header-dds1
header-dds2
header-dds3

Фотогалерея

АРХІВ СТАТЕЙ

< жовтня 2009 >
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
      1 2 3 4
5 6 7 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

жертводавцям

Допомогти у вихованні майбутніх священиків

Ukrainian (Ukraine)English (United Kingdom)

Перекласти на...

Наші відвідувачі

 Погода в Україні
 
Специфіка програми PDF Друкувати Електронна адреса
Коли  у 1996 році з благословення владики Юліяна Вороновського, єпарха Самбірсько-Дрогобицького, розпочала свою працю Дрогобицька Духовна Семінарія, тоді ще під назвою богословського факультету Єпархіяльного Катехитичного Інституту, фундаментом для духовного життя, навчального і виховного процесів стала візантійська традиція, яка у свій час послужила підставою для життя і розвитку Київської Церкви. Ми виходили, здавалося б, з елементарної логіки: наша Церква – одна з Церков християнського Сходу – має належати до цього ж Сходу не тільки історично й обрядово-літургійно, але й  за характером своїх навчальних закладів. Отже, відповідно, потрібно мати й духовну семінарію східної традиції.

Те, що виглядало самозрозумілим теоретично, виявилося зовсім іншим на практиці. Аналізуючи підходи, навчальні програми й виховний процес у вже діючих семінаріях УГКЦ, ми побачили, що, на загал, вони являють собою кальки з латинських семінарій (філософський і богословський цикли фактично були перекладами на українську мову латинських предметів і могли без змін читатися в семінаріях Римо-Католицької Церкви в Україні. Специфічними були хіба що курси з літургіки, а після появи Кодексу Канонів Східних Церков 1991 року – ще й зі „східного” канонічного права). Побачивши таку ситуацію в українських семінаріях УГКЦ, група перших викладачів нашої семінарії почала шукати можливі варіянти семінарії візантійської традиції в інших Східних Католицьких Церквах (Румунській, Словацькій, Угорській), а також увійшла в контакт із викладачами Папського Орієнтального Інституту в Римі. Виявилося, що, на жаль, ніде нема такої семінарії. При цьому римські спеціялісти дуже зацікавилися втіленням цієї ідеї. Тому ми відпрацьовували і вдосконалювали програму семінарії в тісному контакті з оо. Шпідліком, Рупніком, Чемусом, Тафтом, Гаргано, Гуджеротті, Марані. Співпраця з ними дуже допомогла нам продовжувати йти в обраному напрямі. Тепер, коли драматичний період пошуків і знахідок пройдено, ми можемо принципово ствердити, що на підставі візантійської традиції вибудувати навчальну програму можливо.

Корені  структури навчання у нашій семінарії, складеної з філософського і богословського циклів, сягають ще антіохійської, олександрійської, едеської шкіл, а особливо царгородського пандідактеріону (університету), заснованого в V столітті.

Порівнюючи  структуру нашого філософсько-богословського циклу з сучасними латинськими аналогами констатуємо, що ми різко збільшили літургійно-патристичний блок. Філософську складову ми зорієнтували як підготовку до богословія святих Отців. У ній аналізуються античні філософські терміни, згодом використані Отцями. З другого боку, ми показуємо, яким чином проповідь Євангелія була інкультурована Отцями в греко-римські філософські і культурні концепти.

У богословському блоці ми використовуємо патристичний метод богословствування  з підкресленням важливости внутрішнього досвіду. Ми не обмежуємося лише догматичним і моральним богословієм. Властиво, переважає літургійне богословіє, а в догматичному його уклад і послідовність тем випливають не з систематичного, а літургійного мислення (євхаристійної Анафори). Моральне богословіє вибудуване на динаміці руху християнина від закону до благодаті, від образу Божого до богоподібности, щоб було воно не нормативно-казуїстичним, а особистісно-обожнюючим. Тема обожнення людини практично розкривається в курсі містичного богословія, покликаному сприяти духовному переходу від віри до містичного бачення Бога.

Тісно пов’язаний з богословським патристичний блок, у якому показано, яким чином  соборний консенсус Отців виявляв  і виявляє дію в Церкві „Духа  істини”. Важливим у представленні патристики є показати, що Отці Церкви – не лише певна історична доба, завершена у VIII столітті. Бути Отцем Церкви, зокрема духовним, покликаний кожний християнин, котрий пройшов духовний шлях уведення в Боже таїнство через містагогію хрещення, миропомазання і Євхаристії.