ВСТУП
У християнському світі особливе місце посідають святині, присвячені Пресвятій Богородиці. Подібно до того, як Люрд є знаковим для французів, Фатіма для португальців, а Ченстохова для поляків, Почаївська обитель є однією із головних Марійських святинь серед духовних скарбів України. ЇЇ історія сповнена свідчень про особливу опіку Божої Матері, яка залишила тут видимі знаки Своєї присутності. Згідно з переданням, що сягає 1240 р., Богородиця з’явилася на горі, залишивши відбиток правої стопи, з якого забило джерело цілющої води. Образ, подарований монастирю Анною Гойською у 1597 р., став джерелом численних зцілень, підтверджених Церквою.

Ця праця присвячена дослідженню Святині Матері Божої Почаївської в період, коли вона була оплотом Української Греко-Католицької Церкви під опікою отців-василіян (ЧСВВ). Актуальність теми зумовлена тим, що протягом своєї історії Почаївська святиня перебувала у володінні різних конфесій, кожна з яких залишила глибокий слід у літописі цього чудотворного місця. Почаївська святиня мала виняткове значення для вірних українського народу, ставши місцем паломництва, де тисячі людей отримували дар зцілення та навернення завдяки чудотворній іконі та цілющій воді.
Сьогодні дослідження історії Почаєва стикається з серйозними викликами. Радянський атеїстичний режим знищив тисячі цінних архівних справ, намагаючись стерти релігійну пам’ять народу про унійний період. Сучасні дослідники наголошують на трагічних масштабах втрат, коли документи спалювали, або перетворювали на макулатуру. Доступ до вцілілих архівів залишається обмеженим через міжконфесійну напруженість та часто упереджене ставлення до греко-католицького минулого обителі. Наукове переосмислення цього періоду є необхідним для відновлення історичної правди та подолання ідеологічних нашарувань.
Об’єктом дослідження є Почаївська лавра як цілісний історико-релігійний та культурний феномен у контексті розвитку українського християнства.
Предметом дослідження виступає діяльність Почаївського монастиря саме в унійний період (XVIII - перша третина XIX ст.), що включає його організаційну структуру, літургійне життя, видавничу справу та освітню місію.
Метою дипломної роботи є комплексне висвітлення ролі Почаївської лаври в релігійному та культурному житті України під час її перебування в унійній Церкві. Для досягнення мети поставлено такі завдання:
- Проаналізувати історичний контекст та обставини входження лаври до унії.
- Дослідити організаційну структуру та монастирський уклад під проводом отців-василіян.
- Висвітлити літургійну та духовну діяльність, зокрема традицію вшанування чудотворних реліквій.
- Оцінити культурно-освітню місію монастиря, зокрема діяльність друкарні та школи.
- З’ясувати причини та наслідки передачі монастиря до православної юрисдикції у 1831 р.
Дослідження охоплює період від витоків монастиря в середині ХV ст. (перша документальна згадка про Почаїв, датується 1442 р.) до його примусового переведення в лоно Російської синодальної Церкви у 1831 р. Окрему увагу приділено давнішим переказам про походження Почаєва, які наразі не мають документального підтвердження, проте є важливою частиною монастирської традиції. Основна увага зосереджена на XVIII ст. – «золотій добі» василіянського Почаєва. Територіальні межі дослідження обмежені Почаївською горою та її впливом на Волинський регіон і всю територію тогочасної Речі Посполитої, а згодом Російської імперії.
Ця праця написана і упорядкована за історично-аналітичним методом. Використано історичний метод для розгляду подій у їхньому розвитку. А також порівняльно-історичний метод для аналізу змін у літургійному та адміністративному житті монастиря.
Робота складається зі вступу, двох розділів та списку використаної літератури. Перший розділ присвячений історичному контексту до прийняття унії, а другий – ролі лаври в релігійному та культурному житті унійного періоду.
Дослідження спирається на спирається на різноманітні джерела, що висвітлюють складні сторінки історії обителі. Важливим документом є рукописний твір «Monastyr Skit», (1732 р.), написаний невідомим ченцем-уніатом, де йдеться про початки монастиря та видіння мисливця Туркула 1198 р. Першою документально підтвердженою згадкою є грамота короля Сигізмунда І від 1527 р.
Фундаментом роботи стали «Записи ЧСВВ» (Analecta Ordinis S. Basilii Magni), зокрема нове видання 2024 р. Присвячене 250-ліття коронації Почаївської ікони Богоматері. Цей збірник містить унікальні матеріали, що описують «золоту добу» обителі під проводом василіян та розкривають богословське значення коронації ікони як акту загальноцерковного визнання її чудотворної сили.
Особливу увагу приділено праці Петра Кралюка «Почаївська лавра: історія про яку не розповідають». Автор пропонує критичний погляд на офіційну історіографію, висвітлюючи ті аспекти життя монастиря, які часто замовчувалися або викривлялися в пізніші часи, зокрема внесок греко-католицької Церкви у формування архітектурного та інтелектуального обличчя лаври.
Також залучено праці польського дослідника Яна Марека Антонія Гіжинського (1844-1925 рр.), який одним з перших вказав на маніпуляції з архівами унійного періоду з боку російської влади. Використання цих джерел дозволяє відійти від однобічного трактування історії та представити Почаїв як унікальний осередок, де перетиналися різні традиції, збагачуючи духовну спадщину українського народу.
Важливим доповненням до дослідження архітектурного ансамблю та загальної історії обителі стала праця П. Ричков та В. Луца «Почаївська Свято-Успенська Лавра» (Київ, 2000), яка надає ґрунтовні відомості про розвиток монастирського комплексу.
Окремо варто виділити дослідження В. Мороза «Почаївська лавра в історії України: чого не добачають політики». Автор аналізує історію монастиря крізь призму національної ідентичності та політичних контекстів, наголошуючи на необхідності об’єктивного висвітлення унійного періоду як невід’ємної частини української духовної культури. Наукова новизна роботи ґрунтується на синтезі цих джерел для відтворення цілісної картини отців-василіян у Почаєві.
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження дозволяє підсумувати основні здобутки та сформулювати ключові висновки щодо діяльності Почаївської лаври в унійний період, одному з найбільш значущих і водночас найменш об’єктивно висвітлених етапів в історії цієї святині.
По-перше, дослідження показало, що формування чернечого осередку на Почаївській горі є процесом тривалим і складним, оповитим численними легендами та переказами. Достовірні документальні свідчення про існування монастиря з’являються лише у XVI ст. Першою збереженою письмовою згадкою є грамота польського короля Сигізмунда І 1527 р. Вирішальним для становлення обителі став фундаційний акт Анни Гойської 1597 р., яка передала монастиреві землі, кошти і, найголовніше, чудотворну ікону Пресвятої Богородиці, яка відтоді стала духовним серцем Почаєва. Вагому роль у зміцненні православного Почаєва відіграв і преп. Іов Залізо, чиє ігуменство перетворило обитель на визнаний духовний осередок Волині.
По-друге, встановлено, що входження Почаївської лаври до унійної Церкви було процесом добровільним, хоча і тривалим та неоднозначним. Він відбувався на тлі складних міжконфесійних конфліктів, московського цезаропапізму та переслідувань єп. Діонісія Жабокрицького. Ключовою датою є 1712 р., коли ченці на чолі з ігум. Арсенієм Кучаровським одноголосно звернулися до Апостольської столиці з проханням прийняти обитель до унії, відмовившись від московської юрисдикції. Збережені первинні документи, такі як: лист ченців від 23 липня 1712 р. та лист єп. Варлаама Шептицького від 10 серпня того ж року. Вони переконливо спростовують поширені в російській і православній історіографії твердження про насильницький характер переходу. Дослідження виявило систематичні маніпуляції з боку (про)російських авторів та замовчування архівних джерел, що тривало від доби Російської імперії аж до радянського часу.
По-третє, унійний період, що тривав з 1712 по 1831 рр. виявився «золотою добою» Почаївської обителі. Монастир під проводом отців-василіян набув розгалуженої та чітко структурованої організаційної форми: ієрархічна спільнота ченців (послушники, новики, брати-професи, ієромонахи) функціонувала відповідно до кіновійного статуту, поєднуючи духовне життя з активною господарською, освітньою та культурною діяльністю. Реєстр ченців 1739 р. засвідчує, що у монастирі перебувало 29 осіб різного походження і фаху, об’єднаних спільною аскетичною традицією. У 1770-х рр. Почаїв став найчисельнішим монастирем на південному сході Речі Посполитої зі спільнотою близько 44 – 47 ченців.
По-четверте, Почаївська лавра відіграла виняткову роль у літургійному та духовному житті Волині й усього Правобережжя. Монастир функціонував як головний осередок Марійного культу, у якому щорічного ченці звершували тисячі Божественних літургій, акафістів, молебнів і парастасів. Кульмінацією цієї духовної слави стала коронація чудотворної ікони Матері Божої Почаївської у вересні 1773 р. на яку зібралося близько 100000 вірних обох обрядів греко-католицького і римо-католицького. Важливою постаттю унійного Почаєва був граф Микола Василь Потоцький, чия меценатська діяльність уможливила грандіозну перебудову монастирського архітектурного ансамблю, зокрема зведення величного Успенського собору. Також у цей час активно розвивався культ преподобного Іова Заліза, що виявилося у василіянських виданнях акафістів та «Житія» святого, фіксації численних чудес і відповідних літургійних піснеспівів.
По-п’яте, Почаївська друкарня та школа стали одними з найважливіших культурно-освітніх інституцій Правобережної України XVIII – поч. ХІХ ст. Після отримання у 1732 р. королівського привілею від Августа ІІ монастирська друкарня видала понад 300 найменувань книг: богослужбової, духовної та освітньої літератури, значна частина якої була написана мовою, наближеною до народної руської (фактично-протоукраїнської). Зокрема збірка «Богогласник» (1790 р.) містила 238 релігійних пісень українською мовою. Ці видання не лише задовольняли літургійні потреби, а й активно формували культурну та етнічну ідентичність українського народу. Паралельно при монастирі діяла школа-новіціят та велась активна освітня місія серед місцевого населення. Протягом усього василіянського часу відбувалось пряме і свідоме формування мовної самосвідомості. Монахи, які вживали народну мову у богослужбових та катехитичних виданнях, закладали підвалини для подальших національних рухів.
По-шосте, передача Почаївського монастиря православній Церкві у 1831 р. стала наслідком свідомої і систематичної антиунійної політики Російської імперії, а не органічного церковного розвитку. Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. монастир опинився під юрисдикцією царської Росії, і влада поступово посилювала контроль над греко-католицькими інституціями. Формальним приводом для відібрання Почаєва стала участь частини ченців і монастирських селян у Польському листопадовому повстанні 1831 р. Василіянам заборонили забирати власне майно, двадцять тон видрукуваної літератури конфіскували і вивезли на утилізацію. Лише завдяки винахідливості ченців вдалося таємно виивезти оригінальну чудотворну ікону Матері Божої, а на її місце повісити копію. У 1833 р. монастирю надали статус Свято-Успенської православної лаври – символічний акт, покликаний зміцнити позиції православ’я на південно-західних кордонах імперії.
Дослідження виявило суттєві труднощі методологічного та джерелознавчого характеру. Цілеспрямована політика знищення та засекречення архівів унійного Почаєва спочатку царськими органами, а пізніше радянськими, що призвело до значних прогалин у доступній джерельній базі. Доступ до вцілілих архівів залишається ускладненим і через міжконфесійну напруженість навколо монастиря. Залучення нещодавнього (2024 р.) виходу збірника «Записок ЧСВВ» (Analecta Ordinis S. Basilii Magni) дозволило значно поповнити дослідницьку базу, проте виявило й необхідність подальшого ґрунтовного вивчення першоджерел.
Практичне і наукове значення проведення дослідження полягає у відновленні об’єктивного образу Почаєва як греко-католицької святині, важливого елементу духовної та культурної спадщини України. Результати роботи можуть бути використані в академічних курсах з історії Церкви, історії України та культурології, а також у підготовці науково-популярних матеріалів для широкого загалу. В умовах сучасних дискусій щодо церковної ідентичності та належності монастиря питання об’єктивного прочитання його минулого набуває не лише наукової, а й суспільної гостроти.
Перспективи подальших досліджень пов’язані з кількома напрямами. По-перше, необхідне більш детальне вивчення особистих біографій почаївських ченців-василіян: комплексних просопографічних праць із цієї теми досі не існує. По-друге, потребує поглибленого аналізу видавнича діяльність Почаївської друкарні в контексті формування ранньомодерної української мови та літератури. По-третє, актуальним залишається дослідження процесу передачі монастиря 1831 р. та подальшої долі вигнаних василіян на основі ширшого кола архівних джерел, зокрема польських, австрійських і ватиканських фондів, доступ до яких нині є більш реальним, ніж раніше. Нарешті, перспективним є порівняльне дослідження Почаєва на тлі інших великих унійних монастирів Правобережжя – Мілецького, Гощанського, Підкаменецького для розуміння загальних тенденцій розвитку василіянського чернецтва в цьому регіоні.
Таким чином, унійний Почаїв постає не лише як місце молитви й аскези, а й як потужний осередок духовної культури, освіти, книговидавництва та формування національної ідентичності. Василіянський період залишив глибокий, хоча й значно замовчуваний слід в архітектурі, літургійній традиції та культурному обличчі обителі. Слід, який пережив насильницьку зміну юрисдикції і продовжує жити в пам’яті греко-католицьких вірних та в українській духовній спадщині загалом.