянних дисциплін, їх особливості та спільні практики.
Епоха ранньої Церкви та епоха Вселенських соборів є часом поступового доктринального формування вчення про Сповідь як церковне таїнство та важливою в історії розвитку сакраментального покаяння. Відповідні богословські рефлексії в середовищі східної традиції закріплюються з появою Номоканону (кінець VI ст.), авторство якого приписується Константинопольському патріархові Івану Поснику (595).
На відміну від Східної Церкви, канонічна дисципліна на Заході під назвою poenitentia publica (прилюдне покаяння) набрала у впродовж IV століття стабільного характеру. Розпочинаючи з VI століття, у Західній покаянній практиці з'являється нова форма сповіді - т. зв. тарифікаційне покаяння, котре розвивалось, передусім, у монастирях, заснованих ірландськими монахами. Ця практика відіграла важливу роль у формуванні ірландських, уельських та британських пенітенціаріїв.
Вагомий вплив на розвиток церковної покаянної дисципліни і на появу таємної Сповіді як в східній, так і західній традиції мало монашество. Зв'язок таємного покаяння з монашеством був обумовлений древньою практикою виявлення помислів.
На думку дослідників, до кінця першого тисячоліття в церковній практиці Сходу і Заходу з'явилася повторювана таємна сповідь (таємне покаяння) з притаманним їй сакраментальним і дисциплінарним характером неповторюваного прилюдного покаяння. Однак тільки з XII століття таємна сповідь у візантійській Церкві стає церковно-ієрархічним інститутом, співзвучним з аналогічним інститутом на Заході
У цій роботі найчастіше використовуватимемо такі терміни: «гріх», «покаянна дисципліна», «тарифікаційне покаяння», «сповідь».
Для висвітлення теми дипломної роботи ми використаємо наукові праці таких відомих авторів: А. Алмазова, М. Арранца, А. Пентковського та М. Суворова. З метою детального та вичерпного розкриття обраної теми дослідження нами було опрацьовано енциклопедичні та словникові статті а також іншу допоміжну літературу. Варто зазначити, що більшість праць вище згаданих авторів за своїм характером є історичними, рідше - історично-критичними.
Під час написання дипломної роботи ми зіткнулися з труднощами, пов' язаними з браком відповідної наукової літератури, також нам не вдалося віднайти жодного ґрунтовного наукового дослідження українською мовоюз даної проблематики.
З огляду на обсяг використаної джерельної літератури та обмежений формат наша дипломна робота не може претендувати на повне розкриття окресленої нами теми.

ВИСНОВКИ
Підводячи підсумки нашої дипломної роботи, слід зазначити, що тема гріха і покаяння завжди залишається актуальною. На основі текстів Святого Письма та богослов'я Церкви ми представили поняття гріха як процес відвернення людини від Бога, що веде до тління, смерті та поширення зла. Способом звільнення від неволі гріха є покаяння, сутність якого полягає у відновленні сопричастя людини з Богом. Покаяння - угода з Богом, яка передбачає початок нового життя людини. Церква впродовж багатьох століть пропонувала людству чисельні методи та способи примирення і повернення до первинного стану богосподібності. Саме тому церковна дисципліна практики покаяння зазнавала змін різного характеру.
Чисельні приклади покаяння і жалю людини за гріх знаходимо на сторінках Святого Письма. До біблійних покаянних практик належали: піст, милостиня, посипання голови попелом, носіння веретища та ін. Покаяння завжди виступає як необхідна умова Божого прощення. Церква розглядає гріх як духовну хворобу, лікування якої можливе тільки завдяки встановленій покаянній дисципліні, основним елементом якої є дар прощення, який людина отримує через таїнство сповіді.
В покаянній практиці грецького Сходу і латинського Заходу у першому тисячолітті існували два типи покаяння - прилюдне й таємне. Прилюдне покаяння полягало в тому, що в покаянному процесі, який наступав після сповіді гріхів каянника і накладення на нього покути, учасником цього процесу був не тільки він, але й уся церковна спільнота. Покаяння хоч і не передбачало прилюдної сповіді гріхів, але й не заперечувало такої можливості. Під таємним покаянням розумілася така покаянна практика, у якій не лише сповідь гріхів, але й подальший покаянний процес не передбачали участі церковної громади. Тому прилюдне і таємне покаяння відрізнялися між собою не за способом визнання гріхів, а за ставленням церковної спільноти до розкаяного грішника та її участі в його покаянних трудах. Розвиток покаянної дисципліни на Сході і Заході формувався поокремо, внаслідок чого до кінця першого тисячоліття покаянні практики Східної та Західної Церкви суттєво відрізнялися.
Якщо в перших століттях каянники ще проходили прилюдне покаяння, то згодом його замінила практика таємного покаяння. У прилюдному покаянні, про що свідчать канонічні і літургійні джерела (зокрема, правила церковних соборів, що проходили у IV столітті у містах Малої Азії), каянників умовно ділили на чотири групи: ті, що плачуть, ті, що клячать, ті, що слухають і ті, що стоять з вірними.
На рубежі IV-V століть візантійська покаянна дисципліна зазнала суттєвих змін. Підтвердженням цього є відоме рішення Константинопольського архієпископа Нектарія. Він у кінці IV століття скасував служіння «покаянного пресвітера» і дозволив кожному приступати до Причастя відповідно з рішенням власного сумління. Таким чином, ця постанова патріарха визначила подальшу долю прилюдного покаяння в Константинополі і привела до утворення так званої «покаянної порожнечі» у візантійській літургійній традиції. Нам невідомі жодні згадки про прилюдне покаяння у візантійських літургійних джерелах V-VII ст. У чині Літургії з Константинопольського до іконоборчого Евхологіона катедрального обряду (зберігся в південно-італійському рукописі VIII століття Vaticanus Barberini gr. 336) знаходиться лише молитва за оглашенних.
У післяіконоборчий період покаянна практика у Візантії, порівняно з доіконоборчим періодом, зазнала суттєвих змін. Внаслідок значного впливу Заходу повсюдного поширення набуло таємне покаяння (таємна сповідь), яке зародилося серед чернецтва. В монашому середовищі послуговувалися спеціальним текстом (названий Номоканон), який містив класифікацію гріхів та перелік питань до каянника.
Ймовірним автором Номоканону, що датується першою половиною IX ст. вважають «ченця і диякона, званого сином послуху» Івана. Уже в другій половині IX - першій половині X ст. текст Номоканону був скороченим і переробленим, в результаті чого маємо короткий «другий» - Девтерономоканон.
Покаянну дисципліну на Заході IV століття характеризувало і визначало канонічне, тобто, прилюдне, покаяння. Цій древній покаянній практиці піддавалися усі каянники незалежно від того, чи їх покаяння ставало прилюдним. Покаянню підлягали не всі можливі гріхи, але лише ті з них, що належали до «канонічних гріхів», за вчинення яких, згідно церковних канонів, накладалося покаяння або відлучення. Покаянна дисципліна включала три етапи: накладення покаяння; період перебування у чині каянника та урочисте примирення. Суттєві обмеження, які існували на період перебування людини в чині каянника, через не повторювальність канонічного покаяння стали причиною того, що вже в ранньому середньовіччі на Заході прилюдне покаяння практикувалось досить рідко. Тому на Заході виникла характерна «покаянна порожнеча», коли до прилюдного покаяння вдавалися, як правило, наприкінці людського життя. Поступове поглиблення цього процесу призвело до того, що в VI ст. церковному середовищі поширюється нова покаянна практика, яка суттєво відрізняється від попереднього «таємного покаяння», що зродилося у кельтських і англосаксонських монастирях. Особливість нової покаянної дисципліни полягала в повторюваності, тобто каянники мали змогу, допустивши гріх, вдатися до таємного покаяння. Іншою особливістю нової покаянної дисципліни була точна тарифікація гріхів, її іноді ще називають «тарифікаційним покаянням». Суть цієї покаянної практики полягала в тому, що для кожного гріха було визначено точний покаянний тариф, який формував покаянні практики різної тривалості (умертвіння плоті, тривалі молитви, читання псалмів).
У VIII ст. через ченців-місіонерів, які приходили на континент з Ірландії та Англії, нова покаянна практика широко поширилася в меровінгських і каролінгських Церквах. Спроби каролінгських реформаторів оновити церковне життя на Заході, усунувши при цьому нову покаянну практику тарифікаційного покаяння, не мали успіху.
У ІХ-Х ст. покаянна дисципліна на Заході характеризувалася наявністю двох типів покаяння - таємного і прилюдного, тоді як у Візантійській Церкві практикувалось тільки таємне покаяння. До кінця першого тисячоліття в церковній покаянній практиці Сходу і Заходу практикувалася повторювана таємна Сповідь (таємне покаяння), з притаманним їй сакраментальною і дисциплінарною формою неповторюваного прилюдного покаяння. Тільки з XII століття таємна Сповідь у Візантійській Церкві стає церковно-ієрархічним інститутом тотожним інститутові в західній традиції.