Лілія Ортинська

Нещодавно ми були свідками важливої події в історії УГКЦ – перенесення офіційного місця головування нашого патріярха зі Львова – столиці Галичини, до Києва – столиці України. У цьому є своя історична справедливість та логіка. Дехто цю подію трактував як експансію уніятів на істинно православні землі, говорячи, що Греко-Католицька Церква – лише для західняків. На перший погляд так і може видатись, однак це враження дещо розвіюється при ближчому знайомстві з тими вірними, котрі, власне, творять теперішній осідок нашого глави. То ж як склалися умови для того, щоб переїзд не відбувся на пусте місце?

Сергій ПАЛАМАРЧУК

У цьому великому індустріальному місті донедавна було і є багато різних релігійних громад, але УГКЦ до 1991року не існувала. Що ж спричинилося до того, що греко-католицька громада в теперішній час не тільки існує, але й живе, поширюється в м. Донецьку та Донецькій області, а кількість вірних її росте? Річ у тім, що після Другої світової війни багато людей із Заходу України було переселено на Схід, з метою відновлення й розвитку індустріального виробництва, або люди самі переїжджали в пошуках праці в тих самих індустріальних регіонах нашої країни. У радянський період УГКЦ була не тільки проповідником християнського способу життя, віри в Бога, але й носієм української національної культури.

Інтервю з екзархом Донецько-Харківським Степаном (Меньком), розмовляв Сергій Паламарчук

Галина Панкевич

Мистецтво, як і кожен вид діяльности, є своєрідним продовженням світотворення, співтворчістю Бога та людини. Відомо, що культура, духовна зрілість особи виявляється у ставленні до свого Творця, до самої себе, до инших людей, до природи, а також до усього, створеного людиною: науки, техніки, літератури, мистецтва тощо. Наші християнські богослужіння справедливо називають синтезом мистецтв, адже в них присутні гимнографія, іконопис, каліграфія, зодчество, проповідництво, і, звичайно, спів. За патристичним вченням, підґрунтям, спільною базою для усіх цих напрямків творчости стало аскетичне мистецтво – споглядання у Святому Дусі невимовного, несказанного, надприродного Світла. Краса, як одне з Божих імен, творить і рятує світ, є праджерелом будь-якої земної краси й, зокрема, царини творчости – мистецтва.

Юрій Мартинюк

Смерть — безжалісна і неминуча, згубна і неуникненна, жорстока і німа, сліпа і немилосердна “цариця жаху”. Нерідко такі і подібні твердження лунають із уст “усякого земнородженого”. “Як лист зелений на дереві рясному: один на землю падає, а другий виростає,— так бо й з родом тілесним та кровним — один умирає, другий народжується” [Сир.14.18]. Саме таким образом-порівнянням Сирах змальовує актуальний стан світу, в який він потрапив внаслідок гріхопадіння прародичів. Прямим наслідком гріху стала смерть, а з нею прийшли біль, терпіння і страждання. 

Дмитро Наконечний

Перші християни у Месопотамії (із Сирії та Антіохії) з’явилися досить рано, у кінці 1-го ст. Офіційно перські християни стали себе називати халдеями.
У III столітті ця територія була завойована персами. Не дивлячись на те, що Церква тут багатонаціональна, найважливішу роль у ній традиційно виконували ассирійці. Її географічне розташування виявилося причиною того, що вона стала відома як Церква Сходу.
Проте становище християн у Месопотамії суттєво погіршилося після вступу на престол династії Сасанидів (227р.), а ще більш важким воно стало після визнання християнства офіційною релігією у Римській імперії – основній політичній суперниці Персії.

Підготував Сергій Паламарчук

Цього року приймальна комісія семінарії зарахувала до числа студентів 17 молодих людей. Для єпархіяльної семінарії така кількість першокурсників є значною. Отож, нам усім слід дякувати Господеві і славити Його за те, що дає велику ласку нашому народові, а зокрема, нашій єпархії, котра проявляється у священичих покликаннях молодих людей. Бог кличе служити йому. Він кличе і просить присвятити своє життя Йому і ближньому. Господь нікого ніколи не примушує собі служити, а чекає нашої відповіді на заклик любови і жертви. Деякі з семінаристів „новобранців Божого війська” виявили бажання поділитися думками про те, що саме спонукало їх відповісти на голос Божий, котрий лунав у їхніх душах і кликав до служіння.
Відповідаючи на питання про спонуки і причини вступу до семінарії, про прагнення і міркування стосовно священичого життя, студенти-першокурсники висловлювали свої роздуми.