Мирон Бендик

Київська Церква
Кожен із нас мріє прожити успішне й щасливе життя. Кожен по-своєму уявляє, що зробити, аби життя таким було насправді. Ісус Христос дає нам у цьому Свою пораду: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всіма думками твоїми, всіма силами твоїми, а ближнього твого (люби), як самого себе. На цій заповіді увесь закон і пророки стоять» (пор. Мт 22, 37 – 39).
Христос не тільки закликає нас на словах, а й створює конкретну підставу для втілення в життя цієї двоєдиної заповіді. Такою підставою є Христова Церква, спираючись на яку, ми зможемо здійснити нашу мрію про щастя. Як стверджував святий Кипріян: «Поза Церквою нема спасіння». Це означає, що без контакту з Богом і ближнім, яким живе Церква, ми не зможемо бути собою й зреалізувати себе.

Свою Церкву будує Христос: «Збудую Церкву Мою» (Мт 16, 18). Вона будується постійно, а тому завжди, у кожну епоху вона є нам сучасна й сповнена Божої сили. Саме через те «брами пекла не подолають її». Людство в кожному поколінні й кожна окрема людина може зустрітися з Христом завдяки Його Церкві. А зустрівшись, «увійти в радість» спілкування з Богом, Який у спілкуванні стає Отцем, та людьми, які в спілкуванні стають ближніми.
Церква, як і її Засновник, Син Божий Ісус Христос, є Бого-людською. Апостол Петро прирівнює Церкву до будівлі, неначе згадавши слова Христа «збудую Церкву Мою». Фундаменти цієї будівлі – Божественно-невидимі, «стіни й покрівля» – видимо-людські.

Ми приймаємо цю істину в словах «вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Можна ствердити, що будується Церква на невидимих фундаментах єдності й святості, видимими ж проявами Церкви, її «стінами та покрівлею» є соборність та апостольськість. Єдність Церкви закорінена в єдності Бога. Він у Церкві й перебуває, і відкривається нам. Завдяки Церкві ми знаємо від Самого Бога, Ким Він є. Це запобігає творенню в нашій фантазії «версій» та ідолів Бога. У Церкві ми й Біблію сприймаємо саме як Слово Боже, а не як «літературу народів світу».

У світлі Божої істини ми пізнаємо не тільки Бога, а й самих себе. Це визволяє нас від суб’єктивізму в самооцінці й сприйманні людей біля нас. Урешті Бог відкриває нам істину про світ, у якому живемо, про його початки, сенс і перспективи.
Здатність адекватно, «у світлі істини», сприймати Бога, себе самих, ближніх людей і все довкілля називається вірою. І нас об’єднує саме віра в єдиного Бога, довіра Богові. У Церкві ми, люди, об’єднуємося між собою глибше, ніж суто сімейно, національно чи суспільно. У Церкві ми об’єднуємося духовно-особистісно.
У Христовій істинній Церкві святість Бога зустрічається з людською гріховністю. Ми навчаємося, що наша особиста гріховність перед Богом – не те саме, що юридична злочинність у світлі людських законів. Гріховність є не переповненістю злом, а усвідомленням недостатності в нас добра, якщо порівнювати з повнотою добра в Богові.
Ми починаємося рівнятися на Бога, завжди «кращого» за нас. Це позитивний критерій, який замінює негативний, у світлі якого ми хіба що переживаємо за те, аби нам не стало гірше чи аби не потрапити до пекла. Без цього позитивного погляду ми залишимося нидіти в ярмі страху перед завтрашнім днем і занепадати в самообмані уявного самозадоволення й самозакоханості. Вигадуючи собі ці ілюзії, таким чином намагаємося від страху втекти.
Коли входимо в Церкву глибше, то постаємо перед обличчям святого Бога віч-на-віч. У Його присутності ми усвідомлюємо, що більше не самі й не самодостатні. Бог відкриває перед нами перспективу зростання аж до святості. Відтепер наше життєве кредо – не аби не гірше, але аби постійно ставало краще. Таким чином ми на самих собі зазнаємо і внутрішньо в собі переживаємо святість Церкви.
Утверджують нас у святості отримувані в Церкві Святі Таїнства, починаючи від Хрещення, яке дає силу перемагати власну гріховність, і сягаючи висот у Причасті до святого Бога. У Ньому ми причащаємося до Таїнства нашого покликання у світі, сенсу нашого життя й щастя, про яке ми так часто мріємо.
Свого часу мовив Христос: «Нема нічого захованого, що не стало б явним» (Лк 8, 17). У Святих Таїнствах Церкви ці слова сповнюються. Завдяки святості Церкви грішна людина преображується в праведну і тим виявляє свою справжню сутність. Без Церкви гріхи залишаться неподоланими, а отже й головні життєві проблеми – нерозв’язаними.
Заклавши невидимі Божі фундаменти єдності й святості Церкви, Христос доручає людям (апостолам) видимо будувати її «стіни й покрівлю» в соборності й апостольськості: «Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт 28, 19). Серед апостолів, зокрема, Петрові доручає: «Утверджуй братів твоїх (у вірі)… паси вівці Мої й ягнята мої», бо «на тобі (Петрові-скелі) збудую Церкву Мою». Так виглядає Христовий «проєкт» задуманої Ним будівлі.
Мета цього проєкту – зібрати всі народи світу, аби об’єднати й освятити їх у соборній Церкві. У ній «собираючись», народи світу подолають розпорошеність і ворожнечу, спричинену гріхопадінням людства. Саме тому ми сповідуємо Христову Церкву «соборною».
Будучи єдиною і святою, соборна Церква будується в історії в конкретному місці й часі як Церква місцева, а позаяк Церква приходить не до одного народу, а до багатьох «народів», тому й приймає вигляд «місцевих Церков». Уживаючи біблійних образів, Церква – Народ Божий Нового Завіту – конкретно існує як Церкви народів світу.
Тепер настав час побачити між тими Церквами й Церкву нашого народу, яка видимо явилася світові у Володимировому Хрещенні 988 року. Як і інші Церкви, наша починалася від увірування наших предків Слову апостольської проповіді.
Перші спільноти вірних гуртувалися навколо єпископів, котрі були наступниками апостолів. Ці єпископи освячували новоохрещених Тілом і Кров’ю Христа, до яких вони разом причащалися щонеділі під час «ламання хліба». Особа єпископа була «началом» (грецькою архе) церковної спільноти. Остання ж, зібравшись «навколо» (грецькою епі) єпископа на Божественній Літургії, становила єпархію.
Наступний етап розбудови соборності Церкви – архиєпископський. Коли зросло число місцевих єпархій, єпископи цих єпархій обирають між собою одного з них архиєпископом (начальним єпископом). Він уособлює зв’язок між єпархіями, який називається сопричастям і будується на невидимому пов’язанні всіх причастям (причетністю) до єдиного Тіла Христового.
Архиєпископська Церква, яка виникає сопричастям місцевих Церков, називається помісною Церквою. Її апостол Павло уподібнює до Тіла Христового. Осідок архиєпископа є «центром згоди» місцевих єпископів, які в сопричасті з ним утворюють помісний Синод єпископів. Відповідно до назви місця архиєпископського осідку отримує назву й помісна Церква. Тому наша помісна Церква й називається Київською, а її архиєпископ – Главою Церкви.
Коли з «Тіла» помісної Церкви родяться нові місцеві Церкви-єпархії, тоді архиєпархія стає митрополією (від грецького слова метера – мати) або ж Церквою-Матір’ю цих нових місцевих Церков. Наша Київська архиєпархія була визнана митрополією 1037 року.
До ХVІІ сторіччя Київська митрополія христифікувала всі племена нашої землі й духовно об’єднала їх в один український народ. Водночас Церква христифікувала також національну культуру. Аби підкреслити духовну, а не політичну за характером об’єднавчу роль київських митрополитів, їх почали називати отцями (отець по-грецьки папа або патріарх – начальний отець). Відтоді й досі ми називаємо нашого Предстоятеля «Главою і Отцем» нашої Церкви.
У парі з розвитком помісності Церкви розвивається і її сопричастя з іншими Церквами. Помісність і сопричастя – як сполучені посудини. В архиєпископській Церкві сопричастя з іншими Церквами є симфонійним сопричастям у Святих Таїнствах. Це означає, що вірні такої Церкви можуть за потреби приймати Святі Таїнства, включно зі Святим Хрещенням, в іншій Церкві.
При цьому вони й надалі залишаються вірними своєї Церкви. Таким, наприклад, було сопричастя греко-католиків і римо-католиків у період гонінь Церкви ХХ сторіччя. Це – сопричастя різних або симфонійне сопричастя.
Відповідним до митрополичої помісності є сопричастя обміну дарами між Церквами, коли одна Церква вільно приймає й адаптує якісь елементи інших церковних традицій, а також ділиться з ними елементами власної.
Берестейська Унія 1596 року була прикладом звернення до Римської Церкви про сопричастя, позаяк таке сопричастя з Царгородською Церквою під турецькою окупацією стало неможливим.
І, врешті-решт, патріаршому рівню помісності Церкви відповідає синергійне сопричастя її патріарха у вірі й Святих Таїнствах із особою наступника апостола Петра. Ним актуально є папа Римський, єпископ Риму. У Київській Церкві таке сопричастя було успадковане від нерозділеного християнства І тисячоліччя.
Нині ключове питання нашої соборності – розвинути сопричастя з Українськими Православними Церквами до однодумного (спільної традиції), доповнити співоднодумне сопричастя з Римською Церквою таким же сопричастям із Царгородською, а обранням спільного патріарха всієї Київської Церкви – утвердити її давнє синергійне сопричастя з наступниками апостола Петра в сучасних умовах.
Апостольськість Церкви – це здатність кожної помісної Церкви служити іншим народам, крім власного. Церква, яка поклала початок Церкві іншого народу, називається Церквою-Матір’ю, а нова Церква, вірні якої прийняли Хрещення, стає Церквою-Донькою у своєї Церкви-Матері. Київська Церква у своїй історії стала Церквою-Матір’ю Молдовської та Московської Церков. Нині Церкви-Доньки Київської Церкви-Матері знаходяться на всіх континентах нашої планети.
У цій статті ми ознайомилися з помісністю нашої Церкви. Сподіваюся, що це допоможе нам глибше відчути джерела нашої духовної, культурної й національної тотожності. Відчувши себе «собою», нам буде набагато простіше будувати рівноправні партнерські (сопричасні) відносини з іншими народами й країнами. До таких відносин ми церковно дозріли вже давно, проте аж тепер можемо безперешкодно втілювати їх у життя. Коли відчуємо Церкву «нашою», то такою ж відчуємо й нашу землю, і «нашими» відчуємо одні одних.

Мирон БЕНДИК, Київська Церква//СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022.