Кравчук Віталій

Святий Діонісій жив у місті Афіни. Там же виховувався і здобув класичну елінську освіту. Потім вирушив до Єгипту, де в місті Іліополі вивчав астрономію. Під впливом проповіді ап. Павла на афінському ареопазі навернувся на Христову віру (Ді 17, 34). Упродовж трьох років Діонісій був сподвижником святого апостола Павла в проповіді Слова Божого. Згодом апостол Павло поставив його єпископом міста Афіни. Помер мученицькою смертю в 96р. за переслідувань імператора Доміціана.
Діонісію Ареопагіту приписують ряд творів теологічно-містичного змісту, про яких згадки трапляються в VI ст. в часі монофізитських суперечок. Можна сказати, що всі твори, безсумнівно, походять від однієї руки і їх є чотирнадцять: чотири твори і десять листів. Два твори: «Про Божі імена» і «Про таїнственне (містичне) богослов’я» – розповідають про пізнання Бога. У двох інших творах ідеться про ієрархію: «Про небесну ієрархію» і «Про церковну ієрархію». Листи обговорюють різні практичні й догматичні питання. Сам автор називає себе Діонісієм і відносить себе до апостольських часів. В адресах і змісті своїх листів він згадує не лише про апостольських учнів, а й про самих апостолів як про своїх сучасників .

Із доби Середньовіччя піддається сумніву автентичність Діонісієвих творів. Наука з кінця ХІХ ст. зробила висновок, що вони написані близько 500р., отже, не є творами Діонісія Аеропагіта. Тому сьогодні їх вважають творами Псевдо-Діонісія Аеропагіта. Невідомий автор підписався ім'ям Діонісія, ідучи за загальноприйнятим у тих часах звичаєм, щоб запевнити своїм творам більший успіх.
Твір «Про церковну ієрархію» складається зі 7 глав і розповідає про Церкву на землі. Вона має свою ієрархію, що побудована на зразок ієрархії ангелів і виконує аналогічні чинності. Церковна ієрархія також обіймає три тричленні класи: освячення або таїнства (містерії) – Хрещення, Євхаристія і Миропомазання; святителі – єпископи (ієрархи), пресвітери і диякони (літурги); освячені – катехумени, миряни і монахи. Спираючись на твори Діонізія, пізніші аскети й містики Середньовіччя створили образ так званих трьох доріг духовного життя: дорогу очищення, дорогу просвічення й дорогу єднання .
Діонісій пише, що шлях до Бога проходить через Церкву, а зокрема через святі таїнства. Він характеризує Церкву як ієрархію людей, у діяльності яких передається «єдина діяльність Бога». Деякі дослідники вважають, що Ареопагіт мав на увазі «благодать святого Духа», а тому називають його еклезіологію пневматологічною . Богослужіння є шляхом обоження і освячення. Саме в таїнствах досягається Богоспілкування. Ісус закликає нас до досконалої єдності Божественного життя і возносить нас до святості. У 1-ій главі автор зазначає, що Ісус Христос – початок усякої ієрархії: і небесної, і земної, і церковної. Через церковну ієрархію ми підносимося до ангельського світу. Можна сказати, що церковна ієрархія або священство в цьому світі є вищим щаблем, який безпосередньо підводить до вищого світу духів. У цьому сенсі земна Церква є «образом» небесної.
Ієрархія, згідно з Діонісієм, є священним чином, знанням і діяльністю. Її завданням є уподібнення Богу, тобто обоження і з’єднання з Ним. Чин ієрархії потребує, щоб одні просвічували та навчали, а інші – просвічувались і удосконалювали знання, які мають.
У творі «Про небесну ієрархію» автор зазначає, що найвищим творінням є ангели. З огляду на свою духовну природу вони знаходяться до Бога найближче і тому є його посередниками в Його одкровенні світові, вісниками Його волі й тайн. Небесний світ має ієрархічну будову, і не всі ангельські чини однаково володіють божественним просвіченням. Ангельський світ є одним цілим, а воднораз – «драбиною». Автор говорить про дев’ять ангельських чинів, поділяючи їх на три потрійні групи. Перша і вища група – це Херувими, Серафими та Престоли, які знаходяться в безпосередній близькості до Бога. Друга ієрархія – це Господьства, Сили і Власті. Ще нижче третя ієрархія – Начала, Архангели та Ангели. Чин ангелів завершує цю небесну драбину. Вони є найближчими до землі – це ніби «ангели світу» .
У творі «Про церковну ієрархію» Діонісій Ареопагіт пише, що ієрархія в Церкві є продовженням небесної. Усе очолює Ісус Христос – глава Церкви. У творі йдеться про те, що кожен зі священнослужителів має свої функції: так, наприклад, єпископ має зберігати й передавати віру, яка складається зі Священного Писання та Передання; пресвітери повинні духовно провадити. Завданням вірних є освячуватися через таїнства та досягати теозису.
Діонісій вважає, що Святе Передання не вичерпується виключно Святим Писанням, але включає в себе й усне, таємне передання від апостолів. Ієрарх, тобто єпископ, зберігає і передає це передання в чуттєвих символах, ніби прикриваючи від непосвячених Божественні тайни. Єпископ повинен передавати тим, що внизу, тобто пресвітерам, за достойністю кожного, від Бога отримане ним священне обоження . Діонізій підкреслює мотив таїни: цього потребує не тільки потаємність самого Божества, але й користь самих непосвячених і непідготовлених. До того ж ієрархічність передбачає, що на різних ступенях бачення має відкриватися різною мірою. Зовнішнім мають бути недоступні символи. Знання і просвічення зростають по ступенях.
У Церкві Діонізій розрізняє священні чини. Ведення передається зверху вниз. Вищий чин – єпископський. Діонізій називає його просто «чин ієрархів». Це – досконалий і завершальний чин, вершина ієрархії, джерело влади і священнодіяння. На священниках лежить діло просвічення. Диякони служать «очищенню». Саме вони мають справу зі ще не просвіченими, яких вони підготовляють до хрещення, ніби прищеплюють до нового життя. Вони стоять на межі священного та мирського чинів. Пресвітерам належить подальше керівництво, вони пояснюють просвіченим символи й обряди. Єпископу одному належить право священнодіяти, і в цьому йому співслужать пресвітери .
У мирському колі Діонізій розрізняє три чини, які відповідають трьом ступеням священства. Нижчий чин – це ті, що потребують очищення: оглашенні – ті, що каються та одержимі. Другий чин – «споглядальний», «священний народ». Вони споглядають священні символи та їх таємне значення. Вищий розряд – монахи. Ними керує сам єпископ, але посвячують їх пресвітери. За тлумаченням Діонісія, ім’я монаха показує те цілісне й нероздільне життя, яке він має вести. Вони повинні скеровувати свій дух до «Богоподібної монади», повинні долати всяке розсіяння, збирати й об’єднувати свій дух. Посвячення монахів Діонісій називає таїнством. Однак він підкреслює, що монашество не є ступенем священства і монахи посвячуються для особистого подвигу, а не для керівництва іншими. Вони повинні підкорятися священним чинам, тобто пресвітерам .
Діонізій говорить про три «священнодійства»: Хрещення, Миропомазання і Євхаристію, які вважає головними для вірних. Через них людина стає членом Христового Тіла й учасником священничого, царського та пророчого служіння Христа . Діонісій детально тлумачить символічні дії таїнств, його тлумачення часто нагадують Кирила Єрусалимського. Привертає увагу постійне вживання виразів, узятих із містерій, часто замість освячених церковним звичаєм назв і слів. Найімовірніше, автор має на меті чітко протиставити істинні «таїнства» Церкви іншим язичницьким «містеріям» .
Хрещення відкриває вхід у Церкву. Діонізій називає його «просвіченням». Хрещення звершує єпископ, але спільно з пресвітерами серед священного народу, який своєю згодою («амінь») скріплює священнодійства. Хрещення завершується Миропомазанням, яке також уділяє єпископ. Осередком сакраментального життя є Євхаристія – «таїнство зібрання чи спілкування». Це таїнство з’єднання з Єдиним. Зовнішнім знаком єднання є причащання від однієї чаші і єдиного хліба – ті, що приймають єдину їжу, мають бути єдиноподібними. У всій символіці Євхаристійної служби Діонісій підкреслює саме цей мотив.
Остання глава книги «Про церковну ієрархію» присвячена опису й символічному поясненню похоронних обрядів. Діонісій говорить спершу про загробне життя вірних: вічна юність, сповнена світла та блаженства. Ця радість є нагородою за подвиг і вірність, тому не всім приготоване це блаженство. Шлях смерті є шляхом священного відродження, бо всім приготоване воскресіння. І з настанням часів також і тіло буде покликане до блаженного життя. Цією надією визначається радісний характер похоронного чину. Цікаво, що оглашенним не дозволялося бути присутніми при завершальних молитвах поховання. Це тому, що похорон є внутрішньоцерковною і загальноцерковною молитвою, братським молінням і дією. Молитва за померлих є дією таїнственної любові. Її возносить єпископ, верховний ієрарх спільноти. Останнє цілування є символом братського зв’язку та любові. Насамкінець померлого помазують єлеєм, як він був помазаний на початку свого християнського життя, тобто при хрещенні.
Твір св. Діонісія є актуальним, бо наголошує на важливості й відповідальності кожного служіння. Усі вірні – миряни, священнослужителі та монахи – мають свої завдання в Божому задумі. Ціллю життя є спілкування з Богом та зʼєднання з Ним. Кожна людина осягає це через Святі Таїнства та духовний подвиг. Завданням священнослужителів є допомагати мирянам і монахам на щляху духовного зростання, передаючи їм віру Церкви, навчаючи та провадячи духовно.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023