Витівський Дмитро

«Над нашим сховищем виють артилерійські снаряди. Відблиски вогню перебігають по наших обличчях, тіні витанцьовують на стінах. Часом чути глухий гуркіт і наш сарайчик здригається. То падають авіабомби. Нараз до нас долітають притлумлені зойки. Мабуть, бомба влучила в якийсь барак... Отак ми сидимо, Кач і я, двоє солдатів у витертих мундирах, і смажимо серед глупої ночі гуску... Ми − двоє людей, два малесенькі пломінці життя, а навколо − ніч і володіння смерті», - так Ерих Марія Ремарк, який у вісімнадцятирічному віці брав участь у Першій світовій війні (1914-1918), описує стан головних героїв роману «На Західному фронті без змін».

«І тут хлопчиків погляд упав на кілька будівель, нібито знаних, бачених уві сні... Його маленький світ гойднувся, на стрілці компаса перескочили з кінця в кінець полюси. Це горіла його рідна домівка! [...] Безладно, поривчасто замахала дитина рученятами. З горла вирвався нерозбірливий, ні на що не схожий крик... Заціпенілий, із тремтячими вустами, він не зводив очей з маминого [мертвого] тіла», - так Амброуз Бірс, який вже у сімнадцятирічному віці брав участь у Громадянській війні в США (1861-1865), описує стан маленького хлопця, що побачив наслідки польоту гарматного ядра.

Війна очима солдата − це жах, до якого мусиш звикнути. Війна очима дитини − це жах, до якого, напевно, не звикнеш ніколи.
Період від Революції гідності аж до сьогодні дав нам можливість відчути це все на собі. Зараз українці та люди зі всього світу ставлять між війною та жахом знак «дорівнює». Тому автоматично виникає питання: чому війни далі є? Чому у, здавалося б, мирному та прогресивному ХХІ столітті виникає страшний військовий конфлікт в самому центрі Європи?
Для кращого розуміння причин ведення війн погляньмо в минуле. Переважною формою організації світу впродовж останніх 2,5 тисяч років була імперія. Більшість імперій з легкістю придушували всі можливі повстання, тому це була дуже стабільна форма правління. Але попри це завдяки імперіям та прибуткам від завоювань поставали і розвивалися філософія, мистецтво та правосуддя. Більшість мешканців Східної Азії говорять імперськими мовами, що колись були нав’язані силою зброї. А майже всі мешканці обох американських континентів спілкуються однією з чотирьох імперських мов: іспанською, португальською, французькою або англійською. І найчастіше завоювання та насаджування імперської культури несло месіанську мету. «Ми завойовуємо вас для вашого ж блага», — казали перси . Щось дуже подібне ми бачимо зараз.
«Стандартний набір імперських інструментів включав в себе війни, поневолення, депортацію та геноцид» . Чому війна? Бо це було вигідно. Наприклад, у Битві при Гастінгсі 1066 року Вільгельм І Завойовник отримав цілу Англію за один день ціною лишень кількох тисяч убитих .
В чому проблема масштабних війн у ХХІ столітті? В тому, що це вже невигідно. Якщо раніше, здобувши перемогу на полі бою, ви отримували прибуток, рабів та природні ресурси, то зараз із цього можна отримати дуже мало. Тепер основні економічні активи становлять технічні й інституційні знання, а не матеріальні ресурси. Такі корпорації, як Apple, Facebook і Google, коштують сотні мільярдів доларів, однак ви не зможете силою відібрати це багатство . Але з’явилося те, що змінило саму суть війни та методи її ведення − соціальні медіа. Тепер війна, у сучасному вигляді, є одним з елементів розмивання правди та просування певних наративів, і не факт, що це краще, ніж було.
Дейвид Патрикаракос − британський журналіст, який став очевидцем війни в Україні, перебуваючи в Донецьку у 2014 році, та паралельно спостерігав за війною у секторі Ґази 2014 року та повстанням Ісламської держави. Він написав книгу «Війна у 140 знаках». «Війна, як вірус, змушена мутувати, аби вижити» , − стверджує Дейвид (с. 17). І вона вижила. «Війни тепер ведуть у кількох вимірах. По-перше, це фізичний вимір: солдати стріляють у солдатів, танки по танках, літаки скидають бомби. По-друге, це інформаційний вимір чи вимір наративів... Одначе є й третій вимір військового протистояння… І його найліпше описати як вимір дискурсу» (с. 115). Другим полем бою став віртуальний простір, проте воно аж ніяк не віртуальне, якщо побачити його силу, можливості та вплив.
Дейвид розповідає про свій досвід знайомства з Анною Сандаловою, жінкою, яка змогла використати медіапростір для потреб своєї країни під час і після Революції гідності. «Вона вирішила створити приватну фейсбук-групу лише для 40 осіб, присвятивши її збору коштів на ліки й теплий одяг для протестувальників, які перебували на Майдані Незалежності... Це владося успішно: протягом кількох тижнів вона зібрала майже 3000 доларів» (с. 134-135). А коли почалася так звана АТО, Анна продовжувала вкладатися в перемогу своєї країни, і робила це у дусі ХХІ століття. Вона збирала гроші, закупляла необхідні речі та обладнання, домовлялась про їхнє відправлення, особисто контролюючи весь процес доставки. Разом з тим вона вивантажувала у мережу фото задоволених солдат, що спонукало волонтерів жертвувати кошти далі, а з іншого боку давало можливість самим солдатам висловити вдячність за підтримку. І все це завдяки соціальним мережам (с. 129-154).
Крім особистого бажання докластися до перемоги країни, Анна робила це через недієздатність держави. Майже 15 млрд доларів щорічно крали з бюджету державних закупівель України, загальна сума якого становила 50 млрд доларів (с. 153). Держава була гнилою в самому своєму серці. І саме тут постає те, що автор називає «віртуальною державою». «Онлайн-групи виникли по всій Україні, роблячи все, від поширення інформації про кризу та розселення біженців до збору коштів на ремонт літаків і купівлі вантажівок, на яких армія встановлювала ракетні установки... Підсилені соціальними медіа, вони, по суті, стали віртуальною державою» (с. 138). «Там, де держава краде гроші, народ жертвує їх, де вона повільна та неповоротка, люди − стрімкі та гнучкі. А де держава наповнена старим, реакційним мотлохом, громадяни − молоді й революційні» (с. 176).
Іншим прикладом виграшної боротьби на віртуальному полі бою став Еліот Гіґґінс, який зробив те, чого не змогли навіть західні спецслужби. За допомогою супутникових зображень з GoogleMaps, відео та фото, що були у вільному доступі в соцмережах, він та декілька інших людей змогли остаточно довести, що 17 липня 2014 року літак MH-17 збили за допомогою ракетного комплексу «Бук», наданого проросійським сепаратистам саме російською армією, попри всі її спроби заперечити це. Вони довели, що відповідальність за смерть 298 цивільних, які були у літаку, лежить саме на Москві (с. 221-240).
Отже технології ХХІ століття сприяють згуртуванню людей проти великої проблеми та дають можливості простим людям «брати ініціативу в свої руки» і робити це краще, ніж закостенілі бюрократією або навіть корупцією державні інституції. Це добре. Раніше такого не було. Проте у кожної монети є дві сторони. «Інтернет неминуче прийде на допомогу гнобителю, а не тільки пригнобленому» (с. 180).
Віталій − російський журналіст. У пошуках роботи натрапив на дуже дивну компанію. Простий старий будинок, проте охорона − зі зброєю, а на GoogleMaps ця будівля позначалася як «така, яку споруджують» (с. 183). Все це вводило в сумніви, але йому були дуже потрібні гроші. Так Віталій став адміністратором сайту worldukraine.com.ua, що справляв враження українського, проте вівся він у Санкт-Петербурзі. Робив це для російськомовних українців зі східних територій. Переписував 20 статей на день. Фактів не міняв, але переписував текст так, щоб він здавався унікальним. Також йому сказали заміняти слова «терорист» і «сепаратист» на «міліція», а замість «української армії» писати «національна гвардія» або «волонтерські батальйони», які мали погану репутацію (с. 184-185). Також у офісі працювали люди, що створювали та поширювали мультики та меми з антиукраїнськими та антиамериканськими настроями. Були «блоґери», які в соцмережах вдавали, що є українцями та розповідали про начебто складні ситуації. Це робилося для поширення наративу про «знедолену» Україну, яку потрібно визволяти. А також були люди, що постійно коментували дописи у Facebook, Twitter, «Вконтакте» і Youtube. Вони всі поширювали брехню про те, що Харків хоче стати частиною Новоросії, пов’язували Євромайдан з ЛҐБТ-рухом, звинувачували у збитті літака MH-17 самих українців, висміювали українську та американську влади. «Віталію тепер стала зрозумілою мета його роботи й роботи компанії: заохочувати недоброзичливість до України й США та дратувати людей: об’єднані гнівом вони простіше підтримуватимуть дедалі агресивніший націоналізм Путіна» (с. 191).
Кожне натискання кнопки «Поділитися» таким дописом ставало ще однією віртуальною кулею, яку користувач випускав у соціальний простір. «Це віртуальна форма тотальної війни, в якій може брати участь кожен, хто має підключення до інтернету» (с. 199). «Наше інформаційне середовище нездорове. Ми живемо в світі, де факти менш важливі, ніж наративи, де люди скоріше грають на емоціях, ніж ведуть дебати, і де алгоритми формують наш світогляд» (с. 345).
Збройна війна 2014 року, в певному сенсі, почалася тільки для підживлення війни наративів через їх втілення. «Мета Росії в Україні − не перемогти українську армію, а переконати українців на сході, що Київ їх цькує і що їх єдина надія на порятунок полягає в Москві та її агентах» (с. 341). «Посадивши їх на «дієту» російського телебачення і пропаганди соціальних медіа, Кремль змусив громадян однієї країни розколотися на абсолютно протилежні табори» (с. 213). Медіа дають Путіну можливість розмивати межу між реальністю і брехнею, між війною і миром. Говорячи, що російських військ не було на Сході України, що вони ніколи не вторгалися в Крим, він немов «залазив у голови» людей, повторюючи: «те, що ви бачили, − ви не бачили». «На місцевому рівні воно переосмислює реальність, створюючи умови для війни; на міжнародному рівні він використовує двигун громадської думки, щоб виправдати, або заплутати» (с. 220). «Військовий вимір, події на фізичному полі бою вже не є самостійною найважливішою ареною конфлікту» (с. 321).
Книга «Війна у 140 знаках» була написана про події 2014 року та феномен війни ХХІ століття загалом. Тепер кожного дня, починаючи від лютого 2022, ми пересвідчуємося, що перемагаємо у вимірі дискурсу. Країни світу підтримують Україну, а Росію − визнають агресором. Світ знає, хто добрий і злий герой у цій історії. Проте, на жаль, це не забирає всього жаху. «Людські страждання часто зумовлює віра у вигадку, однак самі страждання цілком реальні» . Разом з розвитком технологій, які проклали шлях великому добру і великому злу, має розвиватися людська етика. Ми маємо навчитися користуватися новими можливостями, зберігаючи в собі людяність. «Уникайте взаємної ненависті − і ви станете архітекторами миру. Уже не за горами той день, коли ваше покоління винесе війну на смітник історії. Можливо, тоді ви згадаєте ці слова» .

«Війна у 140 знаках» // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022