Білий Дмитро

 

Особливістю християнства з-посеред інших релігій є те, що в ньому не людина творить Бога на свій образ, а сам Господь дає Себе пізнати Своєму творінню. Він об’являє Себе через богослужіння, Святі Таїнства, Біблію, Передання та молитву. Це – одкровенна релігія, тобто християнські постулати віри й заповіді дані Богом, а не придумані людьми й не модифікуються залежно від того, чи підходять вони до обставин життя. Вони – дороговкази на шляху спасіння, а тому Церква з великою увагою ставиться до них. У Христі Ісусі є повнота Божого Одкровення, однак протягом історії Церква щораз більше розкриває його глибину.

Від самих початків своєї двохтисячолітньої історії Христова Церква намагалась активно вирішувати різні проблеми, які виникали через поширення помилкових вірувань. Вони були досить шкідливими і небезпечними, а тому, реагуючи на них та намагаючись захистити правдиве віровчення та духовне здоров’я вірних, Церква збиралася на собори й синоди. Там під натхненням Святого Духа й були сформульовані церковні догмати.
Догмат – правда про Бога, яка сформульована та прийнята Отцями Церкви й не потребує доведення. Догмати є вічними та невичерпними. Своєрідним аналогом до догмату в математиці є аксіома – твердження, що не потребує доведення. Догмат окреслює межі богословствування, за які не можна виходити. Ще одним важливим поняттям є «орос», яке використовується для позначення тверджень самого тексту віросповідання, який проголосив і затвердив Собор. «Орос» – це не могильні плити, які привалені до дверей запечатаного гробу навіки закристалізованої та закам’янілої істини. Це міцні стовпи, на яких накреслені безпомилкові вказівки, куди саме і як впевнено та безпечно має йти християнська душа . Догматами й оросами Церква окреслює правдиве сповідування Таїнства Бога, захищаючи Передання від хибних тлумачень.
Постає логічне питання: як могли сотні різних людей на Вселенському Соборі прийняти правильне рішення? Згідно із вченням Церкви, на Соборах невидимо був присутній Святий Дух, Який надихав творців догматів і постанов. Це випливає зі Святого Письма, де читаємо: «Дух Святий наставить вас на всяку правду» (Йо 16, 13). Ці слова Христові, промовлені до апостолів, стосуються не лише них, але і їхніх послідовників – єпископів. Тому «Церква є стовпом та утвердженням істини» (Пор I Тим 3, 15).
Окрім соборових рішень, Церква з великою повагою ставиться до вчення Св. Отців Церкви. Це – святі мужі І тисячоліття, які продовжили апостольську проповідь Євангелія. Їхнє навчання та свідчення віри було прийняте від Христових Апостолів, тому має особливу пошану в християнській спільноті. Святими Отцями називаємо тих, які проповідували Євангеліє в істинності вчення та святості життя, а тому Церква по-особливому вшановує їх. Вони стали для Церкви Отцями віри й уподібнились до апостола Павла, який сказав: «Хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кор. 4, 15-16) .
Концепція «Отець Церкви» відображає аспект поважної батьківської фігури: єпископ як автентичний свідок і гарант правдивої віри, той, який у безперервній спадковості апостолів та в єдності з Церквою запевняє тяглість та єдність віри. Отцівство, як таке, має в собі головну ідею, а саме: спадкове передання церковного надбання через духовне сприйняття для збереження, розвитку та збагачення в послідовному прогресі християнського життя. Святі Отці Церкви були свідками Апостольського Передання, обстоювали його чистоту та звіряли з ним своє богословське вчення. Отці Церкви у своїх проповідях і тлумаченнях поглиблювали розуміння Апостольського Передання і соборно сповідували його. Їхня спадщина є невід'ємною частиною Святого Передання .
Узгодження Святих Отців називають consensuspartum (з лат. «згода Отців»). Ідеться про визначений у сфері богослов’я принцип або інше свідчення (думки, думка, ідея, уявлення), яке підтримала більшість Отців Церкви. Тому вони приймаються вірними. Принцип згоди Отців був сформульований св. Вінсентом із Лерину ще в V столітті таким чином: «У Католицькій Церкві потрібно дбати про те, щоб приймати як правило віри те, що зберігали, передавали відкрито всіма, всюди та завжди» («Inipsaitemcatholicaecclesiamagnoperecurandumestutidteneamusquodubique, quodsemper, quodabomnibuscreditumest»).
Сonsensuspatrum – це згода Отців стосовно головних питань віровчення, які впливають на спасіння людини. Цей принцип (consensuspatrum) є надзвичайно важливим для Церкви, тому рішення, прийнятті на Соборах, випливали з нього.
Чимало богословів сприймає згоду Отців як певну «суму богослов’я», створену в результаті запозичення в кожного автора всього індивідуального, як певний «спільний знаменник» святооцівської думки. Інші богослови вважають, що «згода Отців» означає спільність у головному при можливих розбіжностях в окремих пунктах. Однак не завжди потрібно відкидати думку Отця, яка абсолютно протилежна до думки інших Отців Церкви. Відмінність думки одного церковного мужа ще не означає, що вона є поза межами consensuspatrum.
Учитель Церкви (у деяких джерелах перекладається як Доктор Церкви, лат. doctor ecclesiae) – почесне звання, яке давала Римо-Католицька Церква заслуженим богословам. Станом на 2022 р. кількість Учителів Церкви, яких почитають на католицькому Заході, складає 37 людей, серед яких чотири жінки. Інші християнські Церкви мають свої списки вчителів віри.
Соборна думка Отців окреслювала зміст віри, завдяки чому вона непохибно й у повноті істини сповідувалася протягом століть. Передавання віри триває й нині через служіння єпископів – наслідників апостолів. Таке служіння ми називаємо Учительством Церкви, коли єпископи те, що перейняли від апостолів, передають однодумно, завжди і всюди .
У контексті змагань за відновлення церковної єдності професор Болотов установив і обґрунтував чітку відмінність між догматами, теологуменами та приватними богословськими думками. Щодо догматів не повинно існувати ніяких розбіжностей. Теологумен − богословська думка Святих Отців єдиноїЦеркви. У догматах необхідна єдність, у теологуменах − свобода вибору та прийняття. Приватна богословська думка − це думка богословів, не підкріплена церковним авторитетом. Не можна вимагати, щоб богослов н неодмінно притримувався теологуменів, висловлених деякими Отцями Церкви, однак якщо він цього не робить, то не має права засуджувати тих, які цих теологуменів притримуються. При обговоренні теологуменів богослов зобов'язаний поводитися шанобливо .
Те, що писали Святі Отці на різні теми, не завжди відноситься до догматичної сфери, і не обов’язково є безпомилковим. Якщо ж Отці висловлюють дві протилежні думки, то де ж можна віднайти істину? Насправді, двоє богословів чи духовних авторів могли по-різному описати один і той же досвід богоспілкування. Тут потрібно враховувати те, коли саме і в яких умовах писали Отці, тобто взяти до уваги історичний контекст, у якому вони жили та навчали.
Церковні мужі були відкритими на діяння Святого Духа, Який надихав у різні епохи історії авторів Святого Письма. Відповідно саме Він міг, як головний Автор, бути найкращим тлумачем Святого Письма, Істини якого часто спотворювались єретиками. Тому Боже Одкровення, що міститься в Писанні, Святі Отці зуміли пояснити не завдяки своїм інтелектуальним здібностям, але насамперед завдяки Богу. Ми не можемо теоретизувати про Одкровення . Проте саме віра – умова знання, а знання допомагають зробити постулати віри наочними. Віра – це і є правдиве знання Одкровення . Безперечно, Бог непізнаваний у Своїй Сутності, але Сам виходить назустріч, дає Себе пізнати людині в таємничій особовій зустрічі. Таке богопізнання було в розумінні Соборових Святих Отців, і воно називається духовним, тобто безпосереднім пізнанням, без першорядного посередництва розуму і почуттів. Таким чином, тільки завдяки благодаті можна осягнути сутність речей. Без неї найпрекрасніші почуття та духовні можливості стануть лише перешкодою .
Христова Церква не лише проголошує і поширює свою віру, але й захищає її. Тому в канонічних нормах знаходимо застереження, що християни повинні уникати доктрин, суперечних віровчительним істинам (кан. 598 § 1 ККСЦ). За злочини проти віри (тобто єресь, віровідступництво) передбачені покарання (наприклад, екскомуніка, позбавлення духовного сану – кан. 1436 §1 ККСЦ). Злочин може відбутися одним із трьох способів: 1) заперечення істини, у яку слід вірити божественною і католицькою вірою; 2) визнання доктрини, яка суперечить такій істині та є її фактичним запереченням; 3) публічне й шкідливе для віри Церкви взяття під сумнів такої істини.
Собори – це явище, яке має витоки ще в апостольські часи. Ці церковні зібрання – приклад прояву дії Святого Духа в Церкві. Вони мають велике значення в церковній історії, адже встановлюють догми віри на основі Святого Письма як джерела Божого Одкровення. Крім Соборових визначень, великою повагою у Церкві користується творчість Святих Отців і Вчителів Церкви. Так творилось Святе Передання, яке є цінним скарбом Христової Церкви.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023