о. Йосиф Маринович (3.03.1883-31.12.1957) - священик УГКЦ, що після Львівського псевдособору 1946 р. приєднався до Російської Православної Церкви.

Народився у с. Новосільці-Гневош Сяноцького повіту. Навчався в гімназії в Сяноку, а також у Львівській та Перемишльській семінаріях. Одружившись, 1.09.1907 отримав дияконські, а 8.09.1907 р. священичі свячення з рук владики Константина (Чеховича) у Перемишльській єпархії.

Перед ІІ світовою війною спочатку душпастирював в м. Сокалі (сотрудник, 1907-1910 рр.), с. Військо (завідатель, 1910-1911), с. Любеля (завідатель та парох, 1911-1921), а згодом 25 р. - в с. Військо, що на відпустовому місці "Пацлавська Кальварія" (Добромильщина). Заснував там читальню “Просвіти”, кооператив “Сільський господар”, дитячий садок, жіночі курси з куховарства, воєнно-спортивні товариства... Двічі заарештовувався польською владою (1919-1920 та 1922).

Заарештований радянською владою у 1945 році і після 4-ох місяців ув'язнення погодився приєднатися до Ініціативної групи по ліквідації Греко-Католицької Церкви. 22 лютого 1946 р. в Києві разом з іншими членами цієї групи приєднався до РПЦ.  Учасник Львівського псевдособору 8 - 10 березня 1946 року, де виступив із доповіддю. Ставши через примус православним священиком, не припиняв зв'язків з українським підпіллям. 

Примусово виселений з рідного села радянською владою у 1947-48 рр., переїхав до м. Стебника, забравши з собою Пацлавську ікону Богородиці. У 1954 р. завершив тут будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яке було започатковане попереднім священиком о. Петром Мекелитою, який був замучений у катівнях НКВД. Був дрогобицьким благочинним, секретарем Єпархіального управліннч Дрогобицької єпархії РПЦ. Нагороджений митрою. Помер у м. Стебнику, де й похований.

о. Йосиф - дідо відомого українського правозахисника Мирослава Мариновича, який так пише про нього: "Згадка про діда навіть у дорослому віці мала силу відкоригувати мої вчинки в бік добра. Ще дитиною прагнув я відгадати, що ж спонукало його, свідомого греко-католицького священика, перейти того сумного 1946 року в російське Православ’я. Факт насильства над ним безсумнівний: своє рішення він приймав у тюрмі, де на той час перебував мало не весь греко-католицький клір. Недавно у Філядельфії люди обізнані сказали мені, що дід разом із декількома іншими священиками перейшов до Православ’я за рішенням підпілля: треба було "рятувати те, що можна було". Але, як не дивно, моя душа цього аргументу не потребує. Я не можу й не хочу бути йому суддею. І, схиляючи голову перед тими священиками, котрі й на сибірських голгофах залишались греко-католиками, я не прийму серцем прокльонів у бік відступників, бо постараюся не забути й тих добрих справ, які чинили в Галичині найпорядніші з них" (Автобіографічні спогади Мирослава Мариновича//З.Антонюк, С.Глузман, М.Маринович. Листи з волі. - К.: Сфера, 1999).