ВСТУП
Заповіт Христа зіслати Іншого Утішителя, якого світ не може вмістити (пор. Ів 14, 16) дає наснагу апостолам після вознесення Учителя і стає ключовою ланкою, що пов’язує та утримує цю групу людей у єдиній спільноті. Подія П’ятидесятниці, що супроводжується чудесними знаками та дарами, стає епохальною для юдейських рибалок. Сповнившись Утішителем та досвідчивши містичну глибину Його присутності, боязкі апостоли стають ревними проповідниками Євангельської благовісті. Діяння обіцяного Утішителя настільки інтегроване у життя ранньої Церкви, що Іван Золотоустий зіставляючи Євангеліє і книгу Діянь називає останню «історією Духа-Утішителя: що сказав і що вчинив» . Все це спонукали церковну спільноту задатись питанням аналогічним тому, яке поставили у свій час єфесяни при візиті до них апостола Павла, а саме «Та ми й не чули, чи є Святий Дух» (Ді 19, 2). Понад три століття Церква, поборюючи різні єресі, викристалізовує своє вчення про Святого Духа аж до його чіткого формулювання на другому Вселенському Соборі (381 року). Визначну роль у формуванні цієї християнської доктрини відіграло вчення Василія Великого про Святого Духа. На його долю випало непросте завдання осмислення та зодягнення у філософські шати тієї віри, якою жила Церква. Говорячи про Святого Духа в однойменному творі, Святитель із Кесарії Кападокійської ставить собі за мету переконливо доказати Божество Третьої Особи Пресвятої Трійці всупереч різним єретичним вченням, що намагалися спотворити живу християнську віру.