Уже понад 20 років УГКЦ вільно звершує свою апостольську місію в Україні. Цього часу було достатньо, щоб українське суспільство ближче пізнало цю Церкву і склало про неї, сподіваюсь, адекватну думку. У своїх головних рисах ця думка й досі формується на подоланні стереотипів, які в минулому створювалися замість об’єктивної інформації. Так, уже відійшли в минуле ідеологеми про «самоліквідацію» УГКЦ 1946 року чи про приналежність до неї мізерної жменьки маргіналів пенсійного віку. В УГКЦ також вбачали «троянського коня» Ватикану на православній канонічній території; «бандерівську Церкву», яка благословляла фашистів на звірячі розправи над мирним населенням; «польську Церкву», яка буде полонізувати українців; «галицьку Церкву», добру для Галичини й геть чужу для українського народу.

о. Мирон Бендик, ректор

Сто років тому, 1911 року, українська громада Дрогобича вшанувала пам'ять славного земляка отця Маркіяна Шашкевича, встановивши пропам’ятну дошку біля входу до храму Пресвятої Трійці. Відтоді минуло століття. І тепер уже ми, сучасні українці, вшановуємо 200-річчя отця Маркіяна. Одним із способів ушанування пам’яті є уважне заглиблення в духовну й інтелектуальну спадщину, яку він нам залишив. Важливим елементом спадщини отця Маркіяна є його ставлення до історії, культури й мови народу, ставлення наскрізь християнське і патріотичне. Запропоноване отцем Маркіяном бачення співвідношення між Церквою і Народом стало пророчим, бо окреслило спосіб сприймання цих святощів спершу в Галичині, а відтак і в усій Україні аж до наших часів. Такою ж національною святинею вважав отець Маркіян рідну мову, яку підніс і освятив, промовляючи нею до вірних у храмі. Це справжній мовний подвиг, особливо якщо зважити на тогочасні реалії.

Роман Андрійовський

Вступ
Іпатій Потій - особа, доля якого багато в чому близька до долі його сучасників: у силу обставин він свого часу був протестантом, що властиво для багатьох вірних Київської Церкви кінця XVI - початку XVII століть. У певний період свого життя Потій покинув протестантство, але при цьому перейшов не в Римську Церкву, що було характерно для багатьох екс-вірних Київської Церкви в часи втрати протестантством впливу в Польсько-Литовській державі, а у свою рідну, Київську Церкву. Любов до своєї Церкви спонукала його до рішучих дій для поновлення єдності Київської і Римської Церков, спочатку як мирянина, а потім як Володимирського єпископа і Київського митрополита.1

Під час прес-конференції, яка відбулася 11 листопада 2011 року на Філадельфійській радіостанції у США  Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, повідомив, зокрема, що Синод Єпископів УГКЦ звернувся до Римського Апостольського Престолу з проханням усунути з офіційних документів Римської Курії («Annuario Pontificio»), які стосуються УГКЦ, фразу «для українців» (слух. інтерв’ю поч. з 11 хв.). З цим питанням, котре сам Блаженніший Святослав назвав «делікатним», пов’язана серія еклезіологічних та канонічних наслідків, які останнім часом досить жваво обговорювалися в колі викладачів ДДС. Стосовно деяких з них у мене виникли певні міркування, котрі я й вирішив викласти на електронному «папері».

Протягом двохтисячолітньої історії Церква пройшла довгий і болючий шлях вираження свого «lex credendi». Випрацювавши ще у І тисячолітті свої троїчний та христологічний догмати, вона і досі дискутує над еклезіологією, пропонуючи її різні, суперечливі моделі. Чи не є це однією з причин, чому сьогодні маємо поділ Церков? Склалася дивна ситуація, коли Церква, як заснована Господом спільнота, що мала б бути зразком гармонійного співжиття людей, досконалим «суспільством», тепер дає, як це не парадоксально, різні, часом суперечливі, відповіді. Не заперечуючи самої можливості існування різних еклезіологій, залежно від богословських підходів, нам слід відзначити потребу в якомусь одному основному та водночас інтегрувальному чиннику, який би визначав їхню суть та таким чином запобігав їх протиставленню.

о. д-р Мирон Бендик, ректор

Минуло декілька років після відходу від уряду «митрополита Львівського римо-католицького обряду» авторитетного і шанованого владики Мар’яна Яворського. Після нього митрополиче служіння перейняв Мечислав Мокшицький – у минулому близький співпрацівник блаженної пам’яті папи Івана Павла ІІ. Українська громада Львова і всієї Західної України із зацікавленням і надією сприйняла це призначення. Величезна повага, з якою українці ставилися до папи, очевидно поширювалась і на все його оточення.