Photo Gallery
Підтримайте/Support Us
Translate into...
Newsletter
- 22/11 Семінаристи ДДС взяли участь у віче з нагоди дня Гідності України
- 21/11 Богослужіння напередодні празника Введення в храм Пресвятої Богородиці
- 18/11 Хор ДДС «Оранта» взяв участь у фестивалі «Ad fontes» [ВІДЕО]
- 14/11 Семінарію із концертом відвідали студенти Дрогобицького музичного коледжу
- 06/11 Студенти ДДС ознайомились з різними аспектами парафіяльного служіння
Most Read
| Нація жива |
 |
 |
 |
|
Зинич О. Цього року наша держава святкувала багато ювілеїв видатних українців, які спричинилися до незалежності. Тому дати цих осінніх днів, зокрема 14 жовтня, коли відзначаємо 65-ту річницю УПА, мали б особливо заторкнути патріотичні почуття нації. А чому б нам не спробувати зазирнути в “калейдоскоп” патріотизму? Що змінилось в мисленні “середньостатистичного” українця ? Здається, ще зовсім торік лунали хвалебні кличі “Слава Україні – героям слава!” Сивочолі дідусі та їх сини напружували голосові зв’язки. Потім перших десь не стало, Народний Рух став швидше народним гальмом, бо “рухатися” вже й не треба – гарне місто Київ…, а другі стали героями. Мабуть ніде в світі немає таких різниць трактування слова “герой”, як у нас. Тільки тут, в Україні, можна будь кого зробити героєм. Історія вже не раз дивувала своїми парадоксами. Її стільки разів переписували, інтерпретували, що годі знати, де була правда. Та й кому розходиться, хто більший патріот – Хмельницький чи Богдан, хто воював за свої інтереси, а хто за національну ідею? Зрештою, меркантильне віяння присутнє в кожному такому діянні. Тому є різні погляди на визвольну боротьбу УПА і становлення Незалежної України. Коли є забагато політики, коли, як співається в пісні “…національна ідея, як засіб спекуляції, здобули державу – втратили націю…”. Справді, навіщо тоді ставати “Героєм України? І якої?” Тої, що називають “не лихою” і готові продати, або просто передати в “добрі” руки? Чи тої, яку поставили на трасі Європа – Москва, віддавати себе на подачки? Зрештою, годі брьохатись в образах. Звинувачувати всіх і все (хоча це загрозливо стає національною рисою, так як і зрадливість, і позиція “моя хата скраю”) – навіщо? Вже і так набридло. Нікого вже не здивуєш, що є багато, які хочуть обдурити, продати (навіть рідних). Проте серед цих буденно-сірих фарб можна побачити і світлі риси нашого народу. Навіть попри те, що сотні тисяч, а вже й мільйони наших земляків поневіряються на чужині. Звинувачувати їх у продажності – ще більш підло і цинічно. Бо не з добра вони виїхали, а щоб заробляти дітям на навчання і щоб мали де жити. Доречі про житло: незважаючи на його шалені ціни, що ростуть, мов на дріжджах, віриться, що колись його можна буде мати, але не з віртуальних обіцянок, а реальне. Віра в майбутнє України, що наші діти не бідуватимуть і налагодиться життя, що не будуть “дерти” одні з одних останню копійку, адже ми люди, одна нація. Бо ж ніхто не матиме достатку з чужих злиднів. Віримо. Цей оптимізм жевріє в людях. Він є. Ще один позитив – ми розуміємо, що ніхто не подарує нам казку щасливого життя. Думки і обіцянки світлого майбутнього “без проблем” розвіюються. Можливо, як писав Василь Стус “…Ми лялечки із алкоголем щасть, у радощах собі збавляєм собі віку…”, але наші радощі незмінні – наші діти, батьки, домівка, рідна земля, національна ідея. Бо саме тут ми народились і виросли. А коли хтось ламається і знаходить своє щастя в іншому – алкоголі, то завдання наше не дати йому пропасти. Чи за це боролись наші предки, щоб тепер їх нащадки зниділи маргіналами на периферії? Тому покликання всього народу є плекати, оберігати від спотворення і деградації націю, пам’ятаючи своє минуле, сягати розквіту в майбутньому. Попри складні часи вірити, не здаючись свого народу, в наші можливості. Непересічну роль тут відіграє Церква. Нам часто здається, що вона має нам щось давати, натомість ми забуваємо спитати себе: “А що можу дати Церкві я?”, щоб разом в спільноті з Хрестом брати участь у збудуванні держави. Цілком можливо, що діяльність Руської Трійці, галицьких просвіт і піднесення часів Шептицького могло б отримати “друге дихання”. Направду, для того щоб жити в державі, яку б поважали і вона входила до числа процвітаючих, треба найперше не встидатись самому ні її, ані її мови. Бачити позитиви, це дозволить нам реалізовувати потенціал і вірити в перемогу, незважаючи на всі труднощі. Каже псалмопівець: “…Вони бо мук не знають, ціле й гладке в них тіло. Вони не знають людських злиднів, і їх не б’ють, як простих людей…Ось вони, оті грішники, завжди безпечні, вони вбиваються в багатство… Як би я сам до себе мовив: “Так, як вони, я буду говорити” – то родові дітей твоїх був я зрадник. А мені благо – близько Бога бути і покладати моє прибіжище в Господі Бозі, щоб розповісти про всі діла Його [Пс. 73]”.Нехай ці слова Святого Письма будуть нам підтримкою в становлені держави, якої так хочемо: сильної, правової, що дбає про інтереси своїх громадян. Щоб Україна покинула сходинки першості з епідемії Сніду, туберкульозу, … . Не змагалась по кількості абортів, але робила все для усвідомлення кожного українця – НАЦІЯ ЖИВА! Зинич О. Нація жива // Слово № 3 (33), 2007, с. 2-3.
|