Іваненко Іван

Святе Письмо − це книга, яка оповідає найрізноманітніші життєві ситуації та обставини - чи то особисті, чи то суспільні. В книгах Священного Писання описуються як славетні та тріумфальні події (наприклад перехід вибраного народу через Червоне море - Вих 14, 10-31), так і катастрофічні періоди в житті людей (такі як війни та полон - ІІ Цар 24, 10-17).
Якщо перейтися сторінками Святого Писання, то можна зауважити, що ізраїльський народ від своїх початків, тобто від доби патріярхів Авраама, Ісаака, Якова, постійно боровся. Мотивацією для цієї боротьби, яка в різні періоди здебільшого супроводжувалася війнами, була свідомість того, що євреї воюють за свою землю, за власну незалежність та ідентичність. Головним рушієм у цій боротьбі була тверда і непохитна віра в Бога. Прикладами такої відчайдушної боротьби є декілька відомих подій з історії спасіння це: здобуття ізраїльтянами Обіцяної землі на чолі з Ісусом Навином, боротьба царя Давида з Голіятом, та війна Ізраїльського царя Єровоама з Південним царством Юди.

Отже Ізраїль переходить Йордан, та починає здобувати Палестину, відтак, починаючи від Єрихону, вони просуваються щораз глибше на територію Ханаану, перемагаючи чисельних ворогів: «Розгромив Ісус усіх царів тих та забрав одним походом усі їхні землі, бо Господь, Бог Ізраїля, воював за Ізраїля» (І.Н. 10, 42). Важливо зауважити, що у цей складний період для ізраїльського народу, коли вони, такі нечисленні, ведуть війни проти набагато потужніших ворогів, у ці події втручається Господь. Події з книги Ісуса Навина яскраво демонструють, що Ізраїль своїм перемогам завдячує виключно самому Богові .
План завоювання Єрихону був на людський погляд непрактичний, адже вони повинні були обходити місто шість днів в повній мовчанці. Та сьомого дня Бог вступив у бій за свій народ, стіни Єрихону впали, а ізраїльське військо отримало можливість зайти в місто. Однак у цій події є ідея, яка полягала в тому, щоб дозволити Господеві вступити в бій, тобто дозволити Богові боротися . Про участь у війні за свій народ промовляє і Сам Бог до Ісуса Навина мовлячи: «Будь мужнім і хоробрим; не лякайся і не падай духом, бо Господь Бог твій, з тобою, куди б ти не подався» (І.Н. 1, 9). Вибраний народ бачив перед собою чималі перешкоди де ніби то здоровий глузд підказує: щоб подолати ці перешкоди потрібно мобілізувати всі внутрішні і зовнішні людські сили. Натомість Господь через Ісуса Навина дає зрозуміти, що євреї повинні використовувати іншу вищу силу, силу не насильства, але любові та правди . Ізраїльтянам було суворо заборонено перетворювати місцевих мешканців у рабство і грабувати їх майно, а все що вони завойовували, мало бути передано Богові. Так за часів Ісуса Навина Божа сила здолала всі армії Ханаану одна за одною.
Слід звернути увагу на ще одну знаменну подію, яка відбулася декількома століттями пізніше. В Ізраїлі настав період монархії, і на чолі вибраного народу став цар Саул. При дворі Саула служить юнак ім’я якого Давид, який після приходу війська філістимлян вступає в бій з набагато потужнішим, сильнішим та підготовленим ворогом Голіятом (див. І Сам 17, 4-7). Давид, будучи фізично слабшим, відкинув обладунки, які давав йому Саул, а вийшов проти Голіята у своїй власній одежі пастуха, бо його бронею була віра в Бога Ягве: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім’я Господа Сил, Бога ізраїльських лав, якого ти зневажив» (І Сам 17, 45). Давид беззастережно вийшов на битву, бо був переконаний, що Бог Ізраїля не дозволить, щоб Його ім’я висміював філістимлянин . Результат цієї битви був очевидним, адже це війна Господня (пор. І Сам 17, 47).
Важливо є підкреслити, що вбивство Давидом Голіята не вважається переступом заповіді Божої «Не вбиватимеш» (Вих 20, 13), адже Давид захищав власну землю та власний народ. Натомість вбивство воєначальника Урії задля здобуття її жінки оцінюється, як переступ Закону. Бог дорікає Давидові через пророка Натана: «Чому ж ти так зневажив Господа і вчинив те, що є злом в його очах? Урію-хеттита вбив мечем, жінку його взяв собі за жінку» (ІІ Сам 12, 9). Отже заборона вбивати розповсюджується в більшій мірі на умисне і свідоме вбивство людини задля власної користі, що і висвітлює розповідь про царя Давида.
Ще один важливий випадок в історії спасіння трапився з царем Єровоамом. Той став царем Ізраїля після його розпаду на Північне Царство (Ізраїль) та Південне (Юдея). Єровоам нехтує попередженням: «Сини Ізраїля! Не воюйте проти Господа, Бога батьків ваших, бо не пощастить вам» (ІІ Хронік 13, 12) та нападає на Юдею. Відправивши численне військо, Єровоам починає війну супроти південного царства. Військо Єровоама було численніше від юдейського, але воно потерпіло поразку, бо ж Бог знову заступився за свій народ «Побив Бог Єровоама й усього Ізраїля» (ІІ Хронік 12, 15).
Дивлячись на ці три події треба наголосити на одному дуже важливому моменті: Бог на стороні слабших і праведних. Спочатку нечисленне кочове плем’я очолюване Ісусом Навином здобуває Обіцяну землю, перемагаючи набагато сильніших ворогів. Пізніше Давид без обладунків і навіть без меча долає сильного та добре озброєного Голіята. У війні проти Єровоамового війська юдеї взивають до Бога і з Його допомогою долають ізраїльське військо. Найкращим поясненням цих подій є слова ап. Павла, що «Господня сила виявляється в безсиллі» (ІІ Кор 12, 9).
В Новому Завіті Ісус Христос навчав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 4, 9). Тобто у питанні життя і смерті Новий Завіт кардинально відмінний від Старого Завіту − Закон замінюється благодаттю. Християнство є релігією миру, і кожен християнин має цей мир розповсюджувати. Однак сам Ісус Христос попереджав, що війни будуть («Ви почуєте про війни та воєнні поголоски» - Мт 24, 6). Війни були завжди. Правителі, царі завжди будуть хотіти довести іншим свою перевагу, розширити територію, залишити своє ім'я в історії. У такому випадку християнин повинен стати на захист себе і своїх ближніх, сповняючи слова Христові: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо 15, 13).
Новий Завіт пропагує мир і є проти воєн, що підтверджують слова Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча і загинуть» (Мт 26, 52). Ці слова не виключають вимушеної війни, війни задля захисту. Слова «від меча загинуть» стосуються в першу чергу агресорів і тиранів, і «меч», від якого вони загинуть, в руках захисників − воїнів війни . З іншого боку є заповідь Христова «Любіть ворогів ваших» (Мт 5, 44), яка не виключає потреби і можливості збройного захисту від них, однак, як і у випадку індивідуального захисту, вимагає не перевищувати меж необхідної оборони і гуманно ставитися до військовополонених, поранених та цивільного населення ворожої країни .
Отож можна підвести підсумки, а також провести деякі паралелі. Україна подібно як ізраїльський народ здобула свою Обіцяну землю, за яку зараз веде боротьбу. Сьогодні відбувається бій українського Давида та російського Голіята, і як засіб може використовуватися різноманітна зброя. Володіння зброєю та її використання накладає на християнина підвищену відповідальність і вимагає особливого володіння собою, оскільки таїть в собі небезпеку легкого перевищення меж необхідної оборони і переходу від захисту до агресії. Прагнучи до встановлення миру, християни повинні пам’ятати, що мир не може бути самоціллю. Не можна прагнути «миру за всяку ціну», входячи в хибні компроміси та нехтуючи основними християнськими та загальнолюдськими цінностями .

«Господь бо воюватиме за вас, ви ж будьте спокійні» (Вих 14, 14). // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022