Мисак Ярослав

«Екуменізм (від грец. οἰκουμένη – заселена земля, світ) – це назва руху за відновлення повної єдності всіх християн». Особливої актуальності він набуває в Україні, адже в нас існує кілька католицьких та православних Церков, а також багато дрібних протестантських церковних спільнот. Українська Греко-Католицька Церква є відкритою до екуменічного діалогу. На всецерковному рівні цим займається Комісія з міжконфесійних та міжрелігійних відносин (до 2018 року – Комісія УГКЦ для сприяння єдності християн). Крім того, у кожній єпархії призначені відповідальні за екуменічний рух, а при Українському Католицькому Університеті засновано Інститут Екуменічних Студій. Представники УГКЦ входять до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та до Міжнародної змішаної комісії для богословського діалогу між Католицькою та Православною Церквами.

Бачення церковної єдності окреслено в «Екуменічній концепції УГКЦ», яка є своєрідним дороговказом на шляху до відновлення повного сопричастя між християнами, накресленим Синодом Єпископів УГКЦ . 22 жовтня 2021 р. Блаженнійший Святослав проголосив оновлену редакцію цього документа, а вперше він побачив світ ще у 2000 р. і згодом був суттєво перероблений у 2015 році . Оновлена концепція складається зі вступу, трьох розділів та прикінцевих міркувань.
У вступі наголошено, що «екуменізм як рух за відновленні повної єдності християн – це шлях Христової Церкви; він є не доповненням, а невід’ємною частиною сутності Церкви та її пастирської діяльності» (п. 3) . Тому УГКЦ, підкреслено в документі, надзвичайно відповідально ставиться до екуменічного руху. Як і отці ІІ Ватиканського собору, УГКЦ визнає, що нинішні поділи між християнами сталися «деколи не без вини людей з обох сторін» . Також зазначається, що сучасний стан розділення християнства є «лише тимчасовою дійсністю» (п. 2). Можемо вважати його хворобою, яку зцілить тільки Божа любов і благодать Святого Духа.
У першому розділі концепції представлено розвиток екуменічної ідеї (відновлення церковної єдності) на українських землях: від Володимирового хрещення Русі-України й дотепер. УГКЦ є носієм еклезіологічної пам’яті неподіленої Христової Церкви першого тисячоліття, бо зародилася ще тоді, коли православні й католики буди єдині. Упродовж віків УГКЦ потерпала за вірність Христової заповіді «Щоб усі були одно» (Йо 17, 21) та єдність із Римським Апостольським Престолом, яку підтвердила в 1439 і 1596 рр. під час Флорентійської і Берестейської церковних уній, і неодноразово була переслідувана та нищена (наприклад, насильницьке «приєднання» її частин до російського православ’я у 1839, 1871, 1946 рр. – див. п. 10).
Концепція згадує спроби митрополитів Велямина Йосифа Рутського, Йова Борецького і Петра Могили «возз’єднати Русь з Руссю», тобто поєднати українських греко-католиків і православних у XVII ст. шляхом обрання спільного Київського патріарха, який був би в сопричасті як із Римом, так і з Константинополем (пп. 17 і 67).
Згаданий документ не оминає й сторінок непростих відносин між православними і греко-католиками України, нагадуючи, що УГКЦ вустами Блаженнійшого Любомира (Гузара) скерувала слова перепрошення та прощення в бік православних (п. 22).
Окремо в тексті наголошено на найважливіших кроках УГКЦ до міжцерковного порозуміння в новітню епоху. Серед них – слово Мирослава-Івана Любачівського про готовність до примирення з Російською Православною Церквою (1987), неформальний діалог із єпископами та богословами Константинопольської Церкви під назвою «Студійна група Київської Церкви», діалог між Блаженнійшим Мирославом-Іваном і Юзефом кардиналом Глемпом напередодні тисячоліття Хрещення Київської Русі, Пастирське звернення Мирослава-Івана «Про єдність святих Церков» від 7 квітня 1994 року, Послання Блаженнійшого Любомира з нагоди повернення осідку Предстоятеля УГКЦ до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» (13 квітня 2004 року), Пастирський лист Блаженнійшого Святослава «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» від 2 грудня 2011 року (пп. 18-23). Таким чином новопроголошена екуменічна концепція є логічним продовженням зусиль УГКЦ з відновлення християнської єдності та підсумовує те, що вона робила впродовж історії.
У другому розділі концепції розкрито богословські підстави екуменізму, зокрема, йдеться про поняття екуменізму та його мету, а також про помісність Київської Церкви та її екуменічне значення. «Як такий, екуменізм змагає до зближення лише християн, тобто тих, хто вірить у Святу Тройцю, втілює в життя слова Євангеліє, хто хрещений в ім’я Отця, Сина і Святого Духа і хто вірить у божественну й людську природу Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Стосунки християн із послідовниками інших релігій чи світоглядів, зокрема новітніх сект чи релігійних рухів, не є темою цієї концепції» (п. 27). Метою екуменічного руху є єдність Церкви, яка виражається через повне та видиме сопричастя помісних Церков. Еталоном і мотивацією такого сопричастя є єдність Осіб Пресвятої Тройці (один Бог у трьох Особах) (п. 29). Що більшою буде наша спільність із триєдиним Богом, то глибшим буде наше взаємне братерство .
Унікальністю церковної традиції УГКЦ, або її помісністю, є одночасна відкритість на християнський Схід і Захід. З одного боку, маючи історичний зв’язок зі своєю Церквою-матір’ю – Церквою Константинополя, і будучи однією із законних спадкоємиць історичної Київської митрополії, УГКЦ належить до християнського Сходу, зберігаючи та плекаючи східну духовність, богослов’я, канонічний порядок та літургійний обряд. З іншого боку, вона втішається повним сопричастям із Римським Архиєреєм та з усіма Католицькими Помісними Церквами (п. 34).
У третьому розділі названо завдання, що стоять перед Українською Греко-Католицькою Церквою. Зокрема, прописано шляхи наближення до бажаної єдності, пошук єдності Церков Володимирового Хрещення, стосунки УГКЦ з іншими помісними Церквами, православними, дохалкедонськими Церквами та протестантськими церковними спільнотами.
Екуменічна концепція окреслює співжиття українських греко-католиків із вірними інших Католицьких Церков. «Хоч вони і мають свої окремі ієрархічні та канонічні структури, свої святині та інші особливості релігійного життя, проте належать до католицького сопричастя, – це найкращий доказ того, що Христова Церква не лише пов’язана з якоюсь однією традицією чи нацією, а й може втілюватися в різні культури, яких не нівечить, а зберігає їх і взаємозбагачує. Свідчити про це взаємозбагачення й надалі залишиться важливою місією УГКЦ» (п. 57).
УГКЦ щиро й молитовно підтримала надання Константинопольським патріархом Томосу про автокефалію Православній Церкві України . Тепер діалог греко-католиків із православними набуває нового значення в новому форматі. Також у документі сказано, що з Українською Православною Церквою (яка перебуває в єдності з Московським патріархатом) УГКЦ бажає співпрацювати «на засадах взаємного пошанування історичної та еклезіальної природи одна одної» (п. 50 в).
Щодо контактів із древніми Східними Церквами, які після Ефеського (431 p.) та Халкидонського (451 р.) Соборів залишилися поза сопричастям із Римською та Константинопольською Церквами, то їм екуменічна концепція не приділяє надто багато місця, оскільки УГКЦ не мала значних непорозумінь чи конфліктів із ними (п. 62).
Стосунки з протестантськими церковними спільнотами, які виникли внаслідок Реформації, характеризуються тим, що ті мають значні відмінності з Церквами католицького і православного сопричастя. Ці відмінності стосуються питань про Церкву, про співвідношення між Євангелієм і Церквою, Святим Писанням і Переданням, про Таїнства та священниче служіння, а також етичних і моральних питань (п. 63). Екуменічна концепція УГКЦ підкреслює необхідність пожвавлення діалогу з протестантськими церковними спільнотами для подолання цих розбіжностей (п. 66). Плідним із цими спільнотами є партнерство в обстоюванні Богом даної гідності людини, у сфері служіння українському суспільству, захисту релігійної свободи (п. 65).
Шлях до відновлення християнської єдності концепція бачить через примирення, щире каяття, яке включає в себе взаємопрощення, уникання недружніх дій і висловів, що могли б спричинити або поглибити взаємне упередження й недовіру, однозначне визнання історичних кривд і помилок (п. 60).
Таким чином, екуменічна концепція представляє основоположні принципи, яких дотримується УГКЦ у пошуках утраченої церковної єдності. Вона закликає «вірних нашої Церкви і людей доброї волі інших Церков та церковних спільнот працювати над подальшим удосконаленням шляхів до єдності» (п. 67).

Шукати сопричастя у правді та любові: погляд УГКЦ на єдність Церкви // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022