Григель Юрій

 

Під час богослужінь ми часто чуємо моління за жертводавців та ктиторів. На першу згадку про фундаторів натрапляємо в тексті Проскомидії (першої частини Божественної Літургії), де священник вирізає частиці «за блаженну пам’ять і відпущення гріхів блаженних фундаторів святого храму цього». Протягом літургійного року Церква декілька разів має вселенське поминання померлих, яке промовляється під час Мирної ектенії на Божественній Літургії. Там також є спомин про «ктиторів і благодітелів святого храму цього». Ще одна згадка відбувається під час Великого входу .

То ж хто такі ктитори і фундатори? На перший погляд різні за звучанням слова «ктиторство» та «фундаторство» насправді несуть тотожний сенс, а саме – фінансування і розбудову релігійних споруд та установ. Особа може бути ктитором чи фундатором у тій церкві, яку побудувала або відновила вона сама чи її сім’я. Мова йде не лише про особливий вклад якоїсь людини в заснування і будівництво храму чи монастиря, але й про постійну жертовну підтримку їх діяльності. Церква в особливий спосіб вдячна своїм фундаторам і ктиторам. Окрім їхнього згадування на Святій Літургії, правлячий архиєрей видає фундаційну грамоту, вписуючи в неї ім’я одного жертводавця або цілої громади. У день освячення святого храму єпископ укладає капсулу з цією грамотою в стіну.
Вивчаючи українську історію, зауважуємо, що першим відомим ктитором на наших землях був святий і рівноапостольний Володимир Великий. Адже одразу після хрещення Руси-України у 988 р. він приступив до будівництва храмів. У Києві за часів його правління постала мурована церква Успення Божої Матері, звана також Десятинною . Цю церкву князь наказав розмалювати та прикрасити, обдарувавши її десятою частиною від усього свого майна . Під десятиною розумілася пожертва на потреби Церкви десятої частини зі всього, що отримує від своєї праці людина. Звідси й походить сама назва Десятинного храму. На таке святе діло Володимир гроші не шкодував. Як і в інших християнських країнах того часу, так і на Руси, князь був опікуном, а маючи поміч і опіку влади, Церква могла успішно вистояти в нелегкі часи .
У Святому Письмі вперше про пожертви згадується в книзі Буття, коли Авраам дав частину всього того, що мав, архиєрею Мелхіседеку . Ще одною згадкою про пожертву в Старому Завіті є приклад праотця Якова. Чому він також вирішує дати Богу десятину? – Спочатку давав його батько Ісаак, бо був головою сімейства. А оскільки опіка над сім’єю згодом стала справою Якова, то він дав обітницю виконувати цей Божий припис :«І всяка десятина на землі з насіння землі і з плодів дерева належить Господу: це святиня Господня»(Лев 27, 30).
Тоді десятина ще не була обов’язковим законом, а лише виявом особистих стосунків вибраних осіб із Богом. Проте не лише десятина була засобом жертви Господеві. Існували й інші пожертви. У книзі Виходу можемо прочитати такий запис: «Так робитимеш з волом і з дрібним скотом твоїм; сім днів буде воно при матері своїй, восьмого ж дня даси його мені»(Вих 22, 29-30). Головним сенсом приношення десятини в Старому Заповіті є навчитися боятися Господа: «Даватимеш точно десятину з усього врожаю твого … щоб ти навчавсь, поки життя, боятися Господа, Бога твого» (Втор 14, 22-23).
Звідси може постати питання: чи справді Господеві було це потрібно? Звичайно, що Бог не має потреби ні в чому, а тим паче в цих людських пожертвах. Проте встановлює їх, як релігійне виховання: Творець хоче, щоб людина відчувала відповідальність, мала певний обов’язок перед Ним. Тобто встановлення цього закону мало найперше виховний характер, щоб людина не забувала, що всі її досягнення дані Господом, адже для пожертвувань десятини потрібні плоди праці. Саме Бог дає їй таку можливість, і вона повинна віддячувати Йому .
У новозавітний період на заміну десятині прийшли добровільні пожертвування. Так, у деяких своїх посланнях апостол Павло просив вірних Христової Церкви піклуватися про потреби братів у вірі. А саме у зверненні до жителів Коринта читаємо, що він наголошує на потребі збору, проте не визначає певну суму, яку повинні збирати християни на потреби Церкви, пропонуючи кожного тижня відкладати частину свого заробітку, щоб збірка була як щедрий дар, а не вимушений податок. Апостол Павло акцентує на тому, що користь від таких збірок не лише задовольняє потреби святих, але стає ще ряснішим завдяки численним подякам Богові: «Згадуючи таке ваше служіння, вони будуть хвалити Бога за ваш послух у визнанні Євангелія Христового та щедрість вашого дару для них і для всіх. Вони своєю молитвою за вас показують велику любов до вас заради надмірної благодаті Божої»(2 Кор 9, 12-14).
У святооцівську епоху є також згадки про заохочення до пожертвувань. Таким був священномученик Іриней Ліонський, який вважав, що християн не потрібно змушувати до принесення десятини, а вони мають робити це цілком добровільно .
Сьогодні є багато чудових прикладів для наслідування. Християни дають якусь пожертву за отримані ласки, вислухані молитви або подальші прохання про допомогу від Бога. У цьому контексті особливої згадки заслуговує будівництво Патріаршого собору. Він поставав за пожертви численних вірних УГКЦ з України та з-за кордону. Кожен жертводавець міг «придбати» спеціальну «цеглинку» – паперову пам’ятку, на якій було зазначено внесену ним суму. Цей собор збудований із цеглинок людських душ, з людського служіння та свідомості християн . Так через пожертви численних «ктиторів і фундаторів» постав храм, який Блаженнійший Любомир часто називав «народним собором». Адже коли парафіянин вкладає свою лепту в розбудову храму, то вповні відчуває свою відповідальність за нього та приналежність до нього.

Хто такі ктитори, фундатори і чому їх поминають на Літургії? // СЛОВО №2 (90), червень-серпень 2022