Фурів Степан

Українська Греко-Католицька Церква відіграє важливу роль у розвитку суспільства. Серед різноманітних інститутів вона займає окреме й важливе місце та володіє високим рівнем довіри громадян. Проте, як і будь-яка організація, УГКЦ для належного функціонування і успішного здійснення своєї християнської місії потребує також належним чином організувати свою діяльність, особливо фінансову та господарську.
Для звершення своєї місії через відправу богослужінь, уділення Св. Тайн, проповідування Божого слова Церква потребує й видимих матеріальних засобів, які необхідні для будування храмів, видавання релігійної літератури, виховання молодого покоління душпастирів, здійснення доброчинної діяльності… Звідси обов’язок грошової пожертви є важливою складовою в питанні належного розвитку Церкви та здійсненні нею серед вірних спасительного Божого діла.

Слід зазначити, що обов’язок сплати церковних відрахувань у Христовій Церкві не є чимось новим. Цей релігійний обов’язок сягає своїми початками Старого Завіту, коли Бог, звертаючись до Мойсея, наказує, щоб кожний єврей жертвував перші плоди щорічного врожаю Богові: «Первоплоди врожаю твоєї землі приноситимеш до Господнього дому, дому Бога твого» (Вих 34, 26), «даватимеш вірно десятину з усього доходу посіву твого, що в полі виросте, з року в рік (Лев 27, 30). А щодо утримання священників, у книзі Второзаконня теж знаходимо чіткий припис: «Ось права священників до народу; ти даси йому первоплід із твоєї пшениці, з твого вина, з твоєї олії й первістки вовни з твоїх овець. Бо його вибрав Господь, Бог твій, з-поміж усіх твоїх поколінь, щоб він стояв на службі в ім’я Господа, він і сини його, по всі дні» (Втор 18, 3-5). Про цей обов’язок ми читаємо також у Новому Завіті, коли до Христа підійшли збирачі податку на єрусалимську святиню і запитали його, чи він дасть податок на храм. Спаситель звелів апостолу Петрові зложити податок за них двох (Мт 17, 24-27). Посилаючи апостолів голосити Євангеліє народам, Спаситель сказав до них, щоб вони не брали нічого потрібного на прожиток, бо «хто працює, той заслуговує на винагороду» (Лк 10,7). Згодом апостол Павло в посланні до коринтян виразно підкреслює обов’язок перших християн утримувати своїх духовних наставників кажучи: «Хто колись власним коштом ходив у похід? Або хто виноградника садить, а не їсть з нього плоду? Або хто пасе отару, а не їсть молока від отари?» (I Кор 9,7); «Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять зі святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити» (I Кор 9, 13-14). Згодом по цілій Греції і Малій Азії цей апостол організовував різноманітні збірки пожертв на потреби й видатки щойно заснованих ним церковних спільнот, пропонуючи коринтянам у «перший день тижня», тобто в неділю, кожному відкладати регулярно частину грошей зі свого заробітку на потреби Церкви. При цьому він наголошував, що кожен християнин сам повинен визначити, скільки він дасть; кожен мав поступати так, як він вирішив у своєму серці (I Кор 16, 2-3).
Слід зазначити, що пожертва не вважалася тягарем для християнських спільнот, бо вірні, ідучи беззастережно за покликом Церкви, виявляли велике розуміння її матеріальних потреб і складали не лише обов’язкові, але й чималі добровільні пожертви, іноді навіть у вигляді власних маєткових фундацій. Такі пожертви давали Церкві можливість покривати всі видатки, пов’язані з вимогами розвитку релігійно-духовного життя в усіх його клітинах як у цілій Церкві, так і в поодиноких її частинах, тобто єпархіях і парафіях, а також підтримувати на відповідному рівні матеріальний стан духовенства й розвиток Церкви загалом. Крім того, перебуваючи в стабільному матеріальному й фінансовому становищі, Церква могла розвивати доброчинну діяльність, зокрема опіку над хворими, вбогими, непрацездатними, вдовами, сиротами, каліками, створювати різні доброчинні організації і заклади вищої освіти.
Один із суб’єктів, який забезпечує належне функціонування УГКЦ, – парафія, що є спільнотою вірних, які проживають на певній території. Відповідно до норм церковного права, канонічно засновує парафію єпархіальний єпископ. Пастирську опіку над такою спільнотою єпископ доручає парохові – священникові, який, діючи під владою єпархіального єпископа, опікується довіреною йому християнською спільнотою. Із заснуванням парафій з’являється й необхідність чіткої організації різних аспектів її діяльності, зокрема фінансово-господарської, для того, щоб вона могла належним чином здійснювати свою місію. Водночас виникає потреба організації бухгалтерського обліку, пошуків джерел фінансового утримання парафії, налагодження відносин із банківськими та різноманітними фінансовими установами, організації фінансового планування, оподаткування та багато інших моментів, з якими стикається парафіяльна громада. Працівники, котрі задіяні в роботі парафіяльних організацій, дуже часто потребують детальної і чіткої інформації стосовно тих чи інших аспектів управління парафією, враховуючи також її фінансово-господарську діяльність.
Як і світська організація, парафіяльна спільнота для того, щоб вона могла належним чином функціонувати і реалізувати спасительну місію Церкви у світі, мусить мати також і відповідні майнові та фінансові засоби. Кожний вірний покликаний дбати про матеріальні потреби Церкви, щоб вона мала всі необхідні засоби для осягнення притаманних їй цілей, особливо для належного здійснення богослужінь, вчинків апостольства й любові, а також для належного утримання своїх духовних наставників та інших церковних служителів.
Парафія забезпечує необхідні матеріальні потреби за рахунок двох основних джерел: коштів засновників парафії та коштів, отриманих у результаті поточної діяльності парафії. Початкове фінансування на момент створення парафії здійснюється самими парафіянами. Вони також уносять свої пожертви в процесі подальшого функціонування парафії після того, як парафія була зареєстрована юридичною особою. Джерелами фінансування парафіяльної організації можуть бути добровільні внески фізичних і юридичних осіб із незаборонених церковним і цивільним законодавством джерел. Сюди передусім відносяться пожертви самих засновників парафії, а також пожертви спонсорів, меценатів, благодійних організацій, жертводавців та ін. Для надійного збереження отриманих коштів парафія може мати власний банківський рахунок. Право підпису на банківських документах належить виключно настоятелеві парафії та скарбнику (бухгалтеру). Відповідальним за фінансову діяльність, як і рівно ж за майновий стан парафії, є парох. Скарбник або члени парафіяльних рад не можуть без дозволу настоятеля самостійно проводити на парафії будь-які грошові збірки чи розпоряджатися коштами парафії. Право перевіряти фінансову діяльність парафії належить єпархіальному єпископові або тому, кому він надасть таке право.
Оскільки парафія є частинкою більшого церковного організму – єпархії, то має обов’язок відраховувати кошти у встановленому єпархіальним єпископом розмірі на загальноєпархіальні потреби(катедратик), а також проводити інші загальноцерковні збірки відповідно до рішень, які були прийняті компетентною церковною владою.
Крім грошових пожертв, які складають фінансову частину діяльності парафії, є ще також господарська частина діяльності, тобто догляд і утримання в належному стані парафіяльного майна. Так, відповідальність за належне утримання будь-якого майна парафії: храму, дзвіниці, прихрамової території, парафіяльного будинку – лягає на парафіяльну громаду. Сюди також включається і обов’язок вірних дбати про порядок на місцевому цвинтарі. Будь-які технічні операції, пов’язані з реконструкцією, реставрацією об’єктів, мають відбуватися з дозволу пароха, який попередньо повинен порадитися з членами пастирсько-економічної ради стосовно доцільності проведення таких робіт. Якщо парафіяльна громада виявила бажання збудувати храм чи каплицю, то в такому разі вона має отримати письмовий дозвіл єпархіального єпископа, у якому є зазначені відповідні архітектурні, канонічні та літургійні приписи, згідно з якими повинно вестися будівництво культових споруд.
Отож, як видно з усього вищесказаного, стає зрозумілим, наскільки є важливою належна організація фінансової та господарської діяльності у Церкві. Значну роль у цьому відіграють добровільні пожертви вірних, які в такий спосіб стають учасниками поширення християнської Благовісті.

Фінансово-господарська діяльність парафіїÂ // СЛОВО №2 (90), червень-серпень 2022