Хомин Василь

Католицька церква відіграє важливу роль у житті світу. Римський папа як Пастир Церков Католицького сопричастя став не тільки духовним центром для Європи, але й авторитетним моральним лідером, який здатний упливати на політичні та соціальні процеси, що відбуваються у світі. Важливу роль у цьому відіграв і II Ватиканський собор, який став позитивним досвідом Церкви, здійснивши важливі реформи в церковному житті. Собор мав на меті оновити життя Церкви для повноцінного функціонування в умовах сучасного світу.

На жаль, не всі в католицькому світі прийняли вчення та документи ІІ Ватиканського собору. Постали різні рухи, які ставили під сумнів і заперечували церковне вчення, звинувачували Церкву в надмірній модернізації. Їх послідовники не усвідомлювали себе в опозиції до Церкви та її авторитету, а, навпаки, називали себе істинними і єдино правильними послідовниками християнства, поступово перетворюючись на закриті в собі та маргіналізовані організації.
Седевакантисти
Одними з таких противників ІІ Ватиканського собору були т.зв. «седевакантисти». Ця назва походить від латинських слів sedes(«престол») і vacans(«порожній»); термін sedevacante (з лат. «при незайнятому престолі») використовується для позначення періоду відсутності очільника папського престолу. Прибічники цього сектантського напрямку не визнають Римських архиєреїв, які правили під час і після цього Вселенського собору – Івана XXIII, Павла VI, Івана Павла I, Івана Павла II, Бенедикта XVI, Франциска, бо вони нібито втратили престол ipsofacto через єресь модернізму, прогресивізм, літургійну реформу. Серед седевакантистів популярні різні теорії змови. Цей рух обирав собі власних римських понтифіків, яких ще називають антипапами. Седевакантисти поширились у Сполучених Штатах, у таких країнах як Великобританія, Польща, Мексика, Італія, Німеччина, Японія, Сінгапур та Бразилія .
Лефевристи
Подібну до седевакантистів позицію неприйняття віровчення ІІ Ватиканського собору також зайняв архиєпископ Марсель Лефевр, який став засновником т.зв. «лефевризму». Як учасник цього Вселенського собору, він категорично відмовився прийняти важливі Соборові документи, схвалені абсолютною більшістю Соборових Отців – понад дві тисячі. Згодом Лефевр не лише піддавав гострій критиці Соборові документи та вчення стосовно екуменічного діалогу, релігійної свободи, ставлення до інших релігій, літургійної реформи і т.д., але й розпочав розкольницьку діяльність шляхом творення паралельної церковної структури. У цьому контексті у 1969 р. він заснував навчальний центр у Фрізбурзі, а 1970 р. створив спільноту священників під назвою «Братство Святого Пія X». Згодом цей опозиційний рух під керівництвом Марселя Лефевра набирав розвитку та утворював семінарії у Швейцарії, Аргентині, Австралії, Франції, Німеччині, Швейцарії та США. Далі засноване ним братство поширилося на території Гонконгу, Колумбії, Шрі-Ланки. У 80-х роках ХХ століття Лефевр без дозволу Римського Апостольського Престолу самовільно висвятив власних єпископів. Це стало поворотним пунктом в історії лефевризму, бо відповідно до канонічної доктрини Римо-Католицької Церкви і сам Лефевр, і висвячені ним єпископи в 1988 році були виключені з Католицької Церкви. Таким чином, лефевристський рух можна вважати окремою конфесією, хоча представники вважають себе частиною вірних Католицької Церкви. Марсель Лефевр помер 25 березня 1991 р. нерозкаяним, а його рух так і не припинив своєї діяльності. Найбільша кількість прибічників «Священничого братства Пія X» зосереджена у Франції, Німеччині, Швейцарії та Австрії.
Папа Бенедикт XVI намагався примирити лефевристів зі Святим Престолом. 21 січня 2009 року Римський Апостольський Престіл скасував відлучення від Церкви висвячених Лефевром єпископів Бернара Фелле, Бернара Тіссьє де Маллере, Річарда Вільямсона й Альфонсо де Галаррети. Було напрацьовано певні пропозиції стосовно осягнення порозуміння, проте очільник «Священничого братства Пія X» єпископ Бернар Фелле на початку лютого 2012 року відхилив їх. За понтифікату папи Франциска процес примирення між братством і Римським Апостольським Престолом призупинився.
Ковпаківці
В Україні лефевритський рух проявляється в діяльності т.зв. «Священничого братства св.свящмуч. Йосафата», заснованого у 2000 р. о. Василем Ковпаком. Ковпаківці вважаються греко-католицькою віткою римо-католицьких лефевристів. На початку 90-х рр. представник «Братства Святого ПіяX», заснованого монсеньйором Лефевром, о. Жан-Марк Рулло ознайомив деяких греко-католицьких священників, монахів і монахинь, а також мирян із діяльністю цього руху на Заході . Знайшовши собі прихильників, цей рух шириться на Львівщині та Івано-Франківщині, де було сформовано його осередки. Відтак представником цього руху в Україні стає о. Василь Ковпак, який провадив своє служіння в селі Рясне біля Львова.
Ковпаківці слідом за лефевристами стоять в опозиції до II Ватиканського собору та церковної влади. Крім того, вони виступають проти проведення богослужінь українською мовою, а наголошують на церковнослов’янській (важлива для лефевристів латинська мова для українців є зовсім далекою), засвоюють обрядові латинські практики, критикують екуменічний рух... Ковпаківці критикують УГКЦ за модернізацію, звинувачуючи у єресі .
У 2000 році о. Василь Ковпак за підтримки лефевристського єпископа Бернара Феллє засновує семінарію Непорочного Серця Марії у Львові. Право навчатись мали тільки ті, які були прихильниками т.зв.«Католицької Традиції». Також започатковують жіночий монастир Василіанських сестер Божого Милосердя. У 2007 р. на о. Василя Ковпака було накладено кару великої екскомуніки за розкольницьку діяльність. Проте рух ковпаківців (українських лефевристів) в Україні й надалі продовжує свою діяльність .
Догналіти
Ще одним розкольницьким псевдокатолицьким рухом на території України є т.зв. «підгорецькі отці», або секта догналівців. Засновником цього руху є чеський римо-католицький священник Антонін Догнал. За канонічні порушення римо-католицький єпископ Ян Ґраубнер охарактеризовує Догнала як імпульсивну та неадекватну людину, яку не можна допускати до служіння з людьми. 1991 року Догнал вступає до новіціяту оо. Василіян у Варшаві та приймає монаше ім’я Ілля. 2004 року разом із групою земляків Догнал приїхав в Україну й почав вербувати до свого угруповання українських громадян. Методи діяльності Догнала та компанії широко описані ними ж у чисельних посланнях і розміщені в Інтернеті. Технології їхнього впливу на людей, за висновками авторитетних фахівців, типові для тоталітарних сект. Цю не зареєстровану офіційно та не визнану в Україні групу неодноразово звинувачували в зомбуванні людей, руйнуванні сімей та інших протиправних діях. Догнал та його близьке оточення відзначилися тим, що „повідлучали від Церкви” всіх католицьких єпископів і папу Римського. Прикриваючись нібито захистом традиційних моральних цінностей, догналіти гостро критикували західний світ. Простежувався їхній зв’язок із російськими спецслужбами. У якийсь момент Догнал і його однодумці Річард Методій Шпіржік, Роберт Самуїл Оберхаузера, Василь Маркіян Гітюк проголошують себе єпископами; назвали себе «Українською Правовірною Греко-Католицькою Церквою (УПГКЦ)», а згодом – «Візантійським Католицьким Патріархатом». За деструктивну діяльність члени групи 2008 року були відлучені від Католицької Церкви. Згідно з «Декларацією Конгрегації віровчення щодо канонічного статуту «самозваних греко-католицьких єпископів з Підгірців»: Іллі Догнала, ЧСВВ, Маркіяна В. Гітюка, ЧСВВ, Методія Р. Спіржика, ЧСВВ, та Роберта Оберхаузера» (22.02.2012), «вірні зобов’язані не приєднуватися до згаданої групи, оскільки вона, згідно з усіма канонічними наслідками, перебуває поза церковним сопричастям».
Закінчення
Згадані розкольницькі організації (седевакантисти, лефевристи, ковпаківці та догналіти) є небезпечними для релігійного життя християн. Вони порушують канонічний лад і мир між вірними, стають причиною родинних сварок та психічних розладів у адептів. Їх учасники внаслідок ідеологічного оброблення свідомості вдаються до фанатизму. Суспільство повинно мати певні важелі та можливості захищати своїх громадян від організацій, метою яких є вторгнення у підсвідомість людини, у менталітет суспільства. Але найкращим рецептом протидії деструктивному впливу сектантських релігійних груп є плекання здорового духовного життя та катехизаційна діяльність на парафіях.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023