Коваль Василь

Війна – стан, який змусив багатьох переглянути своє життя, погляди та принципи. Стан, який об’єднав всіх українців, хоч і в такий болючий спосіб, «змусив» народ запульсувати як одне серце, яке готове боротись за життя свого тіла – України. Ніхто в перші хвилини ранку, коли почали бомбити міста, не розумів до кінця, що відбувається. Але, натомість, всі збагнули - сталося лихо! Ця реальність вразила настільки глибоко, що важко тоді було уявити повернення стабільності в буденність; радше навпаки – всі почали готуватись до непередбачуваного. Це у свою чергу змусило кожного переглянути цінність життя як власного, так і близьких. Україна розпочала своє крокування Хресною дорогою. Темрява завітала у кожну домівку, несучи за собою думку здатися і програти відчаю, страху і сльозам. Сили зла хочуть змусити наш народ опустити очі і зневіритись.

Люди, що тікали від погляду смерті, сьогодні намагаються знайти світло надії та гарантію безпеки. Власне, Церква в ці дні стає тим захистом і допомогою, пропонуючи людині зустріч з Надією – Богом, Який є запорукою справедливості. Головним завданням Церкви та її духовенства стало надавати допомогу у знайдені цього спокою та надії на краще майбутнє, яке можливе тільки в Господі. Церква цей прихисток дала не тільки духовно, але й безпосередньо: через руки наших священиків, семінаристів, волонтерів… Духовні семінарії стали центрами волонтерської та гуманітарної допомоги, а семінаристи – руками, що дбають про ближніх.
Не стала виключенням і Дрогобицька Духовна семінарія, її настоятелі, семінаристи, випускники... Кожен з них в ці важкі дні став у авангарді бою проти відчаю, страху і болю в тих людей, що зазнали кривди від агресора - Московії.
Праця проявлялась у волонтерстві, духовному проводі, роздачі гуманітарної допомоги… Це служіння почалося з перших днів; а ще більше потреба у допомозі зросла після перших жертв. «Ми запалились духом апостольства, який проявляється у служінні іншим, тим самим актуалізуємо наше покликання – Служити Богові і людям», - слова одного семінариста про спогади перших днів війни.
Кожен із членів великої спільноти зауважував особливе відчуття присутності Бога у своєму житті у ці важкі дні, допомагаючи ближнім. Кожен знаходив аналогії Хресної дороги із шляхом, яким крокує Україна. Сьогодні кожен відчув себе киринейчиком, який допомагає нести Україні хрест.
«Ми відчували, що даємо надію», - саме такими словами описували наші семінаристи моменти, коли зустрічали людей з поїздів з Бучі, Ірпіня, Харкова… «Вони дивились на нас і благали про допомогу, але не устами, промовляли заплаканими очима, які були наповнені відчаєм і страхом, а словами лише тихо на вухо говорили: «Дякую». Сльози, страх, відчай, втрата близьких, усе, що пережили ці люди, змушували сльозитись очі наших братів. «Нам важко було щось їм казати, деяким навіть і не потрібно було цих слів, вони міцно нас обіймали і не відпускали, ридаючи». Семінаристи відчули горе страждаючих людей, які, втікаючи від вибухів і пострілів, годинами стояли в поїздах, бо місця не було. Багато людей губили в цьому потоці своїх близьких. Хтось приїздив вже сиротою, вдовою, з травмами…
Коли люди, що втікали, покидаючи домівки, шукали прихисток, то практично кожні двері на безпечній території були відкриті. Кількість потребуючих ставала з кожним днем все більшою і більшою. З великим потоком душ, що сповненні стражданням, появилось стільки ж праці у винограднику Господньому. «Спрага за Богом дуже чітко відчувалась, коли ти спілкувався з ними», - так описували своє служіння брати, які працювали по школах з біженцями. – «Вони ставили більше питань, ніж можна було знайти відповідей. Вони залишались з нами і просто говорили про Бога, вчились молитись, а хтось навіть хреститись. Вони шукали Його! Прикро, що саме через такі обставини». Таке служіння, однозначно, вплинуло на їхній погляд щодо Бога та Церкви. Деякі з цих людей приймали Святу Тайну Хрещення.
Воєнний час потребував повної пожертви часу та сил. Кожен брався за свій фронт цієї війни: бойовий, інформативний, соціальний, фізичний. Семінарія зразу стала осердям допомоги, де була також потреба у фізичній роботі. Завантажували в транспорт допомогу для воїнів, біженців, усіх, хто потребував її. Запал стати для когось рятунком мотивував до повної відданості: «Ти працюєш більше ніж є сил, але не зупиняєшся, бо здається, що робиш недостатньо». Опис такого стану досвідчували багато семінаристів, хоч праці було вдосталь. Як було сказано, семінарія стала центром гуманітарної допомоги: приїжджали і від’їжджали машини, буси, фури... «Ми ставали конвеєром і запаковували у ящики з різного роду допомогою для людей з різних куточків України».
Холод вечорів, який змушував тіло тремтіти, відбирав можливість легко стояти на постах українським воїнам. Наші семінаристи докладали зусилля, щоб полегшити чергування наших захисників, розвозячи їм гарячу їжу та теплі речі. Це вимагало самопожертви та часу.
Бажання допомогти ближньому спонукало утворювати волонтерські штаби при парафіяльних храмах, і наші семінаристи брали у цьому активну участь. «Праці було дуже багато. Ми отримували запити з різних міст України, куди ми відправляли різного роду допомогу. Старались охопити якомога більше структур, які потребували: Національна гвардія; ЗСУ (різні частини); батальйон Кульчинського; прикордонна служба; лікарні, госпіталі і зокрема біженці», – розповідає один з дрогобицьких семінаристів про свій досвід праці в одному з таких волонтерських центрів.
Перші дні війни були найбільш незрозумілими, що спонукало до зростання страху у людях. Люди не знали, що їх чекає далі, тому були змушені покидати домівку і шукати прихисток навіть поза межами нашої держави. Такі масові втечі створювали шалені черги на кордонах. Відчувався брак продуктів харчування. Тому вже з перших днів наші хлопці швидко зрозуміли трагічність ситуації та почали розвозити їжу на кордон, де черги утворювались кілометрами. «Деякі з них стояли кілька діб. – розповідає один із наших семінаристів, - Черги були надзвичайно довгі. Страх і розпач на їхніх обличчях змушував працювати з ще більшою жертовністю. Дехто відчував не те, що брак їди, вони мали мізер речей. Малі діти раділи всіляким смаколикам так щиро, що хотілось віддати усе, що ти мав, а батьки зі сльозами на очах щиро дякували. Дуже шкода було дітей, які навіть не мали ще року, оскільки вони потребували особливого догляду, що у такому середовищі було вкрай важким для реалізації».
Смерть завжди викликала смуток у людей, а особливо втрата близької людини. Саме такими став для нас кожен воїн – рідним. Втрата кожного з них стає дуже чутливим моментом, який доволі важко усвідомити і моментами зрозуміти. Їх проводять останнім шляхом зі всіма почестями, бо кожен свідомий українець відчуває обов’язок віддати шану герою України. Цей святий обов’язок сповняє і наша спільнота. Отці та брати брали участь у чинах похорону, бажаючи у такий спосіб віддячитися героям. Семінарійна спільнота проводила мужніх воїнів молитвою, співом і духовним потішенням, вимолюючи у Бога заступництво за душу кожного з них.
«Ти дивишся і бачиш хлопчину; розумієш, що він твого віку. Ти намагаєшся впоратись із внутрішнім криком, але тіло змушує здригатись від моторошного усвідомлення того, що він - твій одноліток. Сльози появляються самі. Коли я підійшов до труни, щоб віддати той останній поцілунок любові, я лиш попросив, щоб цей герой випросив у Бога для мене такої ж сили, щоб і я міг наповнитись цією відвагою і любов’ю до людей, держави, щоб я зміг сповнити слова Ісуса ‘‘Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає’’(Йо 15,13)»,- так описує свої відчуття брат, який був на похороні одного з героїв, що у віці 22 років віддав своє життя за мир і спокій кожного з нас.
Час війни став випробуванням власної віри для всіх тих, хто зазнав кривди чи втікав від неї, і тих, хто намагається саме таким людям допомогти. Кожен зрозумів всю актуальність слів апостола Якова, який лаконічно окреслив сутність віри: «Віра без діл мертва» (пор. Як.2,14-17)! Вірні сини і дочки своєї Батьківщини сповняють ту важливу місію, яка допоможе нам не просто витримати, а й перемогти. Коли вся Церква молиться щиро одними устами про перемогу правди над брехнею, добра над злом, то воскресіння неминуче. Воскрес Господь! Воскресне й Україна!

Досвід війни для дрогобицьких семінаристів // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022