Петро МАКОВЕЦЬКИЙ
Не цвіла і не цвіте, вже й цвісти не буде, Сирота – це щось таке, чого й не помічають люди. Всі заклопотані життям Лише своїм – епоха егоїзму! Обмежившись несприйняттям, Спокійно сплять – о, слава гуманізму! А сирота стоїть і руку простягає, Мале дитя – яких сім літ. Ще не свідоме, але твердо знає Який жорстокий і несправедливий світ. Хто пожаліє, пригорне? Нема таких… воно й не дивно, Політика сучасности туди й веде, Що вже убогі й сироти – щось негативне. Не зацвіли вони… А хто тут винен? Та це ж життя! Воно в твоїх руках! В руках малої семирічної дитини?! Що ще недавно засинала в пелюшках. А де ж батьки? Ніхто не знає, Бо посадили квітку і пішли, А квітка без опіки засихає, І не одна вона – мільйони не зросли! А люди що? Як жили, так живуть, Воно ж не вигідно життя міняти; Копійки як давали, так дають – Суспільство налаштоване лиш споживати. А двоє сиріт взялися за руки, Вони самотні між стількох людей, Які байдужістю засуджують на муки Щодня і щогодини тисячі дітей.
П. Маковецький. Без запаху // Слово № 2 (39) (2009) с. 51
|