Витівський Дмитро

«Бог, творячи світ, відпустив його на волю. Бог написав не стільки вірша, як п’єсу – виставу, яку Він запланував досконалою, але вона потрапила в руки людей, акторів і постановників, яким з того часу вдалося багато чого зіпсувати» , – геніально підмітив Ґілберт-Кіт Честертон, відомий англійський християнський письменник.
Справді, постійно спостерігаючи за новинами, здається, що світ зовсім далекий від Бога, від Правди та немов зійшов зі своїх «рейок». У серцях багатьох людей постійно живе відчай і страх. Ще Марк Твен (1835-1910 рр.) зі сумом зауважив: «Шістдесят років тому “оптиміст” і “дурень” не були синонімами» . Фрагментарне вивчення історії минувшини, здається, тільки підтверджує ці песимістичні думки. Криваві битви за трон, постійні війни, державні перевороти в ім’я «гнилих» ідеологій – жахливі звірства сліпих створінь, які, немов не по заслугах, все ж залишалися людьми. В історії часто знаходимо підтвердження євангельських слів: «Ввесь світ лежить у лихому» (І Йо 5, 19).

Якщо поглянемо глибоко всередину себе, прорвавши всі захисні маски, зліплені нами впродовж життя, зможемо знайти багато «темного», недослідженого. Проводилися соціальні експерименти, що показали, як легко маніпулювати людиною, зробивши її «гвинтиком системи». «Доведено, що з 1933 до 1945 року за наказами знищили мільйони невинних людей, збудували сотні газових камер і таборів смерті, залучили великі військові сили й випустили чимало обладнання для вбивства людей. І навіть якщо антигуманна політика зародилася в голові однієї людини, її не можна було б утілити в таких масштабах, якби не величезна кількість людей, які підкорялися наказам» .
У центрі всієї «земної п’єси» гордо стоїть одне маленьке створіння – людина. Змінюються декорації, актори, а драма одна й та ж – драма людського серця. Кожен стає перед вибором: бути простим виконавцем соціальної ролі чи проявити мужність і стати собою. Прийняти другий вибір набагато важче. Але саме він стає початком шляху християнина.
У світі зусібіч найясніше «світить» темрява. Часто з середини людини вириваються питання: усе й справді так має бути? Де в цій мовчазній темноті знайти хоч промінець світла, що повів би до свого Джерела? А може, проблема не ззовні, а в нас? Може, ми не бачимо світла, бо шукаємо чогось, а не Когось?
Нашу внутрішню темінь зможе розвіяти тільки «Світло тихе» (літургійний гимн на Вечірні). «Маючи в собі потенціал Божого Образу, людина покликана реалізувати цей потенціал через богоуподібнення, здобування Божої подоби» . «В Особі Ісуса Христа людина дозріла, щоб зустрітися водночас із Богом і ближнім, щоб від свідомості раба Божого вирости до сина Божого» . Французький богослов Олів’є Клеман писав: «Лице Ісуса постає як джерело Світла» . «Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Йо 8, 12).
«Подібно до Христа – свого Глави – здійснює своє спасительне служіння й Церква, проповідуючи Слово Боже і Святими Таїнствами запевнюючи спасіння кожній віруючій людині» . Саме це є підтвердженням незамінності Церкви у житті християнина. У ній завдяки Святим Таїнствам Бог переборює в людині «темний бік», преображуючи її в «нове творіння». Саме від Бога ми черпаємо сили, щоб залишатися собою на противагу світу, та, з іншого боку, постійно ставати більш подібними до Нього Самого.
Свою спасительну місію Ісус передав учням, зокрема Петрові, першому папі Христової Церкви: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають» (Мт 16, 18). «Перший предстоятель Єрусалимської Церкви апостол Петро видимо явив отцівське особове начало Христової Церкви – ікони Пресвятої Трійці» .
Відтак титул «папи» передається від одного до другого шляхом його обрання кардиналами-виборцями на конклаві. Станом на 2022 рік перелік римських пап, визнаних Ватиканом, становить 266 осіб. Теоретично понтифіком може стати будь-який чоловік-католик будь-якої національності. Морис Вест (1916-1999 рр.), австралійський письменник, мав сміливість задуматися: а що, як ним стане українець? Так постав роман «Черевики рибалки» (вийшов друком 1963 р.), де новим «рибалкою» став Кирило Лакота. Його реальним прообразом був Йосиф Сліпий (1892-1984 рр.), патріарх УГКЦ, кардинал та водночас багатолітній в’язень радянських концтаборів. Цікавою є реакція самого Сліпого на цю книгу. У відповідь на запитання журналіста він махнув рукою, назвавши книгу «художньою літературою» («fiction»), і додав: «Я не папа» (с. 260).
Автор твору наділив Кирила живим серцем. Наступного дня після інтронізації він скликав усіх кардиналів і сказав: «Маю одне доручення для вас усіх: [...] знайдіть мені людей! Знайдіть добрих людей, котрі розуміють, що означає любити Бога та любити Його дітей, у серцях яких палає вогонь і які самі літають, наче на крилах. Скеруйте їх до мене, і я виряджу їх нести любов тим, хто її позбавлений, і надію для тих, що в темряві... А тепер ідіть в ім’я Господнє!» (с. 43-44). «Кирило може або збагатити Церкву на славу Божу, або ж стати причиною трагічного зубожіння. Жах останньої перспективи паралізував його» (с. 251).
Новий папа стикається з великими проблемами людства, але завжди пам’ятає, що їх плацдармом є людське серце. «Для вірянина життя – це болюча таємниця, яка стає терпимою завдяки частковому об’явленню Божого задуму. Для невірянина (а таких, хто не має доступу до дару віри, є сотні мільйонів) буття стає часом божевіллям, завжди загрозливим, а іноді нестерпним. Можливо, в цьому й суть того, ким я є і що пережив: убогий в інших речах, можу дати світові любов вирозумілого серця» (с. 148). «Це те, що ми проповідуємо: незбагненний абсурд, який – ми віримо – у кінці стане божественною логікою» (с. 162).
Провести вісімнадцять років у радянських концтаборах і забути це – неможливо. «На самоті у своєму помешканні кардинал Кирило Лакота переходив особисте чистилище... Його охоплював панічний страх: стіни немовби звужувалися, щоб розчавити його. Двічі за життя Кирила замикали в підземних в’язничних казематах. Упродовж чотирьох місяців він зносив жах темряви, холоду, самотності й практично голодував, тож основи його здорового глузду опинялися під загрозою... Залишалася тільки втеча – спосіб порятунку, якого він навчився в підземному казематі: віддання свого неспокійного духа в руки Всемогутнього» (с. 16-17). «Можливо, частиною сенсу болю є те, що він кидає виклик нашій самовпевненій переконаності в тому, що життя належить нам; нагадує про його крихкість, аби ми усвідомили, хоч і невиразно, підтримувальну силу Творця» (с. 134-135). Один із репортерів запитав Йосифа Сліпого: «Чи Вас там, у Сибіру, дуже катували?» Патріарх із легким усміхом відповів: «Читайте роман Мориса Веста: там усе написано» (с. 260).
Навколо центральної фігури твору автор викладає, наче мозаїку, сюжетні лінії інших героїв. Кожна з них тяжить особистим драматизмом, важкими падіннями та вставаннями. «Таємниця зла – найглибша з усіх. Це таємниця первісного акту творіння, коли Бог покликав до існування людську душу, створив її на власну подобу і дав їй жахливий вибір: зосередитися на собі або на Ньому, без Якого вона взагалі не зможе існувати. Ця таємниця щодня відновлюється в мені, як і в кожній людині, народженій від жінки» (с. 258). Більшість із цих персонажів мала свої прообрази. П’єр Теяр де Шарден, Йозеф Ратцінґер, Микита Хрущов та інші стали основою для історій деяких героїв цього роману (с. 262).
Центральною ідеєю всього твору можна назвати цю: «Бог пише рівно навіть кривими лініями» (с. 103). В історіях головних героїв ясно переплітаються людська та Божа волі. Кожен із них постійно відповідав на питання: що в цьому житті робити? Якою є наша роль у такій дивній «земній п’єсі»? До кінця цього не може знати ніхто. «Можливо, відповідь у соняхах: зерно мусить померти для того, щоб із нього проріс зелений пагінець; квітка розцвіте, хоча люди, проходячи повз, не усвідомлюють, що перед їхніми очима відбувається диво. Можливо, це і є “чекання на милість Бога”. Але природа, якою Він нас обдарував, також спонукає до дій. І ми мусимо молитись: у темряві, в пустелі, під незрячим небом...» (с. 53), – писав у таємному щоденнику Кирило Лакота.
На тлі піднесених тем роман «Черевики рибалки» сповнений відвертого реалізму. Його герої, будучи єпископами, кардиналами, залишаються людьми зі своїм багажем проблем. Сам папа у творі пізнає як недовіру до нього від інших людей, так і віддану дружбу. Перебуваючи у Ватиканському Палаці, Кирило Лакота завжди залишався колишнім в’язнем та обмеженим чоловіком, і він знав це краще, ніж будь-хто з людей. Морис Вест не відходить далеко від правди життя, часом гіркої, а то й нестерпної. Єдиний лік, який пропонує нам цей твір, – «віддання свого неспокійного духа в руки Всемогутнього» (с. 17). «Це і є безумство жертовної віри, та якщо ми не віддані цьому, то віддаємось ілюзії. Що ж тоді ми робимо? Куди йдемо? Вірю, що є лиш один шлях. Ми беремо світоч правди й ідемо, як і перші апостоли, щоби сповістити добру новину всім, хто слухатиме. Якщо історія стоятиме на нашому шляху, ми не заважатимемо. Якщо системи перешкоджатимуть нам, ми їх оминемо. Якщо в нас бунтуватиме почуття власної гідности, ми його притлумимо. Маю одне доручення для вас усіх: [...] знайдіть мені людей!» (с. 44). «Кирило, слуга слуг Божих, єпископам і братам усіх Церков, мир і апостольське благословення...» (с. 99).

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023