Іван Іваненко

Тема єдності у Святому Письмі посідає вагоме місце. Адже від єдності залежало майбутнє спочатку окремих людей, якими бути старозавітні патріархи, а згодом і майбутнє цілого народу Божого. Ця єдність найперше полягала у вірі в Єдиного Бога, тобто єдності народу з Господом, а відтак і єдності в самому народі. Згідно з книгою Буття, наприкінці сотворення світу Творець покликає до життя людей. Із них повинен бути сформований народ Божий. Старозавітна «Церква» складалася головно з потомків Авраама, які через декілька поколінь спільно формували давньоізраїльський народ.

У старозавітного патріярха Якова було дванадцять синів, від яких бере свій початок кожне з дванадцяти поколінь Ізраїля, які в спільності утворювали єдиний вибраний народ, «дім Ізраїля». Але вже в Книзі Буття описано перший своєрідний «розкол» між цими братами. Ідеться про подію, коли сини Якова вирішили позбутися свого брата Йосифа, убивши його. Рувим виступив проти такого рішення братів: «Не проливайте кров невинну, вкиньте його в ту копанку, що в пустині, але руки на нього не накладайте» (Бут 37, 22). Згодом до нього приєднався і Юда: «Що нам з того, що вб’ємо нашого брата й прикриємо його кров?» (Бут 37, 26). Як сини Якова мали різні міжусобиці, так і надалі між поколіннями Ізраїля будуть виникати суперечки, ба навіть більше – війни.

Єдність поколінь Ізраїля становила вагомий чинник у виході євреїв із Єгипту та в здобутті обіцяної землі. Без єдності важко було б говорити про успіхи у військових походах Ісуса Навина, але слід пам’ятати найважливіше − єднав ці кочові племена в один народ Бог. Зі сторінок Святого Письма можна зробити висновок, що процвітання цього народу було виключно в той період, коли дванадцять племен перебували в спільності з Богом і між собою. Коли ж ця єдність зникала − тоді наставали переслідування того чи іншого коліна Ізраїля, що яскраво виражено в книзі Суддів: «Сини Ізраїля вчинили, що Господеві було не до вподоби, й забули Господа, Бога свого» (Суд 3, 7). Бог віддавав ізраїльтян на поталу ворогам, а відтак милосердився над ними і наставляв над ними суддів, яких було дванадцять. Їхнє походження було пов’язане з різними колінами Ізраїля.
Вислів «дім Ізраїля» був дуже поширений у Старому Завіті. Він вживався стосовно всього народу і землі Ізраїля . Суть такої метафори в тому, що Ізраїль був не лише народом чи зібранням окремих людей, але суспільством, яке просякнуте почуттям спільності і єдності, що являло собою сім’ю, яка належить Богові . Народ Божий, увійшовши в обіцяну землю, мав стати прикладом віри в Єдиного Бога, зокрема й своїм життям, яке врегульовував Закон, даний Богом Ягве. Таким чином свідчення про Господа мало сягнути поганських народів, які проживали в Ханаані. Так дванадцять поколінь Ізраїля мали стати старозавітними «апостолами». Але з плином часу коліна Ізраїля асимілювалися і часто відступали від віри батьків. Це проявлялося й у взаємовіддаленні .
У період існування монархії ланкою, що єднала дванадцять поколінь, була постать царя. Особливу увагу слід звернути на царя Давида, адже він, маючи право на посідання престолу, не зробив цього, аж поки його владу не зголосилися добровільно прийняти всі племена Ізраїля . «Тоді всі коліна Ізраїля прийшли до Давида в Хевроні і кажуть: Дивись, ми твої кості і твоє тіло» (ІІ Сам 5, 1). Але вже після смерті Соломона ця колишня єдність Ізраїльського царства розкололася, відгомін чого буде помітно за часів Ісуса Христа. Унаслідок нерозсудливого правління сина Соломона Єровоама царство Ізраїля розділилося. Десять племен, які жили північніше від Єрусалиму, утворили окрему державу під назвою Ізраїль. А два коліна – Юди і Веніямина, які володіли південними територіями, утворили державу під назвою Юдея . З історії вибраного народу можна побачити, що це історія розколів і відновлення єдності, та беззаперечним фактом є те, що головним рушієм і причиною єдності «дому Ізраїля» був Бог і Його обітниці.
У Новому Завіті християнська Церква вважала себе спадкоємицею титулу «дім Ізраїля», тобто сім’я Божа. Адже новозавітна християнська спільнота народжується як спадкоємиця іншої давньої спільноти Церкви Старого Завіту. Термін «дім» міг застосовуватися як до всієї Церкви, так і до менших місцевих християнських громад . Єдність ранньої Церкви виражається у використанні образів сім’ї (подібно як дванадцять колін Ізраїля) стосовно місцевих християнських Церков.
Поняття «дому» в Новому Завіті тісно пов’язано зі сім’єю. Цьому посприяв історичний факт, що багато ранніх християнських спільнот засновувалися в сім’ях, у помешканнях яких звершувалося ламання хліба, тобто Євхаристія творилася у їхніх домах . Сімейство як спільнота складало найменшу одиницю, але водночас було основою цієї ж спільноти. Саме тому у своїх посланнях апостол Павло описує ці ранні Церкви як живі та жваві спільноти, які поклоняються Богові спільно в сімейному дусі. Головою цієї сім’ї є єпископ, який має бути бездоганним (пор. І Тим 3, 5).
Християни народжуються в сім’ї Божій і тому належать до неї. Відповідно разом з іншими членами сім’ї вони поділяють відповідальність і право належати до неї. Якщо у Старому Завіті підставою єдності ізраїльського народу були обітниці Божі, то в Новому Завіті головною підставою і мотивацією для єдності християн є любов: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо 13, 35). Між «домом Ізраїля» і Христовою Церквою можна провести ще декілька об’єднавчих паралелей. У євреїв приналежність до народу Божого виражалося через обрізання, у Новому Завіті людина стає частиною Церкви через Хрещення. У Старому Завіті релігійна єдність виражалася через жертви і Єрусалимський храм, у Новому –єдність християн виражається у зібраннях і ламанні хліба на них, тобто Євхаристії. «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Ді 2, 42). Апостол Павло засновує чимало нових християнських спільнот, які здебільшого складалися з навернених язичників. Він, від’їхавши на нове місце, продовжує пильно стежити за їхнім життям, листується з ними, повчає, перестерігає, картає... У своїх посланнях ап. Павло часто наголошує на єдності спільноти: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом - чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом» (І Кор 12, 13). В іншому місці апостол народів перестерігає вірних уникати тих, хто насмілюється через різні чвари і злі науки сіяти розбрат серед спільноти: « Благаю вас, брати, остерігайтеся тих, що ширять незгоди та зневіру проти науки, якої ви навчились, і уникайте їх» (Рим 16, 17).
Тут важливо підкреслити, що соціальний та культурний аспект життя давнього Ізраїлю формує розуміння новозавітного народу Божого як сімейства, тобто як чогось відмінного, але водночас нероздільного і єдиного. Адже народ Ізраїля, який бере свій початок від дванадцятьох синів Якова і складає дванадцять відмінних між собою поколінь, хоч і різниться між собою, проте являє єдиний народ Божий. Таку відмінність між ними висвітлює сам старозавітний патріарх Яків, коли роздає благословення своїм синам (див. Бут 49). Та все ж цей народ єднала віра в Бога Ягве, і завдяки цьому впродовж історії Ізраїль поборював власні міжусобиці і приходив до єдності. Відтак вже новозавітний народ Божий побудований на Євангелії, тобто Божому Об’явленні, даному через Ісуса Христа. Єдність новозавітної Церкви описана в книзі Діянь: «Громада вірних мала одне серце і одну душу, і ні один не називав своїм щось із того, що кому належало, але все у них було спільне» (Ді 4, 32). Найвищим і найдосконалішим вираженням єдності Церкви є спільне звершення святої Тайни Євхаристії, встановленої Ісусом Христом.

Іван ІВАНЕНКО, Біблійна єдність від «дому Ізраїля» до Церкви Христової // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022.