Цмоканич Микола

Біблісти (дослідники Святого Писання) дуже часто говорять, що християнину треба читати не лише Слово Боже, а й про Слово Боже, щоб краще його зрозуміти . Ми живемо за дві тисячі років після земної проповіді Христа, а тому й звикли до сучасних умов, звичаїв і обставин життя; почали в інший спосіб виражати свої емоції та почуття; часто думаємо, що люди перед нами думали про світ так само, як думаємо зараз ми. Тому, читаючи будь-яку давню книгу, не сягнувши історії, культури, археології та менталітету автора, ми, найімовірніше, допустимося так званої помилки презентизму – сприйматимемо події з точки зору сучасності, а не так, як це було насправді . Наприклад, у Біблії неодноразово описується жест розірвання на собі одежі: Рувим так зробив, коли дізнався, що його брата Йосифа продали в рабство (Бут 37, 29); первосвященник Каяфа теж роздер на собі одіж, коли подумав, що Ісус богохулить (Мт 26, 59-66), та багато інших епізодів (Бут 37, 31-35; І Сам 4, 12-17; ІІ Цар 22, 8-13). Ми можемо подумати, що це трішки дивний жест, але в часи земної проповіді Христа це був найглибший вияв горя, розпачу, жалю та обурення. Люди так виявляли свій внутрішній стан .
Таких деталей і нюансів у Святому Письмі міститься дуже багато. У цій статті пропоную розглянути «біблійні» валюти, способи вимірювання грошей, а також чому це так важливо знати, слухаючи й читаючи Слово Боже. Під час читання цієї статті варто читати біблійні посилання, вказані в дужках, аби подорож сторінками Святого Письма стала ще цікавішою і кориснішою!

Насамперед треба сказати, що з самих початків торгівлі найчастіше не використовували гроші, а послуговувалися звичайним обміном: худобою, цінними та корисними речами тощо. Тому багатство людини вимірювалося кількістю скоту (див. Йов 1, 3) і вагою дорогоцінних металів у неї (див. Бут 13, 2). Значно рідше розраховувалися так званими срібними шекелями (пор. І Цар 10, 29; Лев 5, 15, Єр 32, 9; Бут 23, 15-16; ІІ Сам 16, 24). Але шекель (від євр. sagal – «зважувати») – це не монета, а вагова мірка, спосіб зважування. Вага одного шекеля варіювалася від 6 до 13 грамів. Тому, наприклад, 600 шекелів – це 3,6-7,8 кілограмів срібла .
Так само способом вимірювання золота, срібла чи міді служив талант (від грец. talanton – «вага»). Було два типи талантів: легкий і важкий. Легкий талант важив близько 30 кілограмів, а важкий у два рази більше – 60. Тому в притчі про таланти, яку розказував Христос (Мт 25, 14-30), ідеться про чималу кількість дорогоцінного металу. Не варто думати, що пан, який роздав своїм слугам 5, 2 й 1 талант, є жорстоким або несправедливим, бо дав останньому найменше. Навпаки, навіть 1 талант був справжнім скарбом – 30/60 кілограмів срібла (у даному випадку саме цього металу, бо в оригіналі Євангелія від Мт 25, 18 вжито слово «argirion» – «срібло»).
Євангелист Лука описує схожу притчу Христа (див. Лк 19, 11-28), але в цій розповіді пан роздав десятьом слугам по одній міні. Один слуга з одної міни придбав 10 мін, другий – 5, а третій сховав міну й не придбав нічого. Міна – це теж єврейська мірка ваги і становить1/60 або 1/50 таланта. Отже, пан роздав слугам по 500-600 грам дорогоцінного металу. А це є дуже багато. Одна така міна в 300 р. до р.Х. за своєю цінністю дорівнювала ста грецьким монетам драхмам. А за одну драхму можна було купити одну вівцю, а за п’ять драхм – бика. Євангелист Лука вживає у своєму Євангелії слово «драхма» в притчі про жінку, яка її загубила (пор. Лк 15, 8) . Тож не дивно, що жінка зраділа, знайшовши грецьку монету – за неї можна було купити цілу вівцю!
Але драхма не була єдиною грецькою монетою, яка перебувала в обігу там, де жив Христос. Євангелист Матей описує подію (пор. Мт 17, 24), коли «збирачі дидрахм» (тобто збирачі обов’язкового податку на Єрусалимський храм) прийшли до Петра й запитали, чи заплатив Ісус податок за себе, як того вимагав Закон, даний Богом ще за часів виходу з Єгипту (пор. Вих 30, 11-16). Слово «дидрахма» означає «дві драхми». Отож, податок із людини на храм тоді становив одну дидрахму. Христос, знаючи, чому прийшли «збирачі дидрахм», каже Петру, щоб той пішов і зловив рибу. У роті першої ж спійманої риби Петро знайшов іншу грецьку монету – статир, яким Ісус і наказав розплатитися за них обох. Так, статир був одною монетою, але дорівнював чотирьом драхмам. Через це євреї дуже часто робили так, як казав зробити Ісус Петрові, – об’єднувалися і платили двоє одним статиром.
Статир ще називають тетрадрахмою («чотири драхми»). Більшість дослідників та нумізматів (історики, які цікавляться монетами, грошима, валютами різних епох) припускає, що Юда, коли отримав свою «винагороду» у вигляді 30 срібняків(пор. Мт 26, 15), дістав від первосвященників саме 30 тетрадрахм (статирів). Отже, Юда заволодів 120 драхмами. Тож не дивно, що первосвященники за ці гроші змогли придбати гончарське поле .
Є також думка, що тридцять срібняків – це тридцять шекелів, що означало в часи пророка Захарії денну заробітну плату пастуха (пор. Зах 11, 12-13), а в часи виходу євреїв із Єгипту – відшкодування за смерть невільника (пор. Вх 21, 32). Але якщо враховувати таку версію, то тоді первосвященникам було б важко придбати поле за таку малу ціну .
Євангелист Марко описує подію, як Ісус бачив, що вбога вдовиця кидає в скарбоню в храмі дві лепти, або ж кондрат (пор. Мр 12, 41-44). Лепта (від грец. leptos – «маленький, тонкий») – це вже не грецька, а єврейська маленька мідна монетка. Дві лепти апостол Марко назвав «кондрат» (від лат. quadrans). Річ у тім, що єврейська лепта була дуже маловартісною: дві лепти за ціною були рівнозначні одній римській монетці кондрату, який своєю чергою становив лише 1/4 від іншої римської монети асса (від грец. assarii), яку у Святому Письмі в перекладі Хоменка перекладено як «шаг» (пор. Мт 10, 29; Лк 12,6). За один асс (шаг) можна було придбати лише двох горобців. Отже, вдова, яка, за словами Ісуса Христа, «з убозтва свого все, що мала, вкинула, – увесь свій прожиток» (Мр 13, 44), за всі свої гроші змогла б лише купити одного горобця, бо мала лише дві лепти. Тому в словах Христа в Нагірній проповіді «Мирися з твоїм противником швидко, […], щоб тебе не вкинули в темницю. Істинно кажу тобі: Не вийдеш звідси, доки не заплатиш останнього шага»(Мт 5, 26) криється зміст, що треба у всьому перепросити того, кого образив, і помиритися з ним аж до «найменшого шага», до дрібниці, інакше так і не буде прощено .
Ще одна римська монета – це динарій (від лат. deni – «по десять», бо складався з десяти згаданих ассів – шагів). Матей у притчі про робітників у винограднику вказує, що зарплата найманого робітника з притчі становила один динарій за день праці (пор. Мт 20, 1-16), а Лука у притчі про доброго самарянина згадує, що він заплатив господарю заїзду два динарії, щоб той доглянув за побитим євреєм (пор. Лк 10, 35). Такий самий динарій згадується, коли первосвященники та книжники відправили до Ісуса людей, щоб ті «піймали його на слові» (пор. Лк 20, 19-26; Мр 12, 12-17; Мт 22, 15-22). Фарисеї хотіли почути відповідь Господа на питання «Чи дозволено давати кесареві податок?». Якщо б Ісус сказав «Ні», то тоді б на нього написали скаргу, що Він не підкоряється владі. Якщо б Він відповів «Так», тоді його б звинуватили у зрадництві народу, бо таким чином визнав би владу окупантів-римлян. Тому Ісус сказав фарисеям, щоб ті показали йому «гріш» (динарій), на якому тоді була викарбувана голова імператора Тиберія і його мами Ливії. А в ті часи не кожен мав право чеканити свої монети. Через це й усі гроші вважалися власністю виключно того, хто був зображений на монетах. Відкинути монету, місцеву валюту означало відкинути і її власника. Тому й каже Христос «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже – Богові».
Розглянуті нами монети й способи вимірювання дорогоцінних металів за походженням мають три різних джерела – єврейське, грецьке та римське. Чому в одній країні ходили валюти трьох різних культур? Річ у тім, що офіційними були саме римські монети, бо Палестина натоді була підконтрольна Римській імперії, яка на той час була дуже могутньою. Водночас у містах Антіохія і Тир вироблялися монети за грецьким зразком, бо до 146-го року до Р.Х. на території Ізраїля панувала Грецька держава. Окрім того, у Кесарії чеканилися власне єврейські монетки. Окрім монет із зображенням імператора, деяким містам та царям, які визнавали над собою владу Риму, дозволялося виробляти власні монети. Так цілою Палестиною ходило дуже багато різних типів грошей. Через це на свята, коли євреї ходили на прощу до Єрусалимського храму, на дворі святині стояли так звані «міняйли». Вони розмінювали гроші з зображенням імператора або царів, які не можна було жертвувати на храм, на такі, які можна було вкидати як пожертви. Ісус Христос розігнав міняйл, бо вони осквернили храм Божий (пор. Йо 2, 15; Мт 21, 12; Мр11, 15; Лк 19, 45) .
Отож, розглянувши усі основні деталі щодо валют у Ізраїлі, ми можемо тепер побачити цікаві деталі, а подекуди й прихований зміст, у таких, як нам здається, добре знаних для нас рядках Святого Писання. Не лише знання тексту Біблії, а й знання про Біблію відкриє для нас нові, безкраї горизонти. Бо Святе Письмо – це безмежне джерело знань для християнина, звідки він, немов із бездонного колодязя, черпає щоразу нову й нову духовну поживу. Читаймо Слово Боже!

Грошові валюти у Святому ПисьміÂ // СЛОВО №4 (90), червень-серпень 2022