Ігор БРИНДАК, викладач

Тридцять першого січня виповнилося 125 років із дня смерті видатного італійського педагога, а водночас і святого Католицької Церкви отця Джованні Боско, більше знаного в історії як дон Боско. На 2013 рік заплановано тимчасове перевезення мощей цього подвижника в Україну. Читачам, мабуть, буде цікаво дізнатися про деякі маловідомі сторінки з біографії цього чоловіка.

Джованні Боско народився 16 серпня 1815 року в селі Бечі поблизу Турина в бідній селянській родині. З дитинства мріяв стати священиком. Але через те, що родина не мала можливості оплатити навчання, перед вступом у семінарію юнак змінив кілька професій. Упродовж певного часу він навіть був цирковим акробатом. У 1841 році Джованні Боско отримав єрейські свячення і розпочав служіння у Турині. Відтоді і аж до смерті він провадив апостольську працю серед покинутих дітей і підлітків. За життя заснував 62 молодіжні ораторії. Йдеться про прицерковні заклади, куди діти могли приходити на науки катехизму, а заодно провадити різні відпочинкові заходи. Окремі з дітей та молоді отримували в ораторії дах над головою та харчі. Вихованцям ораторії, окрім катехизму, давали ще шкільну освіту та навчали різних ремесел. Вийшовши у світ, вчорашні діти мали можливість знайти відповідне місце праці. Зрозуміло, що робив усе це він не один. Хоча на самих початках його єдиною помічницею була рідна мама Маргарита. Пізніше з окремих своїх колишніх вихованців дона Боско створив згромадження салезіян, а для виховання дівчат – салезіянок або Дочок Марії Помічниці. Ще за життя дон Боско вихованцями його ораторій стало близько 100 000 осіб. Більшість із них були колишніми так званими «дітьми вулиці», які дуже легко могли зійти на манівці. Однак завдяки Божій ласці й праці засновника вони стали добрими християнами і добрими громадянами своїх країн. 
Варто додати, що отець Боско належав до людей дуже відкритих. Він легко знаходив спільну мову з людьми різних релігійних і політичних переконань. Хоча ворогів у нього теж не бракувало (мали навіть місце декілька замахів на його життя). Крім того, дон Боско дуже активно цікавився усіма сучасними йому досягненнями науки, техніки й мистецтва. Він є першим в історії канонізованим святим, який давав інтерв’ю для світського часопису. А в педагогіці дон Боско вважається засновником превентивної системи виховання. Превентивна – значить запобіжна. Суть її в тому, щоб працювати з дитиною так, аби вона сама не бажала робити зла. У створеній ним педагогічній системі дон Боско цілком відмовився від тілесних покарань, які на той час були загальновживаною практикою. Головними засобами виховання, на яких він наполягав у своїх повчаннях, були релігія, розум і доброта. І, як показав досвід, ці чинники себе виправдали. Упокоївся у Бозі отець Джованні Боско 31 січня 1888 року. Ще за життя його вважали святим. Особисто знайомий з отцем Боско французький письменник Віктор Гюго назвав його легендарною особистістю. Беатифікований отець Джованні у 1929 році Папою Пієм ХІ, а канонізований тим же понтифіком у 1934 році. Він також є першим святим в історії, канонізація якого була відзначена на державному рівні.
Це, так би мовити, майже загальновідомі факти. А тепер – про деякі речі, менш знані. Коли тривав процес беатифікації дона Боско, то члени ватиканської комісії заявили, що ще ніколи раніше не зустрічали такого великого числа різних надприродних явищ, подібно до тих, що мали місце як за життя Апостола Молоді, так і після його смерті. Це й здатність знати таємні людські думки, і дар біолокації (одночасне перебування у двох місцях), і помноження їжі, і провіщення багатьох майбутніх подій. Сюди слід додати й зцілення від різних недуг і навіть один раз – воскресіння померлого.
Про один із незвичних випадків з життя дона Боско варто розповісти докладніше. Взагалі цей випадок є трагічним, але водночас і повчальним. Він стався у 1854 році. Щоб зрозуміти суть події, потрібно спочатку пригадати тодішню політичну ситуацію в Італії. Отже, до 1861 року єдиної італійської держави ще не було. На Апеннінському півострові існувало декілька незалежних державних утворень, а північно-східною частиною Італії тоді володіла Австрія. Що ж стосується Турина, у якому проживав і діяв отець Боско, то він був столицею Королівства П’ємонт і Сардинія. Там правила Савойська династія. З 1815 року в історії Італії настає період, відомий під назвою Рісорджементо. Це слово буквально означає «воскресіння». А якщо говорити конкретніше, то це був рух, спрямований на державне об’єднання Італії. У Рісорджементо брали участь різні політичні сили. Але сталося так, що деякі з них опинилися в серйозному конфлікті з Католицькою Церквою. Слід наголосити, що, власне, деякі. Адже були й такі, що перебували в мирі з Церквою. У цьому русі на об’єднання Італії не бракувало навіть і священиків. Але сталося так, що саме люди антиклерикального спрямування обійняли керівні пости в новоутвореній Італійській державі. Завершилося Рісорджементо тим, що у 1870 році війська італійського короля Віктора Еммануїла ІІ зайняли Рим і поклали кінець Папській державі, яка існувала з 775 року. Від 1870 по 1929 рік римські понтифіки вважали себе в’язнями у Ватикані і знаходилися у стані «холодної війни» з італійськими монархами. Ситуація змінилася у 1929 році, коли уряд Беніто Муссоліні підписав з Папою Пієм ХІ Латеранські пакти, згідно з якими було відновлено державу Ватикан у сучасних кордонах. Слід зауважити, що, крім ліквідації Папської держави, правління Віктора Емануїла ІІ принесло Церкві й ряд інших кривд. Про деякі з них мова йтиме трохи нижче.
Мимоволі постає запитання: а що ж тоді робив дон Боско? В часі таких бурхливих подій він уникав політичної діяльності, часто любив повторювати: «Моя політика – це політика «Отче нашу». Це зовсім не означало, що його не цікавила доля власної країни. Відомо, що у 1848 році в часі Весни народів він навіть провадив у своїй ораторії військовий вишкіл. Але пізніше вирішив уникати будь-якої участі у політичних подіях. Причиною було те, що, як уже згадувалося вище, у Рісорджементо брали участь різні сили. І хоч вони бачили одну мету, але між собою часто знаходилися в антагонізмі. Тому приставати до якоїсь одної з них означало протиставляти себе іншим. Власне, бажаючи бути миротворцем, дон Боско і вибрав політику «Отченашу». Хоч, як не дивно, його особа також опинилася в центрі тодішніх політичних подій. Уся справа в тому, що після проголошення Італійського Королівства у 1861 році було розірвано дипломатичні відносини цієї держави з Ватиканом. Але було ряд питань, у розв’язанні яких були зацікавлені і Папа, і король. Тому постала потреба в особі, яка була б посередником між ними. Власне, Дон Боско виявився найкращим кандидатом на цю роль. Декілька разів він їздив з неофіційним візитом від короля Віктора Емануїла ІІ до Папи Пія ІХ.
А тепер повернемося до 1854 року. Віктор Емануїл на той час був лише королем П’ємонту і Сардинії. Прем’єр-міністром його королівства був граф Камілло Кавур. У згаданому вище році цей чоловік написав проект закону про ліквідацію монастирів на території королівства з конфіскацією монастирських земель на користь держави. Парламент ухвалив цей закон, але для його затвердження був необхідний підпис короля. У грудні 1854 року дон Боско пише лист до короля з вимогою накласти вето, застерігаючи вкінці, що якщо цього не буде зроблено, то будуть «великі похорони при дворі» (цит. за Антоніо Сіккарі, «Портреты святых», Милан-«Христианская Россия»// 1989 р. - т. 1, стор. 128-129). Віктор Емануїл ІІ проігнорував лист. Настав 1855 рік. 12 січня помирає мати короля Марія Тереза, 20 січня – його дружина, королева Марія Аделаїда. 11 лютого помирає рідний брат короля герцог Фердинанд Савойський. Король впадає у лють, яку виливає на дона Боско, вважаючи його винуватцем смерті членів своєї родини. Але той відповідає, що не бажав нікому ніякого нещастя, а лише передавав Божу волю. Король помирився із священиком, однак антиклерикальний закон уже залишився в силі. Через цей закон близько 12000 осіб – ченців і черниць – було викинуто на вулицю. Що ж стосується монастирських земель, то не всі вони стали державними. Частину з них приватизували собі тодішні урядовці. Хоча декому з них це згодом, як кажуть у нашому народі, вилізло боком. Зокрема, граф Кавур у 1861 році виїхав оглядати свої рисові плантації, які були на землі, що колись належала монастиреві цистерціанців. У часі відвідин граф підхопив там малярію, від якої незабаром помер. Коли вже у 1929 році підписувалися згадані вище Латеранські пакти, то там був окремий пункт про те, що Церква не претендує на майно, конфісковане в часи правління Віктора Емануїла ІІ. Вписання цього пункту не було випадковим. Про це італійське керівництво просили нащадки тих можновладців, які у свій час присвоїли собі монастирські землі. Прохання було зумовлене тим, що у родинах тих осіб добре пам’ятали різні трагічні випадки і тому боялися, щоб це не перейшло на наступні покоління.
Читачам, мабуть, цікаво знати, що ж сталося з королем. У 1870 році він переніс свою столицю в Рим, а резиденцією зробив колишній папський палац Квирінал. Посередницькі функції між монархом і понтифіком вже виконували інші священики. У 1877 році здоров’я Пія ІХ серйозно погіршилось. Віктор Емануїл ІІ вже підготував декрет про організацію похорону Папи. На той час роль посередника виконував монсеньйор Анціно. У розмові з ним король висловив стурбованість здоров’ям понтифіка. Монсіньйор пообіцяв переказати це останньому. Коли Папа Пій ІХ почув про стурбованість короля, то велів дати йому таку відповідь: «Скажи Віктору Емануїлові, що ми вдячні за його зацікавлення нами. Але скажи також, що він мусить подумати про себе, бо його час також уже дуже близько» (цит. за Ізидор Нагаєвський, «Історія Римських Вселенських Архиєреїв», Рим-1979// т.3, стор.156). Крім того, Папа велів передати, що прощає королю всі кривди і розгрішає його від екскомуніки, яку наклав на нього після ліквідації Папської держави. Почувши про відповідь Папи, король, хоча й чувся цілком здоровим, вирішив покинути Рим. Але на початку 1878 року, коли ще готувався його від’їзд, у короля різко піднялася температура. Він велів покликати священика, а прийшов навіть єпископ Джуліо Ленті. Саме він і уділив королю останні Святі Тайни. 9 січня 1878 року Віктор Емануїл ІІ помер. Що ж стосується Папи Пія ІХ, то він відійшов у вічність 7 лютого того ж року. У 2000 році цей понтифік був беатифікований.
Історія, як бачимо, дуже повчальна. Посягання на права Церкви щастя ще нікому не приносило. І стосується ця істина не тільки ХІХ століття.

Джерело: «Жива Вода» №17 (136) 2012 р.