Ігор Бриндак, викладач

Для більшості людей дата 11 вересня асоціюється зі сумнозвісним терористичним актом на Мангеттені у 2001 році. Однак за тим забулося, що цього ж дня сталася ще одна визначна подія, від часу якої минуло 330 років. Йдеться про те, 11 вересня 1683 року завершилася знаменита Віденська битва, у котрій об’єднані сили австрійців, німців, поляків і ... українців (разом 85 тисяч чоловік) розгромили 200-тисячну турецьку армію, що вирушала на підбій Європи. Тому цю подію варто згадати, адже участь у ній брали наші далекі предки.

Історію Віденської битви неможливо відокремити від цілої серії воєн між християнством та ісламом. І одна, і інша сторона розглядали їх як війни на захист віри. Довкола них існує дуже багато стереотипів, у тому числі й помилкових. Деякі з них варті особливої уваги.
В уяві багатьох із нас війни на захист віри (мається на увазі – з позиції християнства) – це тільки хрестові походи і тільки на Святу Землю. Прийнято вважати, що після вигнання хрестоносців зі Святої Землі епоха хрестових походів завершилася. Насправді все набагато складніше. Для дослідників середньовічної літератури знайомі такі епоси як, скажімо, «Пісня про Роланда» або «Пісня про мого Сіда». У них також описуються війни західних лицарів із мусульманами. Однак події відбуваються не у Святій Землі, а в Іспанії. Цей період в історії відомий як Іспанська Реконкіста. Усе розпочалося у 711 році, коли арабські війська переплили Гібралтар і вторглися в Іспанію. У 718 році королівство Вестготів припинило своє існування і вся країна опинилася під арабським пануванням. У 730 році араби перейшли Піренеї і вторглися у Францію, а через два роки у битві під Пуатьє їх зупинили французькі лицарі, яких очолював Карло Молот, дідусь Карла Великого. На цьому наступ на Європу призупинився. Але повернемось до Іспанії...
Буквально через рік після завоювання країни в провінції Астурія розпочалося повстання проти арабського панування. Звідси й взяла початок Реконкіста – війна за звільнення Піренейського півострова від арабів. Вона тривала з 719 до 1492 року. Правда, це не означає, що упродовж цього часу вся Іспанія була під владою арабів. Іспанці відвойовували територію поступово. На звільнених землях вони будували укріплення, створювали міні-держави, які пізніше об’єднувалися у більші держави. Іноді ті держави змушені були захищатися від нових наступів арабів, а згодом і самі переходили в наступ аж до повного відвоювання Піренейського півострова.
Власне, з Реконкісти й зродилася ідея хрестових походів. В ХІ столітті в Іспанії уже воювали не тільки місцеві лицарі, але й лицарі з інших європейських країн. Саме тоді з’явилася ідея створити всеєвропейську коаліцію для визволення Іспанії, яку мав би очолити Папа Римський. Однак ця справа довго відтягувалася через суперечки між римськими понтифіками і німецькими імператорами (так звана боротьба за інвеституру). А пізніше до понтифіків стали звертатися візантійські імператори, яким загрожували турки. І тоді Папа Урбан ІІ вирішив змінити напрямок хрестового походу з Іспанії в бік Близького Сходу. У 1095 році він проголосив хрестовий похід на звільнення Святої Землі. Із цього його виступу розпочалися хрестові походи у Святу Землю, які в історії прийнято нумерувати: Перший, Другий тощо. Закінчувалися вони в основному невдало. У 1291 році останні хрестоносці покинули Святу Землю. Але це ще не був кінець Хрестових походів як таких.
Нову сторінку в історії відкрило ХІV століття, коли турецька династія Османів об’єднала розрізнені держави в могутню імперію і розпочала потужний наступ на Балкани. Для об’єктивності слід визнати, що сприяли цьому і деякі балканські правителі: візантійські імператори, сербські королі, які, воюючи між собою, часто запрошували турків на допомогу. Тим самим вони закладали бомбу сповільненої дії під власну державу. Усе далі було тільки питанням часу: 1371 рік – битва біля ріки Маріца (розбито сербську армію); 1389 рік – розбито об’єднані сили сербів і албанців у битві на Косовому полі; 1444 рік – побито угорців у битві під Варною; і нарешті 1453 рік – турецькі війська взяли Константинополь, який відтоді почав називатися Істамбулом. Настав кінець Візантійської імперії. Знову з’явився меч над Європою. І тоді римські понтифіки закликали до нових Хрестових походів. У 1456 році війська хрестоносців, яких очолював угорський воєвода Янош Гуніяді, зупинили турків під Бєлградом. Через рік вигнав їхні війська з Албанії місцевий князь Георгій Кастріот Скауденбрег. У 1480 році турки спробували захопити Італію, але їм це не вдалося. Приблизно в той же час васалами османів себе визнали кримські хани з династії Гіреїв. Відтоді війни за участю турків і татар стали частиною української історії.
У ХVІ столітті на Заході виникла протестантська Реформація, що серйозно ослабила християнство. Турецькі султани стали вдаватися до нових спроб підбою Європи. У 1571 році була вислана велика флотилія для захоплення Італії. І тоді Папа Пій V оголосив морський хрестовий похід для захисту Апеннінського півострова. Його очолив герцог Хуан Австрійський. 7 жовтня 1571 року флотилія хрестоносців знищила турецьку армаду у битві біля мису Лєпанто. До речі, у тій битві брав участь майбутній іспанський письменник Мігель де Сервантес. Наступ турків на Європу знову на деякий час було призупинено. Інвазія турків відновилася в середині ХVІІ століття. До речі, саме з українського напрямку. Як відомо, з 1648 року починаються козацькі війни. Спочатку проти Польщі, пізніше проти Росії, але найчастіше – одних українців проти інших (так звана Руїна). Туреччина тим скористалася дуже вдало. У 1672 році її війська вже зайняли Кам’янець-Подільський, у 1675 була облога Почаєва. І саме в той час турецький султан Магомет ІV розробив новий план підкорення Європи. Цьому сприяла ще одна подія – повстання в Угорщині 1681 року під проводом Імре Текелі проти австрійського панування. Це дуже серйозно ослабило Австрію. Здавалося, що країна не зможе протистояти вторгненню великої армії. І тоді Папа Інокентій ХІ проголосив хрестовий похід на захист Відня. Але на заклик відгукнулися лише ті держави, які безпосередньо відчували турецьку загрозу: південні німецькі князівства і Польща. У польській армії були також відділи з українців. Облога австрійської столиці тривала з 14 липня по 11 вересня 1683 року. Польські й німецькі війська підійшли вчасно. Але під час врятування міста відзначився ще один наш земляк, уродженець Самбірщини Юрій Кульчицький, який, ризикуючи життям, декілька разів переходив від обложеного міста до військ, що поспішали на допомогу. До речі, після війни він став власником першої у Відні кав'ярні. Тепер ця кав’ярня розташована на вулиці Кульцштрассе (вулиця Кульчицького). Закінчилася ця війна у 1699 році підписанням Карловацького миру, згідно з яким турки віддали Австрії завойовані ними раніше угорські землі. Тому 1699 рік можна вважати кінцем хрестових походів. Правда, слід уточнити, що війни з Туреччиною, чи загалом з ісламським світом різні європейські держави вели й пізніше, але уже без папського благословення.
Тепер варто розглянути ще одне питання: чи можна хрестові походи вважати агресивними війнами, як багато хто схильний думати. Гадаю, що війни на Балканах, оборону Італії або Відня вважати актом агресії з боку християн є абсурдно. Іспанська Реконкіста фактично була національно-визвольною боротьбою. Тобто її теж не можна вважати агресивною. Складніша справа з хрестовими походами у Святу Землю. Слід уточнити, що до приходу арабів у Палестину (VІІ століття) більшість місцевого населення була християнською. І хрестоносці, що прийшли, як уже згадувалося вище, прибули на заклик Візантії, якій загрожувала інвазія мусульман. Але з іншого боку, зрозуміло, що від VІІ століття на цій землі жило уже декілька поколінь мусульман, які вважали цю територію своєю. Тому вони й сприймали хрестоносців як агресорів. Питання стояло виключно про те, як військо хрестоносців сприймала та чи інша сторона. Слід уточнити, що, захопивши Святу Землю, хрестоносці не приєднували її до жодної з європейських держав, а утворили там незалежні держави. Однак прояви агресії все ж були. Це, зокрема, стосується Четвертого хрестового походу, коли його учасники, замість того, щоб рушити на Святу Землю, пішли на Візантію. Взявши у 1204 році Царгород, вони вчинили там багато безчинств. Крім того, можна також вважати агресивними дії тевтонських або лівонських лицарів проти прибалтійських народів, як поган, так християн, у тому числі й православних, і католиків. Правда, ті війни не оголошувалися як хрестові походи з боку Риму. У Середньовіччі, крім боротьби з ісламом, римські архиєреї також оголошували хрестові походи проти деяких єретичних рухів – альбігойців, гуситів і т. ін. Питання про їхню агресивність є дуже відносним. Те, що у боротьбі зі середньовічними єресями хрестоносці, а пізніше й інквізитори перегнули палицю, є правдою. Але через ці зловживання в уявленні багатьох людей з’явилася інша крайність: вважати, що тодішні єретики у своїй більшості були великими благодійниками людства і власні цілі намагалися досягнути виключно шляхом ведення діалогу. Але реальність не дуже відповідала подібним уявленням. Усі тодішні єретичні рухи складно охарактеризувати. Зупинимось хоча б на найбільш зідеалізованому з них у світській літературі. Йдеться про гуситів. Зі шкільних підручників з історії ми пам’ятаємо, що гусити ділилися на чашників і таборитів.
Взагалі, була ще й третя фракція, про яку мова йтиме пізніше. Спочатку – про перші дві. Чашники бажали утворення чеської національної Церкви, підпорядкованої королю, та конфіскації церковних земель. Щодо останнього пункту, то можна, ясна річ, дискутувати, чи насправді потрібні були Церкві великі земельні наділи чи ні. Це складне питання. Але коли землі просто так намагаються конфіскувати, то це вже стає небезпечним прецедентом. Цілком зрозуміло, чим це може закінчитися. Однак більш цікавими для нас будуть таборити. Оскільки серед гуситів вони переважали і чисельно, й активністю. Ось одна цікава цитата: «Вандалізм, з яким таборити руйнували храми і їх прикраси, знищували картини і т. ін., пояснюється тим, що їм ненависні були покровителі мистецтва: духовенство, барони, багаті городяни, та й саме мистецтво здавалося їм гріхом і розпустою. З цієї ж точки зору вони засуджували світську науку, латину, пишноту при богослужінні...» (див.: «Табориты. Христианство. Энциклопедический словарь Большая российская энциклопедия. – Москва, 1995., том 3. стор. 5). А ця цитата з програми безпосередньо самих таборитів: «Крім Біблії, не слід ані читати, ані навчати, ані проголошувати ніяких інших творів, ані праць святих докторів чи якихось інших докторів, чи будь-яких магістрів, професорів і світських мудреців, бо вони є люди, що можуть помилятися. Тому той, хто опанує сім мистецтв чи стане магістром цих мистецтв, вчиняє смертельний гріх» (цит. за Александр Андреев, «Мистические ордена; гуситы, табориты и чешские братья»// www.razlib.ru/istorija/misticheskie ordena). А якими засобами вона намагалися втілити в життя цю свою програму: «Але не слід забувати, що саме гусити розпочали провадити політику нещадного винищення (аж до немовлят) без класової різниці німецького і чеського імперсько-лояльного етносу за національним та релігійним принципом» (ru.wikipedia.org/wiki-табориты;). Над деякими їхніми тезами варто зупинитися детальніше. Як відомо, Католицькій Церкві часто люблять закидати справу Галілея. Річ, без сумніву, прикра. Але слід нагадати, що всупереч досить поширеному твердженню, Галілео Галилея не спалили на вогні, а тільки пристрашили. І так чи інакше це був конфлікт із окремо взятим ученим з окремо взятого питання. А ось «прогресивні» гусити, на відміну від «реакційних» католиків, взагалі хотіли знищити усі світські науки й усе мистецтво. Вони мали намір втілити свої ідеї не тільки в Чехії, але й і в інших країнах, куди робили збройні походи.
Тепер – про третю фракцію гуситів. Вони звалися адаміти. Назва походила від того, що на свої зібрання вони сходилися цілком голі. Ясна річ, у порівнянні з тим, що робили таборити, це виглядає невинним жартом. Але й на велику благодійність воно теж не тягне. Тому вважати Хрестові походи проти єретичних рухів як агресивні було б занадто однобічним підходом.
Наступний стереотип: прийнято вважати, що хрестові походи чи війни на захист віри загалом завжди супроводжувалися різними безчинствами і жорстокістю. Правдою є те, що подібні речі мали місце. Але – не завжди. Так, зокрема, Сьомий і Восьмий походи у Святу Землю очолював французький король Людовік ІХ Святий (1226-1270). У часі походу він захворів і помер. І після смерті, як не дивно, його вважали за святого не тільки католики, але й... мусульмани (див.: Режин Перну, «Крестоносцы» – Москва, 2006. – стор. 268). Упродовж деякого часу його гріб був місцем паломництва для визнавців цієї релігії (там же). Думаю, зрозуміло кожному, що якби війська Людовіка допускались будь-яких безчинств, то він ніколи такої пошани серед мусульман не мав би. Подібно як і король, св.Фердинанд ІІІ Кастильський (1198-1252). Саме під його проводом відбувся головний перелом у Реконкісті. Він, правда, святим серед мусульман не вважався, але навіть якщо у наш час відвідати могилу святого Фердинанда, то можна побачити, що на ній є вибиті чотири таблиці з подяками. Вони написані відповідно латинською, іспанською, єврейською і арабською (див.: Сергей Эйгенсон, «Изгнание евреев»// Berkovich-zametki.com-Eigenson 1. htm). Латиномовний варіант – це знак вдячності від духовенства, іспанський – від власних підданих, єврейський – від юдейської громади, а арабський – від мусульман. Зрозуміло, що подібно як із Людовіком, якби війська Фердинанда поводилися жорстоко, то така табличка ніколи б не з’явилася. Що ж стосується хрестових походів з метою оборони Італії, Балкан чи, скажімо, Відня, то навіть у радянський час не писалося, що в часі них творилися які-небудь безчинства.
І ще один стереотип: Папа Блаженний Іван Павло ІІ офіційно вибачився за хрестові походи та усі інші релігійні війни, що їх вели християни. Ця теза теж потребує деяких уточнень. Коли у 2000 році Папа Іван Павло ІІ здійснював офіційні перепрошення за різні негативні явища, що мали місце упродовж двотисячолітньої історії Церкви, то деякі західні ЗМІ робили закид, чому серед перелічених гріхів не названі хрестові походи (див.: Проф. Томас Медден, «Мифы о крестовых походах»// www.-una voce.ru.library). У наступному 2001 році понтифік таки приніс вибачення, але тільки за четвертий хрестовий похід. І ще раз саме за цей похід він вибачився у 2004 році, коли виповнилося 800 років із часу взяття хрестоносцями Царгорода. Правда, у 2000 році Папа серед іншого вибачався і за єврейські погроми. А вони мали місце під час деяких хрестових походів, хоча не тільки під час них. Тому в загальному можна сказати, що Папа Іван Павло ІІ вибачився за безчинства, які мали місце в часі деяких хрестових походів, але не за хрестові походи загалом. Ще у 1995 році він офіційно перепросив за жорстокості, які мали місце в часі релігійних воєн упродовж ХVІ- ХVІІ століття. В той же час у 2003 році Іван Павло ІІ провів урочисту беатифікацію отця Марко Д’Авіано (1631-1699). Це був італійський монах-капуцин, який за благословенням Папи Інокентія ХІ мандрував Європою і закликав до війни з турками. Завдяки його проповідям і відбувся хрестовий похід 1683 року, який завершився знаменитою Віденською битвою.
Ми розглянули ряд помилкових стереотипів стосовно воєн на захист віри. Питання про те, як до них ставитися, усіх загалом чи кожної зокрема, нехай кожен вирішить сам. Що ж стосується конкретно Віденської битви, то нам і тепер слід пам’ятати про неї з двох причин: по-перше, вона є нагадуванням про те, що і наші предки брали активну участь у захисті християнських вартостей, і то на європейському рівні; по-друге, у цьому році піднімалися на офіційний рівень деякі прикрі сторінки з українсько-польських стосунків. А Віденська битва, на противагу цьому, нагадує, що наші народи у минулому не лише воювали, але й дружили.