Підкреслення шановним автором дослідження саме богословських аспектів уніатства спонукає нас розпочати цей відгук від богослов’я. Отож, ідучи за святоотцівською традицією, можна ствердити, що богослов’я Церкви (еклезіологія) від початків імпліцитно знаходилося в двох кардинальних догматах віри – тріадології і христології. Згідно з тріадологічним догматом, Церква є іконою Пресвятої Трійці, а згідно з христологічним – Тілом Христовим. Споглядаючи Церкву в таїнстві Пресвятої Трійці (богослов’ї), можна ствердити, що, як є один Бог, так і є одна Церква. Водночас, як один Бог є сопричастям Осіб Пресвятої Трійці, так і одна Церква є сопричастям помісних Церков. Як рівними і різними є Отець, Син і Святий Дух, так і рівними і різними є помісні Церкви. Спроби заперечити рівність Осіб у Пресвятій Трійці через підпорядкування Сина Божого Отцеві чи Святого Духа Синові Божому були засуджені Церквою як єресь субординаціонізму. Такі спроби мали місце, коли богослов’я Пресвятої Трійці витіснялося ситуативними філософськими підходами, а конкретно в ІV столітті філософією неоплатонізму. Єретична теза про субординаціонізм у Пресвятій Трійці дала початок уніатству в еклезіології. Уніатство вбачає єдність Церкви в підпорядкуванні одних Церков іншим. Наслідками еклезіологічного  уніатства є втрата кожною з Церков власної помісності через уподібнення і злиття з іншою Церквою, яка набирає політично-імперського характеру, і втрата сопричастя між Церквами через відносини підпорядкування – панування. Втрачається онтологічна єдність у багатоманітті, підмінюючись раціональною схемою єдності в злитті й уніформізмі однієї панівної конфесії.

Крім тріадології, богословським джерелом еклезіології є христологія. Через воплочення Божого Сина Бог входить в історію, Син Божий народжується як чоловік Ісус Христос, росте „літами і ласкою”. Воплочення Божого Сина триває в історії, коли з волі Отця благодаттю Святого Духа народжуються нові помісні Церкви, якими і з яких існує Христова Церква – єдине Тіло Христове. Подібно до свого Засновника і Глави, помісні Церкви ростуть „літами і ласкою” через їхнє зростання в помісності та сопричасті між собою. Завдяки Христу-Главі все Тіло Церкви, „об’єднане і зміцнене суглобами та звязями, росте Божим зростом” (Кол. 2,19). Зрілість помісної Церкви досягається нею в доланні елементів „дитячої” залежності, протиставлення, відштовхування і відокремлення від інших помісних Церков, а відтак у досягненні еклезіальної самодостатності (помісності), здатної до сопричастя з іншими Церквами-Сестрами. Процес дозрівання відбувається в усіх помісних Церквах, щоб остаточно Христова Церква явила світові єдність „одного стада і одного Пастиря”. Уніатство, з точки зору христології, є виявом історичної незрілості якоїсь помісної Церкви, яка, хоч і має „повноту засобів спасіння”, проте ще не готова до зрілого буття собою і партнерського спілкування з іншими.
Цих богословських підходів до уніатства, на жаль, виразно не вистачає в дослідженні архиєпископа Августина. Замість богословських, переважають полемічні і політичні підходи. Вони ж позбавляють можливості належно висвітлити заявлену в дослідженні тему (богословські аспекти).
Переходячи до аналізу змісту, бачимо, що явище уніатства владика досліджує на прикладі як Римо-Католицької, так і Української Греко-Католицької Церкви. Аналізуючи історію РКЦ у світлі фактів та церковних документів від Середньовіччя до сучасності, владика доходить висновку, що уніатство внутрішньо притаманне римо-католицькій еклезіології. Виражається воно в устремлінні привести („навернути”) всі Церкви, зокрема, Східні Православні, під владу Папи Римського. Уніатство РКЦ – в змушуванні інших Церков до прийняття „католицької догматики”, найважливішими положеннями якої владика вважає „філіокве”, „непорочне зачаття Пресвятої Богородиці” і „примат папи” (див. сс. 26-28). У ставленні до Церков християнського Сходу РКЦ своє прозелітичне католичення східних прикриває екуменічним устремлінням до відновлення християнської єдності. Підсумовуючи факти і документи , владика доходить висновку, що РКЦ „не здатна” мислити не по-уніатськи: „Енцикліка папи Льва ХІІІ показала не просто небажання, але й нездатність Католицької Церкви до відмови від уніатської моделі” (с.133). Такий висновок є вироком і водночас присудом – будь-які розмови з Церквою, нездатною розуміти, позбавлені сенсу. Попри те, владика все ж підтримує діалог з РКЦ (див. сс. 129, 174). Серед тем до дискусії – зокрема, згадувані раніше філіокве, непорочне зачаття і примат папи. Аналізуючи сучасне ставлення РКЦ до тих пунктів „католицької догматики”, владика констатує, що РКЦ перестала вважати філіокве і непорочне зачаття зобов’язуючими для православних у майбутній єдиній Церкві (див. с. 170). Тому фактично єдиним досі невирішеним питанням залишається папський примат.
До українських греко-католиків ставлення владики Августина ще суворіше, ніж до римо-католиків. Сценарій їхньої унії з Римом був розроблений польськими єзуїтами відповідно до настанов екслюзивної тридентської еклезіології. До Берестейської унії дійшло через змову малоосвіченого єпископату на чолі з митрополитом. Самі єрархи не почували себе ані православними, ані католиками (див. с. 108). Широкі маси православного народу унії з Римом не прийняли. Унія штучно підтримувалася владою Речі Посполитої. Через прийняття „католицької догматики” УГКЦ відірвалася від православ’я. Втрата східної духовності була в ХІХ столітті підмінена українським націоналізмом. За співпрацю з фашизмом під час ІІ світової війни УГКЦ була законно покарана радянською владою. Проте і на початку 90-х років ХХ століття Ватикан спонукав УГКЦ розгромити три православні єпархії в Західній Україні. Незабаром політичний запит на націоналізм закінчиться, що призведе до кризи ідентичності в УГКЦ. Вихід із кризи для неї – або стати повністю католицькою (РКЦ), або повністю повернутися до православ’я, відмовляючись і від папського примату, і від „католицької догматики” взагалі.
Тези владики про УГКЦ є найслабкішими в дослідженні – по-богословськи безпорадні, по-комсомольськи „полные задора и огня”. Звичайно ж, не греко-католики є перешкодою для православно-католицького сопричастя. Справжнім „каменем спотикання” залишається служіння єпископа Риму в Христовій Церкві. Під сучасну пору РКЦ проводить із цього питання відкритий і чесний діалог. Устами блаженної пам’яті папи Івана Павла ІІ Церква звернулася до богословів різних помісних Церков із проханням допомогти повніше розкрити вселенський сенс Петрового служіння. Не оминає цього питання й владика Августин. Іноді владика визнає позитивну роль папства (див. с.34). Проте вважає папський авторитет історичним явищем, пов’язаним з політичним статусом Риму – столиці однойменної імперії (див. с.31). Ця теза, однак, не відповідає православ’ю Святих Отців, бо по-конфесійному заперечує західне розуміння примату. Проте східні Отці ще не мислили конфесійно, а тому стверджували примат по-східному. Так, для Теодора Студита папа – це „Богом піднесений пастир овець Христових, що має ключі Царства небесного, камінь віри, на якому збудована Католицька (кафолична) Церква” (Послання 71). Звертаючись до сучасного йому папи Пасхалія, святий Отець Церкви стверджує: „Ти – Петро, що прикрашаєш Петрів престіл і правиш на ньому... Ти маєш силу від Бога, бо маєш першість між усіма, для чого ти і поставлений” (там само). За свідченням того ж Теодора Студита, західному патріархові „належить вища влада на Вселенському Соборі” (Послання 188). У цих виразах міститься східне розуміння примату папи. Воно, як і західне, складає спільну спадщину єдиної віри. На цьому розумінні будується й еклезіологія УГКЦ. На думку Святих Отців Берестейської доби, суперечки між східними і західними розуміннями виникли через те, що „розуміти себе не хочемо” (арт. 1 Артикулів Берестейської унії).
Реагуючи на тему, підняту в дослідженні владики Августина, можна ствердити, що уніатство історично виникло внаслідок підміни богослов’я політикою, підміни Римської Церкви – „верховної між Церквами Божими” (Теодор Студит, Послання 138) трьома політичними Римами – центрами влади над іншими Церквами. Ці „Рими” (Рим-Царгород-Москва) неминуче стали конкуруючими, кожен займаючись уніатством, тобто підпорядкуванням собі інших Церков. Наша УГКЦ упродовж історії найбільше постраждала від уніатства саме третього Риму, тобто Москви. У ХVІІІ – ХХ століттях мільйони греко-католиків позбавлялися права бути собою і насильством, проти власної совісті були змушувані „воссоєдинятись” із РПЦ. Відгукуючись на ці факти православного прозелітизму, владика Августин застосовує практику „подвійних стандартів”: „Подібна (як у католиків) „еклезіологічна хвороба” не властива Православній Церкві, яка ... не ставить умовою церковної єдності підпорядкування абсолютній юридичній і учительській владі якого-небудь „східного Папи”” (с. 196). Отож, „скалка” уніатства в Католицькій Церкві є, а „поліна” уніатства в Православній Церкві нема. Однак, історична реальність є інакшою. Останнім прикладом православного прозелітизму щодо греко-католиків був Львівський псевдособор 1946 року. Коментуючи його, владика Августин як вірнопідданий московський уніат, цілком схвалює дії не тільки РПЦ, але й тогочасної богоборчої влади. Більш того, владика і в ХХІ столітті пропонує УГКЦ подібний „екуменізм імені Йосипа Віссаріоновича Сталіна” (с. 212).
Дослідження владики Августина підводить до декількох висновків: уніатство завжди було і залишається еклезіологічною аномалією. Воно спотворює міжцерковне сопричастя і розбиває внутрішню єдність самих помісних Церков. Прикладом цього є розділена Українська Церква, всередині якої взаємопоборюються конфесії різного уніатського підпорядкування. Парадоксально, але владика Августин, пишучи антиуніатське дослідження, пише його практично і проти самого себе. Його опус сповнений, за словами митрополита Шептицького, тієї „московської нетерпимості, що й рідного брата назве ворогом за те, що той мислить інакше” (див. Церква і церковна єдність, с. 380). Через уніатство нас і досі „ділить те, що тисячу років тому поділило греків і римлян” (там само, с.373), а також московитів і греків. Тому запрошуємо владику Августина, який належить до спільної з нами київської традиції і до одного народу, підійнятися понад уніатськими поділами, спричиненими геополітикою й амбіціями чужинецьких імперій, і по-богословськи поглянути на свою Церкву й народ, спільно шукаючи в одній помісній Українській Церкві сопричастя наших конфесій і неуніатського сопричастя з іншими Церквами-Сестрами.