Микола Цмоканич

У перших главах Книги Буття є розповідь про сотворення Богом світу, тварин і людей. Цікавим є те, як саме описується створення Адама і Єви. Бог створив одну людину, хоч і у двох особах: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1, 27). Богослови пояснюють це таким чином: людина створена на Образ Пресвятої Трійці, яка в одному єстві є у трьох особах. Тому-то й читаємо на початку цієї розповіді, як каже Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу» (Бут 1, 26).

Далі Святе Письмо (Бут 2, 7; 2, 21-25) розповідає детальніше про те, що Господь створив Адама і Єву дещо різними. Вони мають відмінні покликання: Адам мав доглядати за райським садом (Бут 2, 15), а Єва – бути поміччю для чоловіка (іврит ezer– означає те саме, що й «поміч/підтримка/опора Бога для людини») (Бут 2, 18). Проте вони мали спільну мету – «Будьте плідні, й множтеся, і наповняйте землю, та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі» (Бут 1, 28).
Так ми отримуємо Боже Об'явлення про людину: кожна людина є особою, оскільки створена на образ і подобу Пресвятої Трійці, бо має свої харизми, вміння, дари, які дані їй Богом для того, щоб перебувати й реалізовувати себе в спільноті, у співдії з іншою людиною, а також до спілкування з Богом і до співтворіння з Ним у раю.
Читаючи далі книгу Буття, дізнаємося, що на певному етапі історії світу народи були розсіяні по всій землі через те, що намагалися «утворити своє ім'я», тобто утвердити себе без Бога (Бут 11, 1-9). Люди, які «мали одну мову й одні слова» (Бут 11, 1), після цього випадку почали говорити різними мовами, розійшлися в усі сторони світу. Відтоді народи стали розсіяними, роз'єднаними різними мовами, культурами, менталітетами... Здавалося, що вже ніколи не буде такого, що всі ці люди знову возз'єднаються, знову стануть одним народом .
Ще в Старому Завіті Бог проголошує людям радісну звістку: «Я позбираю останок моєї отари з усіх земель, куди повиганяв їх на їхні пасовиська, і будуть вони плодитись та множитись. І поставлю над ними вівчарів, що їх пастимуть; і вже не будуть страхатися, ані боятися, і ні одна з них не загубиться, – слово Господнє» (Єр 23, 3-4). Люди знову стануть одним народом під проводом Пастиря, який, за пророцтвом провидця Міхея, вийде з Вифлиєма-Ефрати і буде пасти у Господній Силі та величі імені Господа, Бога свого (Міх 5, 1-3).
Вповні це пророцтво актуалізувалося, коли людство було до цього готове – коли настала «повнота часів» (Гл 4, 4), через воплочення Господа нашого Ісуса Христа. Він надає повноти старозавітному народові Божому, народу Ізраїля, покликаючи до апостольства дванадцять мужів, які символізують дванадцять поколінь Ізраїля. Так Бог благословляє початок «Нового Ізраїля» – Церкви (Мт 10, 1-4). З цього моменту благословляються всі народи на землі; люди, розпорошені ще з часів Вавилонської вежі, знову з'єднуються. Тепер збір апостолів на трапезу Тайної Вечері символізує зібрання людей різних національностей. Середовищем зібрання Церкви стає храм, у якому збираються люди. Тому храм є «собором», – місцем «собирання» усіх вірних .
Церква розбудовується силою благодаті Святого Духа, який був зісланий на апостолів у день П'ятдесятниці. У день Зіслання Святого Духа апостоли починають говорити різними мовами, долаючи негативні наслідки будування Вавилонської вежі (Ді 2, 1-21). З Його допомогою тепер апостоли виконують свою місію, дану Ісусом Христом: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр 16, 15) і «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт 28, 19-20).
Апостоли йдуть проголошувати Євангеліє по цілому світі. При цьому вони розуміють, що в кожному народі люди думають по-різному, тому й читаємо в посланнях святого Павла, апостола народів: «Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти. Усе я роблю заради Євангелії...»; «Я став для юдеїв ЯК юдей, щоб юдеїв придбати»; «Для тих, що без закону, я став ЯК без закону»; «Для слабких я став ЯК слабкий...»; «Усе я роблю заради Євангелії (з грецької – Радісної звістки), щоб став я співучасником її» (І Кор 9, 19-23).
Апостоли, несучи єдину Благу Вість усім народам, проповідували людям її їхньою мовою, щоб наблизитися до їхньої ментальності, способу мислення та культури. Так апостоли та їх послідовники зодягали Євангеліє в культуру того народу, у якому вони перебували. Такий процес називають інкультурацією . Боже слово, подібно до Сина Божого, мало воплотитися і вочоловічитися в культурі певного народу, бо й сам Христос народився в певному народі, мовою якого говорив і культурою та звичаями якого жив . Зміст Христової проповіді лишався той самий, змінювався лише її зовнішній вигляд.
Кожна заснована спільнота слухала Слово Боже та брала участь у Ламанні Хліба – Євхаристії. Євхаристійний хліб є символом зібрання Церкви, бо з’єднує в одне колоски, які були зібрані з поля, обмолочені й випечені в одну хлібину. У причасті Тіла й Крові Ісуса Христа люди, які на підставі Таїнства Хрещення в ім’я Пресвятої Трійці належать до Христової Церкви, видимо виявляють невидиму єдність Церкви . Вірні різних народів, культур, соціальних станів, політичних уподобань і т.д., попри всі свої відмінності, єднаються в Тілі Христовому – Церкві.
Через різні способи інкультурації Благої вісті постали різні обряди, бо прославу єдиного Бога кожна окрема спільнота звершувала через ті форми благочестя, які були їй близькі. Таким чином формувалися особливі богослужіння, богословські підходи, форми духовності, канонічні приписи, які є характерними рисами Помісної Церкви. У такий спосіб П'ятдесятниця продовжується в історії людства, об’єднуючи всіх людей, даючи ріст новим Помісним Церквам.
Подібно, як Адам і Єва є однією людиною, а Отець, Син, Дух Святий – одним Богом, так і Помісні Церкви творять одну велику, Вселенську Церкву – Тіло Христове. Помісна Церква зі своїми обрядовими особливостями та богословськими підходами не зневажається, не відкидається, а радо вітається і приймається . Попри всі відмінності, Церкви собою становлять єдність. У документах ІІ Вселенського Собору читаємо: «Тим-то серед усіх племен землі є один Народ Божий, тому що з усіх народів збирає він своїх громадян не земського, але небесного царства. Бо всі розсіяні по вселенній вірні спілкуються з іншими у Святому Дусі, так що й той, «хто в Римі сидить, знає, що й індійці є його членом» .
Так ми можемо побачити, що між Церквами й у сьогоденні є певні відмінності: у Західній Церкві богослужіння супроводжуються органом і голосами, у Східних – лише співом. Західному світу притаманне катафатичне богослов’я (раціональне пізнання Бога), а східне наголошує на непізнавальності Бога (апофатичне богослов’я), «бо для досліджування об’явленої правди різні було вжито на Сході і Заході методи для пізнавання та визнання речей Божих» . Також у різних Церквах спостерігаються різні іконографічні особливості. Відмінними є не тільки мова богослужінь, але й обрядові форми їх звершення. Окрім того, подекуди в одній Помісній Церкві є свята, які не відзначаються в іншій Церкві (наприклад, свято Покрови Божої Матері – лише в Східних Церквах). Існують і різні особливості у сфері сакральної архітектури: якщо поглянемо на способи побудови храмів у різних Церквах, то вони різняться від регіону до регіону, від народу до народу.
Наведений тут перелік відмінностей між церковними традиціями є далеко не вичерпним. Церква, тобто Народ Божий, підтримує та приймає за свої звичаї народів, якщо вони добрі, а приймаючи, очищує, скріпляє та підносить . Завдяки цьому вона багата на здобутки різних культур світу. Обрядове різноманіття не нівелює церковної єдності, а являє її багатогранність.

Микола ЦМОКАНИЧ, Єдність у різноманітті // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022.