о.Мирон Бендик, ректор і викладач

31 березня 1991 р. на Львівську митрополичу катедру повернувся патріарх Мирослав Іван (Любачівський). Йому належить обґрунтування бачення УГКЦ в новій Україні і східній діаспорі, місця УГКЦ як Київської Церкви у Вселенській Церкві, де вона - Церква-Сестра для інших Помісних Католицьких Церков. Разом із тим, Любачівський робить перші кроки до відновлення київської еклезіологічної моделі «подвійної лояльності» з Римом і Царгородом. Ці кроки виглядають профетичною альтернативою існуючому екуменізмові періоду 70-90-х років, який потрапив у глибоку кризу, а також накреслюють для Київської Церкви її шляхи в XXI столітті і III тисячолітті християнства. Проблемою першорядної ваги в 90-х роках було нерозуміння і навіть ігнорування помісності УГКЦ, як і того факту, що у відносинах з іншими Церквами вона є їхньою Церквою-Сестрою.

Слава Ісусу Христу!

Всесвітліший отче Ректоре! Всечесні отці! Дорогі семінаристи, випускники нашої семінарії, улюблені брати і сестри у Христі!

Сьогодні стоїмо перед Божим Престолом і наші серця наповнюються величними почуттями радості, адже Божа благодать зібрала нас у цьому семінарійному храмі, щоб на завершення урочистого Ювілею 15 річчя Дрогобицької Духовної Семінарії ми спільно могли поблагодарити Бога за його щедрі дари, які Він посилав нам впродовж цього періоду часу. Сьогодні семінарія дає й свій маленький дар Богові – 17 своїх випускників, яким ми сьогодні вручаємо дипломи та уділяємо нижчі свячення.

Минуло декілька місяців після яскравого й історичного паломництва Папи Римського Івана Павла II в Україну. Про значення цього паломництва для Української Церкви і держави було сказано й написано багато. Не менше сказано про унікальну постать цього папи, сила духа якого долає фізичну неміч. Папа на декілька днів зумів зінтегрувати навколо себе дуже неоднорідне українське суспільство. Ентузіазм, що панував серед людей, які зустрічали папу Івана Павла II, можна було побачити хіба що в дні проголошення державної самостійності.

Ігор БРИНДАК, викладач

На сторінках "Живої Води" вже неодноразово писалося про проблеми, пов'язані з теорією еволюції. Зараз цю проблему обговорюють і на світському рівні. Однак, на тлі цих дискусій дещо відійшло на задній план інше запитання: якщо теорія про походження людини, яку ми знаємо зі шкільної лави, є помилковою, то яка ж є тоді правдивою? Або, простіше кажучи, чи дійсно у всього людства колись існували двоє прабатьків - Адам і Єва?

о. Мирон Бендик, ректор

Блаженніший патріарх Йосип Сліпий називає Київську митрополію Матір’ю українських вірних. Слово «матір», ужите патріархом, – не просто метафора. Воно похідне від грецького «метер» (мати) – слова, яке дало початок назві «митрополія». Дітьми Київської Церкви-Матері є й вірні УГКЦ, які плекають традицію римського сопричастя Київської Церкви. Сопричастя це полягає в тому, що, за словами патріарха Йосипа, «для київського християнства розуміння Вселенської Церкви, в першу чергу як цілості Містичного Тіла Христа, було вище понад юрисдикційні спори і роздори». Слово «митрополія», вжите в «Заповіті» патріарха, є синонімом слова «Церква» і навіть «Церква-Мати».

о. Мирон Бендик, ректор
З падінням комунізму в Україні багато життєво важливих тем, що заторкували буття народу, перестали бути забороненими. Предметом відвертих суспільних дискусій стала низка національно-культурних і суспільно-політичних питань. Особливе місце зайняла справа духовно-релігійного відродження, зокрема, Української Церкви як запоруки християнського оновлення й оцерковлення народу. Без перебільшення можна сказати, що після десятиліть духовної спраги цілий народ потягнувся до релігії і Церкви. Шукаючи своєї Церкви, тобто Церкви дідів і прадідів, широкі верстви народу з подивом відкривали розмаїття Церков, культів і релігійних течій, що ними сповнилась Україна в умовах релігійної свободи. Це розмаїття було настільки вражаючим, що людина без духовного досвіду відчувала себе дезорієнтованою й безсилою самотужки розшукати своє рідне, корінне.

Хрещення України-Руси розпочало нову велику добу історії нашої Батьківщини. У душі наших княжих предків увійшла Христова благодать нового народження. Прийнявши хрещення за посередництвом Візантії, Київська Русь вийшла на світову арену, ставши органічною частиною великого, ще на той час неподіленого християнського світу. Входячи до кола християнських народів, вона не тільки не загубилася й не розчинилася в ньому, а навпаки, через кирило-методіївську спадщину віднайшла свою самобутність, свою особливу культурно-історичну роль, своє духовно-інтелектуальне обличчя.