Григель Юрій

Екуменізм як рух за відновлення втраченої християнської єдності зародився в середовищі протестантських церковних спільнот, які прагнули подолати розбіжності, що були між ними, та виробити спільний план дій, аби проповідь Христового Євангелія приносила більше плодів. Початково Католицька Церква ставилася до екуменізму з осторогою, а навіть забороняла участь у певних екуменічних зібраннях. Проте багато членів цієї Церкви були позитивно налаштовані до некатоликів і шукали шляхів поєднання з ними. До таких осіб належить і митрополит Андрей Шептицький, який упродовж 45 років єпископської та митрополичої діяльності наполегливо працював, аби донести до людей важливість церковної єдності, а також робив конкретні кроки, які мали уможливити порозуміння між християнами.

Блаженнійший Любомир Гузар, аналізуючи генезу поглядів Шептицького на церковну єдність, не боїться називати їх екуменічними, а Митрополита – провісником сучасного екуменізму . Далекого 1907 року у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький пророче писав: «Зближаються часи, в котрих, без сумніву, будемо покликані до преважливої, але й трудної праці над возз’єднанням східних Церков. Праця та єсть для нас правдивим ідеалом, вона відповідає найгарячішим нашим бажанням. На поширену в нас загальну думку, духовенство нашої провінції, відповідаючи покликові Божого провидіння, може і повинно в тій справі віддати Христовій Обручниці, Вселенській Церкві, многоважні услуги. Само наше положення поміж Заходом і Сходом того вимагає. Злучені із Заходом вірою, а обрядом із Сходом, більше, чим хто-небудь інший, можемо колись працювати над великим ділом відновлення церковної єдності…» .
Митрополит Андрей передусім був душпастирем, і цей аспект його особистості задавав тон усій релігійній діяльності. Він мав добру екуменічну формацію. Єпископ розумів, наскільки поділ є великою проблемою для вірних. У цей самий час були й інші мужі, яких також турбувало питання екуменізму. Для вирішення цієї проблеми вони збиралися на конгресах у м. Велеграді, древній столиці Великої Моравії, де жили й проповідували рівноапостольні святі Кирило і Мефодій. Велеградські з’їзди у 1907, 1909, 1911, 1924, 1927, 1934, 1936 роках об‘єднали православних і католицьких богословів у пошуках єдності. Найбільшою їхньою цінністю була ініціатива внести свій вклад у екуменічні процеси. У цих конгресах брали участь також митрополит Андрей Шептицький та о. Йосиф Сліпий.
Митрополит Андрей (Шептицький) був переконаний у тому, що Церква відіграє важливу роль у формуванні держави. Мабуть, ніякий народ на світі не потерпів стільки роз‘єднання церков, як наш. Поділ церкви став поділом народу, і це вказує на потребу з‘єднання, адже духовна єдність є підвалиною розвитку держави. Церква виховує людину і прищеплює чесноти, які роблять з неї доброго патріота та вірного християнина. Митрополит так висловлюється про важливість церковної єдності для народу: «Працю над з‘єдиненням Церков мусимо вважати за таку, яку Боже Провидіння призначає нам особливим способом. Будучи в Західній Україні одинокою віткою українського народу, що зберегла святу вселенську віру і візантійсько-слов‘янський обряд, ми більше від усіх слов‘ян і католиків можемо прикластися для тієї справи, а коли можемо, то й до того зобов‘язані. А значить до того покликані та можемо розраховувати на ту поміч Божої благодаті, яка потрібна для цієї важкої праці...» .
Важливість церковної єдності митрополит Андрей поширював не лише в себе на Батьківщині, але й далеко за її межами. Зокрема, він доклав багато зусиль, аби побудувати містки порозуміння між Християнським Сходом і Заходом. Подорожуючи Західною Європою, митрополит розповідав про східне християнство, аби розбудити серед католиків бажання взаємного пізнання між християнами Сходу й Заходу .
Крім Заходу, митрополит звернув свою увагу на Християнський Схід, зокрема на Російську імперію, до якої входила велика частина українських земель. Заручившись підтримкою папи Пія Х, Шептицький почав утілювати свій сміливий задум. З цією метою митрополит інкогніто їздив до Російської Імперії, де намагався з’ясувати перспективи унійної діяльності на території імперії, наводив контакти з прихильниками з’єднання, допомагав їм налагоджувати зв’язки з Католицькою Церквою, допомагав студентам у їх бажанні вчитись у Львові, Римі чи Інсбруку. Вагомим його кроком стало заснування Російського Греко-Католицького Екзархату . Також митрополит провадив листовну кореспонденцію в справі порозуміння з представниками православної ієрархії та інтелігенції, наголошуючи на тому, що він не є кандидатом на Патріарха об’єднаної української Церкви, а ним повинен стати хтось зі Східної України, який визнає юрисдикцію Папи Римського. Згідно з Шептицьким, поєднання зовсім не означає, що потрібно підпорядковуватися Папі як Патріархові Заходу, а означає визнання його найвищого авторитету як Отця і Пастиря Вселенської Церкви .
Від самих початків християнства Русь-Україна розвивалася між двома центрами християнського світу – греко-візантійським і латино-римським. Прийнявши східний варіант християнства з Візантії і поблизу латинської Західної Європи, Русь-Україна просто природно стала мостом між Сходом і Заходом. Тому особливу історичну місію в справі порозуміння і зближення між християнським Сходом і християнським Заходом Шептицький відводив Греко-Католицькій Церкві. Для того, аби переконати некатоликів, що єдність із Римським апостольським Престолом послужить їх користі, митрополит Андрей намагається відновити ідентичність власного обряду, бо вважав, що латинізовані його форми відштовхуватимуть від бажання християнської єдності. Він заснував Греко-католицьку богословську академію у Львові (1928), де духовенство поглиблювало знання східних традицій; провів літургійну реформу з метою відновлення первинних східних форм. У своїх посланнях та публікаціях, які стосувалися обрядових справ (наприклад, «Про Російський Католицький Екзархат» (1927), «Про обрядові справи» (1931), «Вірність традиції» (1931), «Праця над з’єднанням Церков» (1940), «Про обряди» (1941), «Як будувати Рідну Хату» (1941) й ін.), митрополит наголошував, що лише самобутній візантійський обряд, очищений від численних латинських впливів, сприятиме справі церковного поєднання Християнського Сходу та Заходу.
У травні 1923 р, перебуваючи в Римі, митрополит Шептицький отримав від створеної в 1917 р. Конгрегації для Східної Церкви лист-заохочення до відновлення східного монашества через заснування чернечої інституції студитів, завданням яких було зберігати візантійський обряд, очищений від різних чужорідних змін . Андрей Шептицький вважав, що це вагомо вплине на покращення стану УГКЦ та допоможе налагодити зв‘язки між Римським Апостольським Престолом та християнським Сходом. Відновлюючи традицію студитського чернецтва, він глибоко досліджував східнохристиянську церковну спадщину та сягав джерел власне київської церковної традиції.
Митрополит Андрей Шептицький мав непохитну віру в єдність Церков і надії на неї. Попри усі перешкоди і труднощі, які йому траплялися, він знав, що ця єдність неодмінно настане, бо єдність цілого людства є Господнім задумом, Його безпосереднім бажанням та волею. Незважаючи на всі поразки та розчарування, які доводилося переживати митрополитові, він ніколи не покидав своєї справи. Можемо сміливо стверджувати, що Андрей Шептицький до кінця своїх днів не втрачав надії на можливе з’єдинення .

 Андрей Шептицький – «провісник екуменізму» // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022