Назар КУРИЛО

Упродовж трьох століть, щороку, 15 липня, на свято Положення чесної ризи Богородиці у Влахерні глибока віра веде побожні серця до маленького прикордонного села Тишковичі, відомого на Мостищині як місця диво-цілющого джерела – дару Пречистої Богородиці. Здається, що вже й саме повітря тут промовляє: «...молитов наших в час журби не відкинь, а від бід визволи нас Єдина, Чиста і Благословенна». У той час, «коли на волю проситься сльоза» й останній промінець надії гасне, а немічна душа «ридає з болю» – до ікони прикладись, прочанине, і «притулись до серденька Марії»... Це серце Матері Небесної Любові, що годинами чекає тут усіх, хто спокою прагне, кличе всіх, хто йде до нього з надією на краще, і ніхто звідси не виходить із порожніми руками.

16 червня 2012 р.Б. в Дрогобицькій Духовній Семінарії відбулися урочистості з нагоди закінчення навчання її 17 випускниками. З цієї нагоди преосвященний владика Ярослав, Єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Архиєрейську Божественну Літургію. Владиці співслужили ректорат, викладачі семінарії та друзі і знайомі священики колишніх семінаристів. Після Літургії випускники отримали дипломи та отримали з рук преосвященного Ярослава нижчі свячення (свіченосця, читця-співця та піддиякона). 

о.Мирон Бендик, ректор і викладач

31 березня 1991 р. на Львівську митрополичу катедру повернувся патріарх Мирослав Іван (Любачівський). Йому належить обґрунтування бачення УГКЦ в новій Україні і східній діаспорі, місця УГКЦ як Київської Церкви у Вселенській Церкві, де вона - Церква-Сестра для інших Помісних Католицьких Церков. Разом із тим, Любачівський робить перші кроки до відновлення київської еклезіологічної моделі «подвійної лояльності» з Римом і Царгородом. Ці кроки виглядають профетичною альтернативою існуючому екуменізмові періоду 70-90-х років, який потрапив у глибоку кризу, а також накреслюють для Київської Церкви її шляхи в XXI столітті і III тисячолітті християнства. Проблемою першорядної ваги в 90-х роках було нерозуміння і навіть ігнорування помісності УГКЦ, як і того факту, що у відносинах з іншими Церквами вона є їхньою Церквою-Сестрою.

Антон БОРИС

Святість життя, як постійний пошук Бога, Його волі, як вдячність за любов, яку Він показав на хресті, починається з бажання наслідувати свого Спаса та Його любов. Історія нашої Церкви складається з різних подій. Як відомо, історію творить людина. Саме її вчинки визначають вектор історичного розвитку. Про життя людей, котрі змінювали цей вектор у напрямку до Бога, відомо майже все від моменту їх народження аж до смерті. Їхнє життя сповнене чеснотами, які ми прагнемо наслідувати. Особливо захоплює любов до Бога, своєї Батьківщини, інших людей. Саме завдяки цій любові, вони не боялись віддати задля блага народу навіть власне життя. Безсумнівно, життя таких людей варте наслідування, хоч, здебільшого, те, що вони зробили для Батьківщини й Церкви, – було ціною власної крові. Свята Церква проголошує їх святими, або мучениками.

4 червня 2012 р. Б. семінарійна спільнота взяла участь у святкуваннях храмового празника катедрального собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. З цієї нагоди Архиєрейську Божественну Літургію очолив Преосвященніший владика Венедикт (Алексійчук), єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, у співслужінні владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, та владики Юліана, вислуженого єпископа, а також численного єпархіального духовенства.

Ігор БРИНДАК, викладач

На сторінках "Живої Води" вже неодноразово писалося про проблеми, пов'язані з теорією еволюції. Зараз цю проблему обговорюють і на світському рівні. Однак, на тлі цих дискусій дещо відійшло на задній план інше запитання: якщо теорія про походження людини, яку ми знаємо зі шкільної лави, є помилковою, то яка ж є тоді правдивою? Або, простіше кажучи, чи дійсно у всього людства колись існували двоє прабатьків - Адам і Єва?

о. Мирон Бендик, ректор
З падінням комунізму в Україні багато життєво важливих тем, що заторкували буття народу, перестали бути забороненими. Предметом відвертих суспільних дискусій стала низка національно-культурних і суспільно-політичних питань. Особливе місце зайняла справа духовно-релігійного відродження, зокрема, Української Церкви як запоруки християнського оновлення й оцерковлення народу. Без перебільшення можна сказати, що після десятиліть духовної спраги цілий народ потягнувся до релігії і Церкви. Шукаючи своєї Церкви, тобто Церкви дідів і прадідів, широкі верстви народу з подивом відкривали розмаїття Церков, культів і релігійних течій, що ними сповнилась Україна в умовах релігійної свободи. Це розмаїття було настільки вражаючим, що людина без духовного досвіду відчувала себе дезорієнтованою й безсилою самотужки розшукати своє рідне, корінне.