Кілька слів про покликання… Print
Дмитро СЕНЕЙКО

Людина тому є людиною, бо здатна і покликана обирати добро

Кожне людське життя не безцільне, адже будь-яка людина у ньому покликана до певної мети. Нам, людям, властиве покликання, яке, між иншим, тісно пов’язане із нашим щастям і спасінням. Мабуть, єдиними найщасливішими у світі людьми були Адам та Єва, а з ними – і всі Господні святі. А такими вони стали і сьогодні поміж нами є тому, що спілкувалися з Богом і завжди продовжують це робити, і через це вміють помічати, відчувають своє покликання, а з ним – Боже благословення на щастя. Але сучасні діти – справді СУЧАСНІ, адже є залежними (рабами) свого часу-диктатора, не хочуть бачити й не бачать, що кожної миті свого життя стоять перед вибором. Ми завжди, майже щосекунди, щось вибираємо, здійснюємо певний вибір. Отже, наше завдання – постійно перебувати у контакті-зв’язку з тим, хто кличе, хто пропонує нам якесь цікаве «життєве завдання». Адже потрібно добре «почути» і здійснити правильний вибір, а з ним – і власне покликання.  «Та навіщо таке помічати й чути?» – запитаємо. Одні скажуть, що в світі є набагато більше важливіших справ, а спостерігати за таким собою, своїм вибором, «відчитувати» своє життєве покликання до чогось вищого і кращого – марна і пуста справа. Чому не можна просто жити і насолоджуватись цим й не ускладнювати собі надто життя такими думками? Краще порозстрілювати віртуальних ворогів у популярній комп’ютерній грі чи позаздрити бойовій техніці Стівена Сіґала на екранах телевізорів, кінотеатрів тощо. Але ми вибираємо і без цього не можемо жити, здійснюємо своє покликання, яке є дуже відповідальним, бо визначатиме нас і подальший хід нашого життя. Ми покликані – і тому вибираємо, як жити, що творити: свій стиль, улюблені речі, місце праці, тип поведінки та инше. Що нас спонукає до цього, що є причиною вибору? Чим керуємось, вибираючи навіть кохану людину у житті? Чи нас кличе щось? А, може, Хтось? У наступних рядках спробуємо розібратись. Покликання і вибір – дві найхарактерніші  ознаки особистости  П
окликання мають всі люди, подібно як наділені життям, здоров’ям, талантом. Останні три ми звикли називати дарами, часто навіть і не замислюючись чи забуваючи, звідки їх отримали, від кого вони виявляють нас як особистостей і навіщо взагалі були даровані. Отже, покликання – це дар від люблячого Творця кожній людині як неповторній, унікальній особистості. А ще воно – це нескінченна можливість. Наприклад, коли грішимо і через це отруюємо собі життя (часто й не усвідомлюючи цього), то завжди покликані (тобто є можливість) до покаяння й святости. Той, Хто любляче покликав нас до буття, кличе до активного життя і творчости у добрі й любові. Тобто, людське покликання передусім є християнським за характером. Адже Бог прагне, щоб у нас прокинулось любовне ставлення до Нього, до вічного спілкування з Ним у щасті й радості теперішнього й майбутнього віку…  У серці, де є місце для багатьох,  немає місця для одного  Н
адто складне постало перед нами питання, вкрай важко буде розібратись у ньому, адже доведеться глибоко «копнути» у себе, зачерпнути свій багатий внутрішній світ. Здається, покликання, поштовх до вибору йде саме звідти, зсередини, із цієї «глибини», що всередині нас. Саме там знайдемо джерело всього, що задумуємо і творимо. Не вірите?! Чи не мають свого внутрішнього походження наші таланти, раптове натхнення, яке ще називаємо «музою», «вмінням», а ще «добром» і «злом»?.. Не будемо мудрувати, як більшість розгублених на цій межі філософів, знайдемо справжнього помічника на шляху «до себе», звернемося до Бога, попросимо відповіді у Святого Духа, Котрий устами апостола Петра відповідає нам: «homo cordis absconditus», або «людина серця таємнича» (1 Пт. 3:4). Ось куди «копатимемо» – в людське серце, звичайно, аж ніяк не фізіологічне, не робитимемо розтин, а зазирнемо крізь часто пустий, неконтрольований нами потік думок, до якого звикли і майже ніколи не помічаємо, а слідуємо за ними, туди, глибше, зібравши всю увагу на тому, що одне і єдине будемо шукати в нашому незбагненному внутрішньому світі. Там, за цією «ширмою» різних помислів, є щось незрозуміле, тихе, темне, здавалося б, пусте, але надзвичайно хвилююче і незвичне… Це і є славнозвісні «ми», «я» як особа, образ Божий (пор. Бут. 1:26) у постійному зв’язку, перебуванні з Богом. Саме тут поєднується наш зовнішній світ (тілесність) із внутрішнім (можемо назвати цей світ «душею», «духом», але найдоцільніше – «людською особою», «Божим образом і подобою», «серцем»). Тобто тіло – Божий дар і частинка Його образу й подоби у нас. Але там, усередині нас, де мирно і приємно, цікаво і трепетно після тривалої зосередженої молитви-розмови з Богом раптом розумієш, що у цій «темній пустелі» хтось промовляє нелюдськими словами (і то безперестанно), а ми раптом починаємо шкодувати, що не чули цього «голосу» раніше. Відчуття ці, мабуть, инакшим чином і неможливо передати, як тільки цими обмеженими і неточними словами: «внутрішній голос», «промовляє» тощо. Значить, там є хтось живий, Той, хто бажає з нами спілкуватись і безперестанно, з повагою, терпеливістю і безмежною любов’ю чекає на відповідь, вільного прийняття Його пропозицій і творенні добра й любови. Ось так незвично, божественно, трепетно і благодатно до нас промовляє Святий Дух. Він мешкає в кожному з моменту прийняття Святих Таїнств Хрещення і Миропомазання, з Ним протягом життя мали б в уважній молитві спілкуватись ми, а в Дусі через Христа і з Отцем, беручи участь у Його божестві (пор. Еф. 1:9) (через Пресвяту Євхаристію). А ми, почуттєві та емоційні, звернені увагою на зовнішні речі, не знаємо, не контролюємо себе і те, що відбувається у нас всередині. Ось що втрачаємо, будучи такими, недуховними. Живемо роздвоєно, не знаючи, що робиться всередині, куди напрямлений наш внутрішній світ, а тілесно прямуємо в нікуди. Роздвоєність внутрішнього і зовнішнього світів людини, а тому й страх, гріхи й гріховні неконтрольовані звички – Бог явно не для такого створював нас!  Саме від Святого Духа, а не невідомо звідки, раптом знаходимо і починаємо відчувати у собі силу, енергію, натхнення, які самі по собі не можуть приходити від якоїсь речі, випадку, збігу обставин, «такої долі». Вони любляче даруються лише живою особою – Богом, Котрий мешкає в нас і усе це передає Своїм улюбленцям заради щастя та обоження (тобто досягнення святости і Божої подоби). Своєю чергою, Його сила стає джерелом бажання, яке, стикаючись із конкретним життям, обставинами, речами чи людьми у Ньому, допомагає обрати щось або когось.  Але, напевне, існують і виключно наші бажання, підкоряючись яким, можемо по-своєму реалізувати наше високе покликання, особливо коли перебуваємо у гріхах, не розуміємо сили і значення покаяння, християнства загалом і люблячого Бога. Часто сліпо підкоряємося диявольським спокусам, адже наше християнське покликання і така ж життєва позиція – постійний предмет заздрости, нападів і боротьби з боку злих сил, противних нам і Богові. Вибираємо і живемо в грісі, тому навколо нас і з’являється зло, за появу й поширення якого несемо відповідальність лише ми, як вільні особи. Усе, що було створене Богом, дуже добре (пор. Бут. 1:31), але не те, що входить, а те що виходить із нутра людини – те оскверняє її (пор. Мт. 23:25-27), а разом із нею – і навколишній світ, тип життя  і відносин у ньому. Слава Богу, протягом життя маємо невичерпний шанс пересвідчитись, чого варті внаслідок нерозкаяности в гріхах неправильне здійснення Божого покликання і наш власний вибір та бажання, протилежні Одкровенню Бога і його покликанню для кожного. Зло, несправедливість і страждання в навколишньому світі, наркотики, алкоголізм, куріння, проституція і порнографія, явище молодіжних субкультур і «попсове» мистецтво, маніпуляція народжуваності через аборти, тисячі заморожених ембріонів маленьких людей, які призначені для скальпеля «осліпленого сонцем науки сліпця-науковця», як влучно писав французький письменник ХІХ ст. Віктор Гюґо, – ось що з’явилося в результаті Адамового вибору колись у раю, ось що аналогічне відбувається зі світом і нами внаслідок нашого вибору в теперішніх часах. Думаю, що кожен може вписати ще безліч прикладів того, що з’являється через наші дії, натхненні лукавим. Доки будемо продовжувати обирати гріх і поширювати зло, нехтуючи й не йдучи за нашим «небесним» покликанням до святості і гармонії з Богом, ближніми і навколишнім світом?  Найгірше із страждань – не знати, яке прийняти рішення  В
иразно момент людського вибору помітний при виборі професії. Погодьтеся, що у цей момент кожен, напевне, є найщирішим із внутрішнім собою, із Святим Духом, Який живе у нас, від Якого линуть всі наші життєві енергії, спонукання та натхнення. Як тоді прислухаємося до себе чи до ближніх, переживаємо, щоб не помилитись у виборі, враховуємо і зважуємо всі «за» і «проти», а мудрі люди, спостерігаючи за нами під час цих трепетних і відповідальних хвилин, скажуть лиш одне: «Він зробив те, що йому підказало серце…» Народна мудрість! Дійсно, люди саме у цей момент є справжніми собою, часто навіть не підозрюючи, що люблячий, бажаючий спілкування Бог своїм натхненням підштовхує до правильного вибору: вступити у той чи инший університет, вибрати те чи инше місце праці, обов’язково народити на світ дитину, одружитися, відкрити найпотаємніші порухи серця тій чи иншій особі, тобто, зробити будь-який дріб’язковий або найвагоміший життєвий вибір, здійснивши так через Бога покликання до щастя, перетворення світу та спілкування Творця й людей між собою. Так людство отримує своїх геніїв, рушіїв, потенціял для невмирущости у монахах, священиках, журналістах, економістах, політиках, школярах, студентах і всіх особистостях, які зробили у житті, навіть у дріб’язковій ситуації правильний, добрий вибір. Людина тому є людиною, бо здатна і покликана обирати добро, бо живе і працює, молиться і творить добро. Тоді стаємо гідними свого вибору, подарованого у внутрішньому натхненні  Богом. Чи не так?!  Прикро, коли все трапляється навпаки. Тому у житті кожного з нас таким важливим є прагнення і осягнення святости. Для цього варто вміти у молитві, у кожному моменті, при кожному вдиху і видиху так спілкуватись із Всевишнім, щоб виразно відчути вибір, від якого не лише нам, але й усім людям стане краще жити і прославляти свого Небесного Батька. Не розчаровуйтесь, якщо не вийде одразу через «океан» спокус і нездоланних зайвих думок при перших спробах зосередження уваги на Бозі у молитві. Прислухаймося до себе, до инших людей, щоб не помилитись у малому чи великому життєвому виборі. Це можна відчути, лише варто прикласти духовних зусиль. Адже Бог знає, де кожному, Своєму сину си Своїй дочці, буде найкраще, де він чи вона себе здійснять, де зможуть стати справжніми людьми – святими. І ось останнє: наша святість через уподібнення до Нього, у молитві в Церкві та Святих Таїнствах – те найбільше, до чого нам дає натхнення живий Бог усередині нас. Святість – це постійне перебування з Богом: звідси наше щастя, наповнення Божою благодаттю і життя за Божим Словом; це коли невмістимий Бог замешкає у нас. «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2:20). Це – наше найбільше, незбагненне покликання і найкращий життєвий вибір, адже не є вибором чогось, неживого, мертвого і минущого, але Когось, живого і люблячого. Тобто, наше найбільше покликання – не до чогось, а до Когось. Задумаймось на мить, куди прямуємо у своєму житті!..

Д. Сенейко. Кілька слів про покликання… // Слово № 2 (36) (2008) с. 8-9
< Prev   Next >