Ковівчак Роман

Церква є народом Божим, спільнотою християн, до якої належать священнослужителі, миряни та монахи. Кожен член Церкви виконує в ній якусь функцію. Загальноцерковну дію ми спостерігаємо, коли Церква діє колегіально, тобто із залученням усіх своїх членів. Колегіальна діяльність звершується на соборах і синодах.
Від початків Київської Церкви собор був колегіальним органом, який скликався Митрополитом для вирішення важливих питань церковного життя. На нього були зобов’язані з’явитися всі єпископи, делегати від монашества й світського духовенства, а також миряни (представники церковних братств та органів державної влади). Історія відомих нам соборів у Київській Церкві сягає 1051 року, коли вперше собором руських архиєреїв митрополитом Київським і всієї Русі був обраний Іларіон. Серед найдавніших і найвідоміших соборів слід згадати Володимирський (1274), Віленський (1509), Берестеські (1590), Замойський (1720), Львівський (1891). Особливо пожвавилася соборова діяльність Унійної Церкви у ХХ ст. Спочатку її провадив митрополит Андрей Шептицький, котрий плекав ідеї соборності. А згодом його наступник патріарх Йосиф Сліпий, звільнений із сибірського заслання до Риму, теж ставив на вагоме місце колегіальність. Він упевнено відстоював своє право як Глави УГКЦ скликати собор, як це робили його попередники. Така нагода склалася під час ІІ Ватиканського собору, на який зʼїхалися українські єпископи. Іншою нагодою було посвячення новозбудованого собору Святої Софії в Римі, на яке прибули українські владики з усіх країн діаспори. Цей Синод відбувся в 1969 році, і там була поставлена справа заснування Українського Патріархату . Згодом подібні зібрання відбувалися з певною періодичністю.

Собор чи Синод є яскравим прикладом колегіальної дії в Церкві. У літературі ці два слова часто вживають як синоніми, проте в сучасній канонічній традиції синодом називають єпископське зібрання, а собор – це ширше церковне зібрання, яке також уключає священників, дияконів, монашество й мирян.
Церковне законодавство вимагає, що «патріярх у всьому, що стосується всієї очолюваної ним Церкви або торкається важливіших справ, не повинен нехтувати думкою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви, або також патріяршого собору» (кан. 82 §3 ККСЦ). Розгляньмо детальніше ці колегіальні зібрання.
Синодом називають зібрання єпископів різних регіонів під проводом Святого Духа для спільного обговорення і визначення подальшої діяльності Церкви на благо Христового стада. На синоді кожен єпископ, як глава місцевої Церкви, представляє свою паству і її потреби серед інших місцевих церков і перед усією спільнотою Церков. Місцевий єпископ разом зі своїм духовенством мають завдання діяти посеред вірних як пастирі та лікарі, дбаючи про духовне благополуччя і духовний ріст своєї пастви. Водночас єпископ, перебуваючи в сопричасті з іншими Церквами, представляє всі інші спільноти Церков у своїй місцевій Церкві. Це – основоположний принцип синодальності .
Синод Єпископів УГКЦ є найвищою законодавчою та судовою владою і виявом єдності та спільності Церкви. На нього збираються всі єпископи – як з України, так і з-за кордону. Глава УГКЦ може запросити на Синод також і гостей – представників інших католицьких і некатолицьких Церков, але вони не мають права голосувати за якісь рішення. Крім того, як експерти на синодальні засідання можуть бути запрошені миряни, монахи, диякони або священники для того, щоб представити Єпископам свої професійні думки та аналізи, що допомагає ефективнішому вирішенню викликів, які постають перед Церквою (кан. 102 ККСЦ). Вони не можуть голосувати за синодальні рішення.
На Синодах єпископи займаються вирішенням важливих душпастирських питань, розглядають розвиток катехитичного, соціального служіння та різних форм апостоляту й капеланства і т.д. Синод виконує важливу роль не лише в налагодженні душпастирства, але й функціонує як законодавчий і судовий орган. У деяких випадках, коли необхідно видати рішення для всієї Патріаршої Церкви, Синод бере участь у виконавчій владі патріарха. Наприклад, ідеться про іменування або перенесення єпископів. Він вибирає кандидатів до єпископату, Патріарха. Щоб синодальне рішення набуло юридичної сили, воно має бути належним чином оприлюднене. Рішення Синоду Єпископів УГКЦ публікуються у «Благовіснику», який видається патріаршою курією УГКЦ, а також на офіційній інтернет-сторінці УГКЦ.
Ще однією формою колегіальної діяльності є Патріарший собор. Це зібрання всієї Церкви, очолюваної Патріархом, яке допомагає Патріарху та Синодові Єпископів у вирішенні важливих справ, для укладення належного способу апостольства, а також церковних дисциплін, зважаючи на загальне добро Церкви (кан. 140 ККСЦ). Якщо на Синод Єпископів УГКЦ (або, як його ще називають, Патріарший або загальноцерковний Синод), скликаються лише єпископи, то, згідно з кан. 143ККСЦ, у Патріаршому Соборі беруть участь не лише вони, але й нижче духовенство, монашество та миряни – настоятелі інститутів богопосвяченого життя і монастирів свого права, ректори католицьких і церковних університетів та декани богословських факультетів, ректори вищих семінарій,священики й миряни – делегати від єпархій та екзархатів УГКЦ в усьому світі.
Існує ще одна форма синодального зібрання східних католицьких єпископів, яка в Кодексі Канонів Східних Церков дістала назву «Постійний Синод». Це колегіальний орган, котрий складається з патріарха та чотирьох єпископів (трьох із них обирає патріарший Синод, а одного вільно іменує сам патріарх терміном на 5 років). Це синодальне зібрання є складовою частиною Патріаршої курії та є дорадчим органом для допомоги патріархові у важливих питаннях. Церковне законодавство приписує, що «Постійний Синод повинен скликатися у визначені реченці, принаймні двічі на рік, і кожен раз, коли Патріярх вважає це корисним і коли треба полагодити справи, для яких загальне право вимагає згоди або поради цього Синоду» (кан. 120 ККСЦ). Ідеться, наприклад, про заснування, зміну чи скасування екзархату, прийняття зречення єпархіального єпископа, скликання Патріаршого Собору та багато інших питань.
Ще одним єпископським колегіальним зібранням УГКЦ є Митрополичий Синод. Митрополія обʼєднує кілька єпархій і є однією з форм зміцнення сопричастя між ними. На Синод митрополії сходяться єпископи єпархій, які входять до неї. Скликати митрополичий Синод у терміни, встановлені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, належно підготувати питання, які слід на ньому розглянути, головувати на Синоді, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати належить митрополиту, котрий очолює митрополію Патріаршої Церкви (кан. 133 ККСЦ). Згідно з церковним законодавством, Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен якнайстисліше визначати права й обов'язки Митрополитів і митрополичих Синодів, відповідно до законних звичаїв власної патріяршої Церкви, а також обставин часів і місць (кан. 137 ККСЦ). В Україні від 2011 р. існують чотири митрополії – Київська, Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська. Також УГКЦ має Перемисько-Варшавську Митрополію в Польщі, Філадельфійську митрополію в США, Вінніпезьку Митрополію в Канаді та Куритибську митрополію в Бразилії.
УГКЦ має особливий колегіальний орган, якого не існує в інших Східних Католицьких Церквах. Це – Архиєрейський Синод, тобто міжмитрополичий Синод, членами якого є єпископи УГКЦ, які виконують служіння на території України, а саме: єпархіальні єпископи, екзархи, єпископи Патріаршої курії, єпископи-коад’ютори, єпископи-помічники, апостольські адміністратори, адміністратори єпархій, а також єпископи-емерити. Головою Архиєрейського Синоду є Отець і Глава УГКЦ. Архиєрейський Синод скликається з метою вирішення важливих душпастирських та інших питань, спільних для митрополій УГКЦ в Україні, шляхом прийняття відповідних рішень, пастирських послань, звернень, заяв тощо, а також для збереження духовної, літургійної та богословської спадщини, утвердження канонічної дисципліни, координації дій єпископів та обміну інформацією.
Досі перелічувані нами колегіальні органи є надʼєпархіальними, тобто на них збираються представники різних єпархій УГКЦ. Проте Єпархіальний єпископ також має допоміжні колегіальні органи, які допомагають йому в управлінні єпархією. Передусім це – Єпархіальний собор, який «подає єпархіяльному Єпископові допомогу в тому, що має відношення до спеціяльних потреб або користі єпархії» (кан. 235 ККСЦ). На єпархіальний собор збираються єпархіальний єпископ і єпископи-помічники, єпархіальні радники, ректор семінарії, протопресвітери (декани), диякони, монашество та миряни, відібрані відповідно з приписами церковного законодавства.
Ще одним єпархіальним колегіальним органом є пресвітерська рада, тобто зібрання окремих священників Єпархії, завданням яких є допомагати єпархіяльному Єпископові своєю порадою згідно з приписами права в тих справах, які стосуються потреб пастирської діяльності та добра єпархії. Єпархіяльний Єпископ повинен звертатися за порадою до цього колегіального органу у випадках, окреслених церковним законодавством (кан. 269 § 2 ККСЦ).
Крім того, Єпархіяльний Єпископ повинен установити колегію єпархіяльних радників, яких він обирає з-поміж тих, хто в час іменування є членом пресвітерської ради. Цей орган повинен налічувати не менше шести та не більше дванадцяти членів (кан. 271 ККСЦ).
Ще одним єпархіальним колегіальним органом є душпастирська рада, яка має бути утворена в Єпархії, якщо це дораджують пастирські обставини. Її завданням є під проводом єпархіяльного Єпископа вивчати все, що стосується пастирської діяльності у єпархії, а також обмірковувати й пропонувати щодо неї практичні рішення (кан.272 ККСЦ). Цей орган є тільки дорадчим зібранням і складається зі священнослужителів, ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих і, зокрема, з мирян, призначених у спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом (кан.273 ККСЦ).
Також Єпархіяльний Єпископ повинен утворити раду з економічних справ, яка складалася б з голови, яким є сам єпархіяльний Єпископ, і кількох кваліфікованих осіб, обізнаних, по змозі, також із цивільним правом. Їх має іменувати єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників (кан. 263 ККСЦ).
Таким чином, колегіальний спосіб церковного діяння пронизує ціле церковне життя. Принцип колегіальності підкреслює єдність Церкви як містичного Тіла Христового, де всі вірні є «члени Христові» (І Кор 6, 15). Кожен із них має певну функцію і кожен має можливість відчути себе часточкою великої спільноти, у якій вони можуть себе розвивати та реалізувати: чи то в праці на парафії чи в праці на благо Церкви в межах єпархії, або ж цілої УГКЦ. Водночас колегіальність також підкреслює, що Церква – це спільнота дітей Божих, котра вчиться співжити як одна сім’я, вчиться слухати один одного, поважати один одного та узгоджувати між собою різні питання спільнотного життя.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023