Фурів Степан

У середовищі УГКЦ натрапляємо на неоднозначне ставлення до термінів «православ’я» і «православний». Це ставало причиною гострих суперечок стосовно доречності їх уживання під час богослужінь, незважаючи на те, що вони містяться в літургійних книгах. Багато хто розглядає термін «православний» як протилежний термін до слова «католицький», наполягаючи, що вони є взаємно суперечними. То що означає «бути православним»? Відповідаючи на це запитання, маємо звернутися до історичних джерел та богослов’я.

В історичному й богословському контексті слово «православний» означало офіційно схвалене всією Церквою істинне християнське віровчення на противагу різним єресям – неправильним богословським поглядам. Давні богослови шукали відповідне слово, за допомогою якого можна було б загально окреслити й відмежувати істинне вчення від різних єресей. Для цього було обрано грецький термін «ὀρθοδοξία» (ортодоксія), який походить від грецьких слів ὀρθός – «правильний» і δόξα – «думка», «слава». Таким чином «ортодоксія» буквально означає «правильне судження», «правильне думання».
Грецький термін «ὀρθοδοξία» можна віднайти вже у творах перших християнських письменників – так званих «апологетів», які виступали на захист християнства. Зокрема, слово «православ’я» уперше згадується Євсевієм Кесарійським у творі «Церковна історія», де Іриней Ліонський і Климент Олександрійський названі «послами церковної ортодоксії». Отець Церкви Св. Йоан Дамаскин († 750 р.) назвав свій головний богословський твір "Про православну віру", у якому представляє християнське віровчення.
Далі Вселенські собори на підставі Святого Письма та Святого Передання окреслили головні догматичні істини християнської віри, які сповідує Христова Церква. Таким чином терміном «ὀρθοδοξία» почали окреслювати сукупність усіх головних догматичних, канонічних, літургійних, богослужбових постулатів християнства, яких дотримується і яких навчає Християнська Церква. Бути православним означає правильно вірити в Бога та прославляти Його, відповідно до способу, окресленого Отцями Церкви на Вселенських соборах.
Єретичні, тобто неправославні, погляди та думки Церква публічно засуджувала. Наприклад, помилкове вчення священника Арія (бл. 256-336 р.), котрий заперечував Божество Ісуса Христа, було відкинуте I Вселенським собором у м. Нікеї у 325 р., який підтвердив, що Христос єдиносущний Отцеві. Так само на ІІ Вселенському соборі в Константинополі (381) було засуджено духоборство, яке заперечувало божество Святого Духа. Наступні Вселенські собори протистояли єретичним ученням про особу Ісуса Христа. Так, на III Вселенському соборі було постановлено, що Воплочення Сина Божого сталося через Діву Марію – Богородицю. Халкедонський собор (451) засудив учення монофізитів, які вважали, ніби в Христі існує тільки одна природа – божественна, і сформулював «ортодоксійний», тобто православний, істинний догмат про те, що Ісус Христос є істинним Богом і істинною людиною. Собор підкреслив, що Божественна і людська природи Христа незлитно, незмінно, нероздільно й нерозлучно поєдналися в одній особі Христа.
Далі халкедонське православ’я (гр. ὀρθοδοξία) було захищене VI і VII Вселенськими соборами. Це сталося в боротьбі з монотелітами й іконоборцями. Перші стверджували, ніби Христос мав лише одну Божественну волю, а другі виступали проти вшанування ікон. У протистоянні з монотелітами Церква сформулювала ще один «православний» догмат про те, що в Христі є дві волі: божественна і людська. Заперечивши вчення іконоборців, Церква проголосила істинність іконопочитання, оскільки таким чином ушановується не сама ікона, тобто матерія, з якої вона виготовлена, а особа, яка на цій іконі зображена.
11 березня 843 року, яке припало на першу неділю Великого посту, Христова Церква проголосила «Торжество Православ’я», тобто остаточну перемогу над єрессю іконоборства. З тих пір святкувати Торжество Православ’я стали в першу неділю Великого посту. Відзначаючи це свято, християни мають на увазі подолання не лише іконоборчої єресі, але й усіх інших помилкових уявлень і переконань, які стосуються християнської віри. Так слово «православний» стало загальноприйнятим на означення визнавців правдивої віри на відміну від усіх єретиків – монофізитів, монотелітів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін.
Правди християнської віри не є спекулятивними й далекими від життя твердженнями, а мають практичні наслідки. Від них залежить спасіння людини. Вони визначають щоденне життя і діяльність християнина. Тому термін «ортодоксальний» (гр. ὀρθόδοξος) окреслює не тільки «правильну віру», але й «правильне визнання» і «правильну прославу» Бога у власному житті, найважливішим моментом яких є богослужіння. Догматичні формулювання ставали частиною Літургії. Тому слово «православний» багато разів чуємо на східних Літургіях св. Василія Великого та св. Івана Золотоустого, а також під час інших богослужінь. Усі офіційні Служебники, які видаються в Українській Греко-Католицькій Церкві, містять цей древній богословський і богослужбовий термін.
«Ортодоксійними», тобто православними, християнами є ті, хто правильно вірує, визнає і славить Бога. Пізніше назву «православний» присвоїли собі некатолицькі (православні та монофізитські) Східні Церкви як свою виключну назву. Однак таке звуження поняття несправедливе, бо ціла вселенська Церква є православною. Це стосується і вірних Римо-Католицької Церкви, оскільки Торжество Православ’я було проголошено, коли між Східною та Західною Церквами ще не було поділу, який виник пізніше – у 1054 році. Проте навіть після цього обидві Церкви вживали грецький термін «ὀρθοδοξία», називаючи себе православними. Зокрема, цей термін використовувався на західних соборах, і досі він залишається у вжитку в різних богослужбових чинах Римо-Католицької Церкви.
У 988-му році рівноапостольний князь Володимир охрестив Русь-Україну в «православній вірі», тобто в тій вірі, яка знайшла своє вираження в догматичних рішеннях Вселенських соборів. Цю віру сповідував і Римський Апостольський Престол, і Константинопольська Церква. У той період Київська Церква, прямою спадкоємницею якої є УГКЦ, була в єдності і з Християнським Сходом, і з Християнським Заходом. Тому була православною у вірі й католицькою у любові.
Уживання слова «православний» у богослужбовій традиції УГКЦ не було безконфліктним. Проблема ця стосується відносно недалекого минулого (кін. ХІХ – ХХ ст.), але й досі існує питання неправильного розуміння цього терміна. Особливо гостро греко-католики сприймали цей термін у період переслідувань радянським атеїстичним режимом, адже відчували загрозу з боку Російської Православної Церкви, яка привласнила їхнє майно і храми після Львівського псевдособору 1946 р. Несприйняття терміна «православний» у середовищі УГКЦ спостерігалося і в кінці 80-их – на початку 90-их рр. ХХ ст., коли УГКЦ виходила з підпілля, що супроводжувалося протистояннями з православними, які не бажали повертати греко-католицьку церковну власність. Лунали голоси за пропущення слова «православний» або заміну його словом «правовірний» для відрізнення себе від нез'єднаних конфесійних православних. Сьогодні ж словом «правовірна» позначає себе фундаменталістська секта т.зв. «підгорецьких», які відмовилися коритися католицькій церковній владі та врешті-решт скотилися до того, що «відлучили від Церкви» самого Папу Римського.
Отже, термін «православний» (гр. ὀρθόδοξος) означає того, хто правильно славить і вірить у Бога. Тому ціла Католицька Церква справедливо може бути названою «православною», адже вона істинно й православно визнає і славить Бога. Іноді цим терміном зловживають, звужуючи його для позначення окремої конфесії. Це не повинно знеохочувати нас і спонукати до зміни наших древніх богослужбових текстів.

Що таке православ’я? // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022