Фединяк Богдан

Загальний Папський Синод є засіданням єпископів Католицької Церкви, завданням яких є допомагати Папі в його очоленні Вселенської Церкви. Як відомо, слово «синод» (гр. σύνοδος) походить від двох грецьких слів: σύν-, що означає «разом», і οδος, що означає «шлях», а тому його можна перекласти: «прямувати разом». Отже, загальний синод є нагодою для «спільного крокування» папи та єпископів із метою ділення інформацією та досвідом, надання порад, пошуку шляхів розв’язання різноманітних питань церковного життя: віри, моралі, церковної дисципліни .

Як виникла ця колегіальна інституція? У 1959 році, за три роки до початку Другого Ватиканського собору, кардинал Сільвіо Одді, тодішній апостольський нунцій в Об’єднаній Арабській Республіці (Єгипет), запропонував створити постійну консультативну раду єпископів із багатьох частин світу для обговорення основних проблем Католицької Церкви. Згодом цю ідею підхопив кардинал Бернард Йоганнес Альфрінк, який для творення законів для Церкви запропонував створити постійну раду єпископів, яка мала б діяти в єдності з папою та іншими кардиналами . Безпосередньо під час Собору, у 1963 році, мелхітський патріарх Максим IV висуває ідею започаткування при Папі «постійного синоду єпископів». Він запропонував, щоб «відносно невелика група єпископів із ротаційним членством завжди була на сесії в Римі, щоб допомагати Папі» .
14 вересня 1965 року, на відкритті четвертої і останньої сесії Собору, папа Павло VI оголосив, що наступного дня він заснує Синод Єпископів у формі, яка «навряд чи може бути інакшою від того, що запропонував патріарх Максим» . І справді, 15 вересня 1965 року у відповідь на бажання отців Другого Ватиканського собору було започатковано Загальний Папський Синод Єпископів. Його завданням було продовжити започаткований на Соборі досвід колегіального підходу до обговорення і вирішення церковних питань.
Однією з цілей Другого Ватиканського собору було відродити роль єпископів як очільників своїх місцевих Церков (тобто єпархій/дієцезій) і надихнути їх до співпраці між собою. Будучи зібранням, очолюваним Папою Римським, синодальні Отці несуть із ним спільну відповідальність в управлінні Вселенською Церквою . На Загальному Папському Синоді єпископи співпрацюють із Папою; обговорюють запропоновані ним теми та дають рекомендації, але не вирішують питань і не видають постанов, якщо тільки Папа в певних випадках не делегує Синоду такого права .
Повноваження Папи полягають у тому, що він скликає Синод Єпископів, затверджує учасників, які будуть брати в ньому участь, визначає тему дискусії, встановлює порядок денний та керує особисто або через делегатів . Не усі католицькі єпископи беруть участь у Загальному Папському Синоді (інакше це був би Вселенський собор), а лише відібрані за певними критеріями (зокрема, залежно від того, наскільки компетентними можуть бути вони з обраної для розгляду тематики).
Скликання Синоду відбувається у трьох формах: 1) «Звичайне генеральне зібрання» –періодично (зараз кожні три роки) збирається велика кількість єпископів з усього світу для обговорення питань загального інтересу; 2) «Надзвичайне генеральне зібрання» – збирається вужче представництво єпископів з усього світу для розгляду невідкладних питань; 3) «Спеціальне зібрання» – єпископи збираються для обговорення питань, що постають в межах території, на котрій вони виконують служіння . Від 1967 року папи скликали загальні папські синоди 18 разів: 15 «звичайних» і 3 «надзвичайних».
З Апостольської конституції папи Франциска Episcopalis communio(15 вересня 2018) дізнаємося, що засідання кожної Асамблеї Синоду поділене на певні етапи, а саме: підготовчий, робочий та виконавчий. Підготовчий етап розпочинається з моменту скликання Синоду Папою. Ця фаза, зокрема, передбачає спілкування з мирянами через єпископські конференції, анкетування чи інші методи комунікації, котрі зможуть безпосередньо залучити вірних. Вищі навчальні заклади також долучаються до аналізу теми. Метою цього етапу є поглиблення обраної теми та підготовка відповідних документів. Опісля цього розпочинається другий етап – робочий. Традиційно він починається та закінчується Літургією, котру очолює Папа разом із членами Синоду. Під час цього етапу Папа призначає деяких уповноважених керівників і відповідальних за сповнення різноманітних синодальних обов’язків: модерації обговорення теми Синоду, розробки певних документів тощо. На третьому, виконавчому, етапі відбувається впровадження прийнятих на Синоді постанов у життя Церкви .
Перед засіданням Загального Папського Синоду секретаріат розробляє проєкт документу, який має назву Lineamenta (з лат.«контури», «напрямні»). Це підготовчі матеріали, у яких представлено питання, які розглядатимуться на Синоді. Опісля створюється документ під назвою Instrumentum laboris (з лат.«знаряддя праці»), у якому містяться корективи або зауваги єпископів щодо питань, котрі розглядатимуться на Синоді. Це – основний документ, над яким дискутуватимуть на синодальних засіданнях. Наприклад, у випадку Синоду про сім’ю (4-25 жовтня 2015) цей документ запропонував відповіді на 46 запитань. Зазвичай Instrumentum laboris ділиться на декілька частин. У методичних записках Синоду читаємо: «Цей “робочий документ”, незважаючи на те, що він публічний, має лише характер тимчасового документа, який буде предметом обговорення під час Синоду. Він не є попередньою версією остаточних висновків, а лише текстом, який може зосередити дискусію на темі Синоду» .
Загальні папські синоди мають за мету вирішення соціальних проблем, питань віри, душпастирських викликів. За ці роки Католицька Церква видала чимало постанов і документів, за допомогою яких дала чіткі відповіді на ті чи інші питання. Одним із таких текстів є Апостольське звернення папи Павла VI Evangelii nuntiandi (з лат. «Проголошуючи Євангеліє»), яке вийшло 8 грудня 1975 за підсумками III Звичайного генерального зібрання Папського Синоду, темою якого була Євангелізація в сучасному світі. Також були Синоди, котрі стосувалися покаяння і примирення (VI Звичайне генеральне зібрання і Апостольське звернення папи Івана Павла ІІ Reconciliatoetpaenitentia (2 грудня 1984); покликання та місії мирян у Церкві та світі (VII Звичайне генеральне зібрання і Апостольське звернення папи Івана Павла ІІ Christifideleslaici[з лат. «Християни-миряни»], 30 грудня 1988); формації священників у сучасних умовах (VIII Звичайне генеральне зібрання і Апостольське звернення папи Івана Павла ІІ Pastoresdabovobis[з лат.«Я дам вам пастирів»], 25 березня 1992); молоді, вірі та розпізнанню покликання (XV Звичайне генеральне зібрання і Апостольське звернення папи Франциска Christusvivit[з лат.«Христос живий»], 25 березня 2019) та інші. Тому Загальний папський синод як дорадчий орган, котрий покликаний допомагати Святійшому Отцю папі Римському в здійсненні його служіння наступника Апостола Петра, вже має чимало плодів багаторічної праці, котрі не тільки зафіксовані документально, а й активно впроваджуються в життя Церкви, відповідаючи на сучасні актуальні виклики й проблеми у світі та Церкві.
Під час молитви «Ангел Господній» 5 жовтня 2008 року папа Римський Венедикт XVI сказав: «Синодальний вимір – складова частина Церкви: він полягає в наверненні кожного народу та культури, щоб стати єдиними у Христі та йти разом за Ним, Який сказав: “Я є дорога, істина і життя”». У тому ж ключі Папа Франциск, згадуючи 50-річчя заснування Загального папського синоду, наголосив у 2015 році, що синодальність – це «шлях, який Бог очікує від Церкви третього тисячоліття».

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023