Проблеми дослідження давньоруської іконографії Друкувати

Михайло ОЛІЙНИК


„Сучасність твердо тримається на
ґрунті лише тоді, коли її коріння глибоко
сягає у минуле, коли вона тісно пов’язана
з нашою великою культурною спадщиною.
В іншому випадку вона – тополиний пух –
 красивий і привабливий; але варто повіяти вітру, і від нього не залишається і сліду.”
(В. Пуцко, мистецтвознавець)


Дослідження мистецтва Давньої Русі набуває великого значення як для нашої культури в цілому, так і, зокрема, для осмислення власної церковної традиції. Сакральні мистецькі твори є проявом духовності нашого народу. Можна також ствердити, що сакральні твори мистецтва (іконопис, храмобудування, спів та ін.) є втіленням духовності окремого народу, а радше сказати його тла, типу богослов’я. А це є не що інше, як інкультурація Слова Божого, християнства в житті окремого народу, в усіх ланках його культури і побуту. Адже в кожного народу є своя особлива дорога до Бога. В цій дорозі люди об’єднані історичним минулим, етнопсихологічними факторами менталітету, спільними здобутками мистецтва, освіти, філософської думки.
Дослідник давньоруського християнського мистецтва в період його становлення (так звана „домонгольська доба”: Х–ХІІІ ст.) зіткнеться у своїх культурологічних та богословських пошуках з рядом проблем. Говорячи про іконографію, вони такі:
По-перше, невелика кількість досліджень культурологічного плану. Переважають вузько-мистецтвознавчі праці.
По-друге, проблема ідентифікації іконографічних творів до монгольської Русі. Ікон від давньоруської доби збереглося так небагато, що їх не важко перелічити. Більшість із них зараз поза межами України. Закордонні дослідники з різних причин зменшують вік багатьох ікон Давньої Русі, привласнюючи їх і зараховуючи до спадщини новгородської чи володимиро-суздальської шкіл. Безліч творів загинули під копитами монголо-татарської орди.
По-третє, майже відсутні богословсько-наукові розвідки древньоруського іконопису.
Збережені ікони походять переважно з північно руських земель, але ця обставина не може бути підставою для локалізації написання ікон і для визначення кола майстрів. У фаховій літературі помітне місце посідають суперечки щодо датування та походження окремих пам’яток і погляду на риси їх самобутності. Рідше доводиться знаходити спроби визначення джерел та функціонального призначення, хоча обійти ці питання, вивчаючи ікони, неможливо.1
Але можемо подолати обмеженість наявного матеріалізму, як зазначає мистецтвознавець В. Пуцко, долучивши те, що краще збереглося під невблаганним плином століть. А це – мініатюра, дрібна кам’яна пластинка та художнє литво, де знаходимо відтворення іконографії, а то й навіть стилю іконописних оригіналів, особливо тих, котрі в давнину шанувалось як реліквії.2
Вченими здійснені спроби таких реконструкцій. І хоч вони не виходять за межі наукових гіпотез, але завдяки їм з’являється змога розширити погляд на мистецтво давньоруського станкового живопису. Потрібно перевіряти старі твердження, котрі, можливо, вже потребують певних корективів.
Потрібно також остерігатися, щоб не підтягувати неперевірені і не до кінця вивчені факти під заздалегідь придумані висновки.
Першим завданням дослідника буде дати належну відповідь на питання: чим визначається приналежність до давньоруської культурної традиції? “Датування, що спирається на ідею, яка лежить в основі іконопису, визначає добу краще, ніж сумнівний аналіз стилю малювання ”.3
Потрібно зазначити, що іконографія пов’язана з літературною та філософською думкою. “Розмалювання спирається на літературні першоджерела, які нині, здебільш, вже не існують; воно фіксує справжню основу філософії богословської художньої творчості доби і ті джерела, що лягли в основу розмальовки храмів.4
Допомагають з’ясуванню окремих фактів іконографії України також деякі відомі пам’ятки пізнішого часу, бо вони виявляють незаперечний зв’язок із давнішими і вказують на певну традицію іконографії.”5
За сталою науковою традицією початки мистецтва Київської Русі пов’язуємо з другою половиною Х ст. Звичайно, це не означає, що до зазначеного часу тут не існувало ніякого мистецтва: мова йде про офіційний напрямок, значною мірою опертий на візантійську традицію, котра уможливила невдовзі великий розквіт молодої давньоруської культури.6
Сьогодні до київської іконографічної школи домонгольського періоду можна віднести такі твори:
1. Вишгородська Богоматір – можливо, найславетніше в світовому малярстві зображення Богородиці. Щодо датування і походження існує кілька думок:
–     це є візантійська ікона початку ХІІ ст. (В.А. Овсійчук) або ХІ – ХІІ ст. (В.Н. Лазарєв)7, що була привезена з Константинополя у Володимир в 1155 р. згідно Іпатіївського літопису.8
–    Насправді ж привезена у
Вишгород біля Києва у 1137 р.9 Вона, ймовірно, була замовлена киянами, тому і відбиває їх естетичнні смаки.10
–    Відноситься до ХІV ст.,
оскільки психологічна глибина твору схиляє до того, що в ХІІ ст. подібних пам’яток не зафіксовано (В. Залозецький).11
–    Намальована на початку ХІІ ст. “київським іконописцем Аліпієм. Про це говорить “генетичний зв’язок з іншими, як гадають, його творами, зокрема контур і психологізм образу та графічність. Крім того проблематично відшукати аналогічні твори у Візантії в розглядуваній нами період часу.12 Зараз оригінал знаходиться в Москві.
2. Велика Панагія, згідно з найновішими дослідженнями, є, можливо, твором Аліпія (бл. 1114 р.). З літопису відомо, що князь Володимир Мономах подарував ікону Богоматері, придбану в Аліпія, церкві в Ростові, а згодом її перенесено до Ярославля, де була знайдена і приписана ярославській школі. За авторство Аліпія промовляє старовинність, історичні дані. Крім того тип Богоматері – Оранти був характерною прикметою саме київських церков – Десятинної, Святої Софії, Успенського Собору Києво-Печерської Лаври і Михайлівського Золотоверхого, мозаїки якого також приписують Аліпієві. За стилем ця ікона подібна до мозаїчних зображень. Ікона є монументальних розмірів (194 см. висоти). Знаходиться у Москві.13 Тут помітний відхід від візантійського канону, а також особливості живописного втілення образу Богородиці.14
3. Св. Дмитрій Солунський – ікона, що знаходилася в церкві в м. Дмитрові, походить з ХІІ ст. Приписувалася володимиро-суздальській школі (ХІІ – ХІІІ ст.). За стилем має подібні риси Великої Панагії15, також монументального формату (156 см.). Знаходиться в Москві.
4. Георгій – воїн. Імовірно була храмовою іконою Георгіївського Собору – патронального храму Ярослава Мудрого. Храм освятив митрополит Іларіон у 1051 р. В іконі відображені поетична образність Києва ХІ ст., емоційний світ і притаманний часу величаво мужній характер мистецтва. Ікона також монументального характеру (висота 174 см.).16
5. Устюжське Благовіщення. 1119 р. – поч. ХІІІ ст. монументальний твір (висота 238 см.). За переказами, ікона була в м. Великий Устюг, за Івана Грозного привезена з Новгорода і приписувалася новгородській школі. Створена у Києві, мала відповідність у мозаїчному Благовіщенні з вівтарних стовпів Софії Київської. Очевидно, ікона виготовлялася для храму – Благовіщенської церкви на Золотих Воротах у Києві. У постатях ікони відтворена атмосфера храмової споруди. Зображення з Христом у лоні було поодиноким для Візантії. Тут відсутня стилізація, що простежується в іконописі ХІІ ст.17 Знаходиться в Москві.
6. Архангел Гавриїл “Золоте Волосся” (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.). Це оплічне зображення колись було складовою частиною ікони Деізіса. Цей образ перегукується з попередньою згаданою іконою. Одухотворене обличчя сповнене скорботно-співчутливого настрою. Тонкі золотисті нитки-асисти оповивають хвилясті пасма волосся та гіматію.18 Російські дослідники вважають її іконою новгородського письма. Знаходиться у Ленінграді.
7. “Спас Золоте Волосся”. Імовірно ХІ ст. із традиціями того періоду її ріднить вільна, широка манера виконання, локальність кольору, загальна святково – піднесена декоративність. Велично – трагічний образ сповнений всемогутності, що за епічною всеосяжністю не має рівноцінних в іконографії того часу. Його прирівнюють до Богоматері Вишгородської.19 Перебуває у Москві.
8. Святий Миколай. ХІІ ст. На полях домальовано десять святих, очевидно, тоді, коли ікона опинилася у Новгороді, звідки і часто приписувана її походження. У зображення закладена монументальність, фрескова благородна стриманість, психологічна загостреність образу уточнює час зближення з розписом Михайлівського Золотоверхого Собору. Ікона не барвиста, витончена за колористичним ладом.20 Перебуває у Москві.
9. “Святий Миколай Мокрий”. Не пізніше ХІV ст. знаходилася у Соборі Святої Софії в Києві на хорах в іконостасі Миколаївського вівтаря, займаючи місце храмового образу.
А. Прахов датував її спочатку Х ст. і вважав візантійського походження. Зараз маємо лише фотознімки (чорно-білі) цієї ікони (1899 р.). За свідченням дослідника прот. П. Лебединцева, на іконі Миколи Мокрого святитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Голова відкрита без митри і панагії. Під надписами зображені Спас і Богоматір, що вручають святителю Євангеліє і омофор.21
10. Богоматір Печерська (Свенська) кін. ХІ – поч. ХІІ ст. Богородиця зображена сидячою з Ісусом на колінах з Антонієм і Теодозієм Печерським. Походить з Успенського Свенського монастиря (поблизу Брянська). Можливо, постаті Антонія і Теодозія є портретами . Вірогідно, що ікона, яка збереглася і знаходиться в Москві, є копією з 1288 р. і базована на давнішому зображенні.23 У цій іконі з’явилася психологізація, драматизація образу, динамічність руху, багате колористичне нюансування, проте і сухуватість виконання.
11. Ікона Успення Богоматері. Кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст. Пов’язують із заснуванням Успенського собору Києво-Печерської лаври 1073 р. Знаходиться в Москві.
12. Ігорівська Богоматір. Датують 1147 р. За переказами вона протягом тривалого часу зберігалася в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Проте, коли було здійснено реставрацію, з’ясувалося, що наявна ікона є, очевидно, копією початку ХVІ ст. з давнішої. Слід зауважити, що вона є дуже подібна до Вишгородської ікони. За легендою перед нею молився Ігор Ольгович. Залишається для дослідників таємницею її схожість до першотвору. 24 Під час Другої світової війни вона зникла з Києво-Печерської Лаври. Має зв’язок з ранньогалицьким малярством ХІV – ХV ст.25
13. Спас Нерукотворний. Сер. ХІ – поч. ХІІ ст. Російські дослідники відносять його до володимиро-суздальського письма другої половини ХІІ ст. Визначальними тут є лінійність, колористична стриманість і лаконічність вислову.26 Цей твір київського малярства також перебуває у Москві.
14. Апостоли Петро і Павло. Середина ХІ ст. Цю київську ікону приписують до новгородської. За стилем і пластичними засадами вона близька до попнредньої.27 Перебуває в Новгороді.
15. “Деізіс оплечний”. За стилем близька до попередньої ікони.
16. Борис і Гліб. Ікона є, можливо, одним із найдавніших зображень, яке передає індивідуальність князів, їхні реальні атрибути. Дехто з дослідників вважає ікону копією ХІІІ – поч. ХІV ст. з давніше втраченого оригіналу. Імовірно, що саме ця ікона на замовлення Володимира Мономаха створювалася для нової церкви святих Бориса і Гліба, збудованої у Вишгороді у 1115 р. В іконі виявилася схильність до натуралізації і портретності. В іконі важливий відхід від візантійського воїнського ідеалу.28 Ікона перебуває в Києві.
17. Богоматір Милування. Київська ікона першої пол. ХІІ ст. Вона є дзеркальним відбиттям Вишгородської Богоматері у незвичному блакитному мафорії. Характерний проникливий погляд скорботних очей. Знаходиться у Москві.29
18. “Білозерська Богоматір”. Вирізняється образно-колористичним ладом: темно-вишневий силует на срібному тлі, червоні німби, синє поле. Ікона великих розмірів, простежуються мозаїко-фрескові традиції, виявлені у монументальному характері ікони. Звучання кольорів переборює виражену материнську драму і підносить її до всеземної масштабності.30 Ікона перебуває у Санкт-Петербурзі.
19. “Толзька Богоматір”. ХІІІ ст. Ікона великих розмірів із зображенням Богоматері на троні. У стильовому характері виразно виявлені запозичення з готичного мистецтва Західної Європи, що поєднують її з галицьким іконописом. ЇЇ пов’язують з діяльністю митрополита Петра Ратенського, який походив з монастиря Спаса на річці Рата біля Белза.
Імовірно, привіз ікону до Москви, від нього вона потрапила до Прохора, єпископа Ростова і Ярославля та опинилася у Толзькому монастирі біля Ярославля. Мотив цієї галицької ікони елеуса (замилування) рідкісної для тронного зображення . За вільністю малюнка і широкою манерою виконання в іконі відчувається фресковий розпис.31 Тепер перебуває у Москві.
20. “Богородиця Одигітрія” з Дрогобужа ХІІІ ст. Зображення монументального характеру, що відображає зв’язок з мистецтвом Київської Русі. Існують сумніви стосовно її датування. Треба підкреслити в ній глибину виразу.32 Знаходиться в м. Рівне.
21. Покрова Богоматері. Поч. ХІІІ ст. Ікона галицького письма. Рисунок дещо грубуватий. Зберігається в Києві.
22. Ікона пророка Іллі з церкви Св. Іллі на Подолі у Києві (перебуває в Києві).
До мініатюр цього періоду належать:
–    євангелист Лука, Марко, Іван з Прохором з Остромирового Євангелія 1056 – 1057рр.33
–    собор святителів, груповий портрет родини Святослава з Ізборніка Святослава 1073 р. (перебуває в Москві); 34
–    Христос у славі, що вінчає на царство князя Ярополка і княжну Ірину; Богоматір з Христом на троні; Розп’яття з “Трірської Псалтирі” 1078 – 1087 рр. (знаходиться в м. Чівідале в Італії);35
–    Євангелисти Іван, Матвій, Лука, Марко з Галицького Євангелія ХІІ – поч. ХІІІ ст. (знаходиться в Москві);36
–    Євангелисти з Добрилового Євангелія 1164 р. (знаходиться в Москві);37
–    Дві мініатюри євангелистів з Оршанського Євангелія кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст. (зберігаються в Москві).
Також потрібно врахувати пам’ятки Києва, які дають основу для хронологічного розміщення при визначенні недатованих фактів іконографії України. Також є пам’ятки, що мають відношення до іконографії і вказують на певну традицію іконографії.38 Серед них основних є такі:
–    хрест-енкольпіон з гравірованим зображенням мученика Стефана з монетами 428 р.;
–    зображення на кадильниці Х ст. з Херсонесу “Гробу Господнього”, а також воскречіння, Марія – Єлисавета, Різдво Христове, Розп’яття, бюсти апостолів;
–    Христос і 12 апостолів – інкрустація на дароносиці Х ст. (на хресті)
–    Емалева ікона Ісуса Христа на алебастровому дискосі з золоченою оковкою. Дарунок княгині Ольги до храму Св. Софії в Царгороді (зараз у Венеції).
–    Образ св. первомученика Теодора в Києві на предносному хресті, знайденому біля Десятинної церкви в Києві (1240 р.), (знаходиться в Києві);
–    Ікона Св. Бориса й Гліба на енкольпіоні ХІ ст.;
–    Образ Св. Софії – Премудрості Божої емалевий розпис на потирі з храму Св. Софії у Києві ХVІІ ст. за давніми традиціями.
Це є частина найважливіших творів, які потрібно розглянути при дослідженнях іконопису домонгольської Русі. Взявши до уваги
наявний матеріал, бачимо, що все-таки для дослідника є з чим працювати. Перед очима відкривається багатий і ще непізнаний світ давньоруського сакрального мистецтва, що манить своєю глибиною культурної традиції. За формами і кольорами цих шедеврів давнини стоять основи культури народу, його світосприймання, його своєрідний, особливий спосіб спілкування з Богом.
1 – В. Пуцко. Вивчення давньоруського мистецтва. // Образотворче мистецтво 2. – 1992. – С.10.
2 – Там само. С.12.
3 – Курінний. Українська ікона княжого часу Х – ХІІІ ст. // Релігія в житті українського народу. Збірник матеріалів Наукової конференції із Рокка ді Папо (18 – 20.Х.1963) за ред. В. Яніва. С.87.
4 – Там само. С. 88.
5 – Там само. С.80.
6 – В. Пуцко. Вивчення давньоруського мистецтва // Образотворче мистецтво 2. – 1992. ” – С.10.
7 – В.Н. Лазарев. Византийское и древнерусское искусство. М. – 1978. С.9.
8 – Там само. С.28-29.
9 – С. Гординський. Українська ікона ХІІ – ХVІІІ сторіч. Філадельфія – 1973. С.9.
10 – Там само. С.9.
11 – Там само. С.10.
12 – Ю. Смирний. Нобілітація полонянки або хто є автором ікони “Вишгородська Богородиця –милування.”// Образотворче мистецтво. 3 – 2002.
13 Гординський. Українська ікона ХІІ – ХVІІІ сторіч. Філадельфія – 1973. С. 10.
14 Д. Крвавич, В. Овсійчук, С. Черепанова. Українське мистецтво ХІІ – XVIII ст. ІІ ч. Львів – 2004. С. 155.
15 С. Гординський. Українська ікона ХІІ – XVIII сторіч. Філадельфія – 1973. C. 10.

16 Д. Крвавич, В. Овсійчук, С. Черепанова. Українське мистецтво ХІІ – XVIII ст. ІІ ч. Львів – 2004. С. 156
17 Там само. С. 156 – 157.
18 Там само. С. 157.
19 Там само. С. 157.
20 Д. Крвавич, В. Овсійчук, С. Черепанова. Українське мистецтво ХІІ – XVIII ст. ІІ ч. Львів – 2004. с. 158.
21 Н. Верещагіна. Найдавніша чудотворна київська ікона. / Родовід 12/95 С. 80 – 82.
23 Так само. С.10.
24 В. Пуцко. Ікона Богородиці Ігорівської. / Людина і світ. Травень – червень 1998 р. С. 53-54.
25 С. Гординський. Українська ікона ХІІ – ХVІІІ сторіч. Філадельфія – 1973. с. 11.
26 Д. Крвавич, В. Овсійчук, С. Черепанова. Українське мистецтво ХІІ – XVIII ст. ІІ ч. Львів – 2004. с. 159
27 Там само. С.159.
28 Там само. С. 159.
29 Там само. С. 159.
30 Там само. С. 159.
31 Там само. С.160 – 161.
32 16 Д. Крвавич, В. Овсійчук, С. Черепанова. Українське мистецтво ХІ ч. Львів – 2004. с. 161
33 Там само. Додаток 3. С.219 – 220.
34 Мистецтво Київської Русі. Під. ред. Ю. С. Асеєва. Київ, 1989. Іл. 188, 189.
35 Там само. Іл. 190, 191.
36 Д. Крвавич, В. Овсійчук, С. Черепанова. Українське мистецтво.ІІ ч. Львів – 2004. с. 164.
37 Там сам. С. 164.

 

М. Олійник. Проблеми дослідження давньоруської іконографії // СЛОВО 1 (22)  (2004-2005) 18-21