... Розвиток українського шкільництва і педагогічної думки в кайданах неволі
header-dds1
header-dds2
header-dds3

Підтримайте/Support Us

Допомогти у вихованні майбутніх священиків

Ukrainian (Ukraine)English (United Kingdom)

Перекласти на...

Найпопулярніше

АРХІВ СТАТЕЙ

< грудня 2009 >
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Наші відвідувачі

 Погода в Україні
 
Розвиток українського шкільництва і педагогічної думки в кайданах неволі PDF Друкувати Електронна адреса
Підготував до друку Ігор ШУМЕЙ

Київська Русь у XIII столітті, розхитана та роздерта удільними князями, досить швидко і легко потрапила під татаро-монгольське поневолення.
Татаро-монгольська неволя не здолала систему освіти до неможливості відродитися з попелу пожарищ — українська школа XIII—XIV століть постала якісно новою, орієнтованою на виховання захисників батьківщини, підготовку мужніх і сильних воїнів, хліборобів, майстрів, на духовне відродження.
Зводилися церкви, школи. Люди, які залучалися до навчання дітей, мріяли відродити освіту такою, якою вона була в Київській Русі. То ж можна припустити, що на землях України після 1240 року навчання і виховання дітей здійснювалося, як і до татаро-монгольської навали. При відновлених церквах і монастирях відкривалися школи, де навчалися діти різних станів. Ці школи були переважно елементарними, бо у зв’язку з політикою завойовників, спрямованою на знищення й обмеження влади керівної верстви (князів, духовенства тощо), діяльність вищих шкіл не дозволялася. Тому молодь з княжих, боярських родів віддавали на навчання до вищих шкіл Галицько-Волинського князівства, яке стало наступницею культури Київської Русі.
Є багато матеріальних свідчень про діяльність шкіл. Це графіти XIII—XIV ст. на стінах Софійського собору, пам’ятки книжної справи, тогочасні літературні твори тощо.
Початкові школи існували при церквах і були доступними простому народу. Вони перебували під опікою церкви. Основою діяльності всіх шкіл було використання освітніх здобутків Київської Русі. Збереження духовних цінностей і виховання на них молоді розглядалося як засіб об’єднання України-Русі та її боротьби із Золотою Ордою. Завдяки школі народ не змирився зі своїм приниженням, не втратив гідності.
Невичерпним джерелом досліджень культури і стану виховання в Україні після 1240 р. є літописи. Так, в Іпатіївському літописі за Єрмолаївським списком повідомляється про 36 книжок, створених (написаних, складених чи переписаних) князем Володимиром Василькови-чем (помер 1280 р.) і подарованих різним церквам. Одній лише церкві на Любомлі князь передав 12 томів книжок не лише релігійного, а й світського змісту (“Пролог”, “Ізборник великий” — збірник морально-дидактичних творів з життя тогочасного суспільства), завдяки чому Любомльська школа XIII — початку XIV століть була чи не найбільш відомою в Європі.
Можна припустити, що поява та поширення княжих книжок мали місце в середовищі, де грамотність була загальним явищем, а школи — носіями освіти.
Це дає підстави твердити, що українське шкільництво після 1240 р. продовжувало розвиватися й існувати. Освітні тенденції, що витримали випробування часом, об’єктивно сприяли збереженню національної самобутності української людності, її духовної нескореності.
Про стан шкільництва в Україні під владою Литви, що протрималася на наших землях майже два століття, засвідчують окремі відомості, які характеризують деякі сторони освітньої справи. У багатьох містах діяли школи грамоти, школи посадських людей, у яких навчалися діти купців і ремісників. Поширеними були церковні школи: парафіяльні, монастирські, соборні. У школах при Печорському та Михайлівському Золотоверховому монастирях учнів вчили основ арифметики, старослов’янської, грецької мов тощо. Діяльність шкіл підтримували українська шляхта і духовенство.
Крім початкових, існували школи підвищеного типу, які задовольняли потреби суспільства у підготовці державних службовців, чиновників різних рангів, переписувачів книг, управителів маєтків тощо.
Підвищені школи існували при маєтках українських феодалів — князів Острозьких, Заславських, Сангушків, Чорторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та ін.
Саме в ці часи зародилося меценатство як форма ідеологічної і матеріальної допомоги шкільній справі. Відомий з літератури приклад, коли Василь Загоровський віддав усе добро на школу, в якій хотів, щоб діти вчилися письма, читання, співів, могли переписувати потрібні для церкви книжки тощо. Його вчинок набув широкого розголосу і мав багато послідовників.
Така тенденція в Україні тривала упродовж багатьох років, і як наслідок, склалася своєрідна каста освітянських меценатів, які жертвували значні кошти на розвиток освіти і шкільництва. До них належить і Галшка Гулевичівна, яка (дещо пізніше) заповіла свою садибу і землю під створення монастиря і школи, на основі яких зросла всесвітньо-відома Киево-Могилянська академія. А гетьман Петро Сагайдачний заповів усе своє майно Київському і Луцькому братствам на утримання їхніх шкіл.
Розвитку педагогічної думки України сприяла діяльність Павла Русина та Юрія Дрогобича, їхні твори відзначаються глибоким почуттям патріотизму, відбивають культурні й просвітницькі традиції Київської Русі, переконують у тому, що українські землі у XV—XVI століттях мали тісні зв’язки з країнами Європи. Отже, освітній процес в Україні був складовою загальноєвропейського шкільництва; він багато в чому випереджав аналогічні явища в тогочасних сусідніх країнах.
Українська школа, освіта і педагогічна думка активно боролись за збереження національного, притаманного лише українському народові. Найбільш ефективними були церковні школи та школи грамоти з мандрівними вчителями (дяками).
Позитивним у діяльності шкіл грамоти було те, що діти вчилися рідною мовою і паралельно з цим читали церковнослов’янські тексти. Учителі, їх в народі звали дяками, при вивченні дітьми лічби використовували українські народні лічилки, задачі, загадки, ігри тощо. Засобами народної мудрості, сконцентрованої в приказках, прислів’ях, думах, піснях, віршах, дітям прищеплювались любов до рідної землі, художнього слова, здорова народна мораль. Українські вчителі виступали носіями естетичної культури, серед них було багато музикантів, віршотворців, організаторів вертепу, вистав з народного побуту та ін.
У 1498 р. князь Костянтин Іванович Острозький відкрив у Острозі школу, а його син Костянтин Костянтинович у 1569 р. реорганізував її. Ця школа стала добре відомою в Європі як “Острозькі Афіни”, вона була розрахована на українську молодь різного походження. Тут вчилися як діти шляхтичів, так і козаків, ремісників, купців, священнослужителів тощо. Висока гуманітарна підготовка учнів академії давала їм право працювати викладачами у братських школах Львова, Луцька, Бреста, Києва та ін.
Рівень освіти і виховання в Острозькій школі дозволив перетворити її в центр науки і присвоїти статус Академії. Ціла плеяда визначних діячів освіти, культури, воєначальників починали свій шлях саме звідси. Помітний слід в українському шкільництві залишила діяльність Мелетія Смотрицького, автора відомої “Граматики словенської”, Іова Борецького, Гаврила Дорофеєвича — поета, перекладача. Зі стін академії вийшов великий державний діяч, прославлений полководець, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Наприкінці XVI століття в Україні пробуджується освітній рух, основні вимоги якого зводилися до створення школи вищого рівня. Він склався під впливом ідеї європейського гуманізму та активності католицьких орденів у відкритті колегіумів як знаряддя окатоличення українців.
Прихильниками створення нових шкіл було православне духовенство, купці, ремісники та інші категорії українського населення, які об’єднувалися у братства. Єпископ Гедеон Балабан, наприклад, звертався до своєї пастви із закликом заснувати таку школу у Львові: “Розкрийте ваші душевні очі, зверніть увагу на нестаток освіти й умилосердіться над собою”.
Першою братською школою була Львівська (1586 р.), яка відіграла особливу роль у вітчизняній історії. Її діяльність визначалася “Порядком школи”, яким регламентувалася організація навчання учнів, їхня дисципліна, самоуправління, права і обов’язки тощо.
Львівська братська школа подала приклад демократичного устрою. Насамперед учні користувалися рівними правами і обов’язками, стимулювалася їхня схильність до самовдосконалення. Вчителеві приписувалося вчити і любити всіх без винятку дітей. Ці демократичні засади стали надбанням усіх братських шкіл, мережа яких швидко поширилася по всій Україні на початку XVII ст. Добре відома діяльність Луцької, Київської, Рогатинської, Галицької, Кам’янець-Подільської, Дрогобицької та інших братських шкіл. Більшість із них функціонували за зразком Львівської.
З метою підготовки полемістів, захисників ідеї православ’я у братських школах, колегіумах належна увага приділялася здобуттю літературної освіти з елементами філософії, історії, риторики тощо.
Обов’язковою для учнів була участь у постановці шкільних драм, вертепів тощо. Засновники і викладачі братських шкіл дбали про розвиток естетичних обдарувань своїх вихованців. Навчальними програмами було передбачено вивчення музики, співів, малювання тощо.
Кращі освітні традиції згаданих навчальних закладів перейняла братська школа (1615 р.) при Бого-явленському монастирі в Києві як школа “наук елліно-словенського і латино-польського  письма”. У 1631 р. при Печорській лаврі архімандрит Петро Могила відкрив школу-колегію. Об’єднання братської і лаврської шкіл відбулося у 1632 р. і новоутворений навчальний заклад дістав назву “Києво-Могилянський колегіум”.
Братські школи відіграли помітну роль у поширенні освіти, розвитку науки та культури. Очолили цю діяльність вчителі й вихованці братських шкіл, колегіумів. У їхніх працях, які носили характер полемічних, історичних, філософських, літературно-художніх та педагогічних творів, висловлені оригінальні педагогічні думки, що значно збагатили вітчизняну педагогічну культуру.
Цікавими постатями в історії педагогічної думки кінця XVI — початку XVII ст. були Герасим Смотрицький і його син Мелетій Смотрицький.
Герасим Смотрицький виступав за широке поширення грамотності й доступності навчання. Він обстоював право жінок на навчання, бо “деякі дівиці хочуть звідати глубокості письма”, вчив поважати науку, викладену в книжці: “Книга таємні думки робить явними і доступними для всіх”.
Цінний внесок у розвиток вітчизняної науки зробив Лаврентій Зизаній-Тустановський. Він мав великий досвід педагогічної роботи у братських школах Львова, Бреста, Вільно, Лаврській школі Києва тощо. У 1596 р. написав “Граматику слове-норуську” та буквар “Наука по читанню і розумінню письма словенського” з додатком “Лексис”. “Граматика словеноруська” Л.Зизанія була відповіддю єзуїтам на те, що словенська мова повноцінна, що вона допомагає опанувати знання з усіх наук. За зразком граматики “Адельфотес” свій підручник він написав у формі запитань і відповідей. “Наука по читанню і розуменію письма словенського” — це по суті перший друкований буквар, в якому подано кирилівський алфавіт, склади для заучування і тексти для початкового читання.
“Лексис” Л.Зизанія містить 1061 слово (в основному загальних назв). Він дає енциклопедичні знання, відомості з історії, географії, природознавства тощо.
Політичним явищем в освітньому житті України була поява друкованої книжки невідомого автора “О воспитании чад” (Львів, 1608 р.), де пропагуються гуманістичні ідеї епохи Відродження, але відчувається й оригінальність автора. У творі підкреслюється незамінна роль батьків у вихованні чад, науки та вчителів у становленні особистості.
Значний вплив на розвиток української школи мала творчість Метелія Смотрицького. Його “Граматику словенську” М.В. Ломоносов називав воротами своєї вченості.
У свої граматиці автор виступив реформатором. Він розробив систему відмінків, вказав на недоцільність окремих букв словенської писемності, подав рекомендації щодо застосування метричного вірша тощо. Педагог засудив догматизм і зазубрювання при вивченні навчального матеріалу, рекомендував учителям розвивати в учнів свідоме ставлення до засвоєння.
Свою позицію як педагога-громадянина він чітко висловив у полемічному творі “Тренос” (1610 р.), де на прикладі православної церкви показав рабське становище України, її приниження і ганьбу. У цій біді, на думку М.Смотрицького, винні не тільки іноземні зайди, а й українське суспільство, яке не дбає про своє майбутнє. Він звинувачує батьків, які не дають дітям належного виховання, не піклуються про їхню свідомість, а подають приклади поганого життя. Засуджує учителів, серед яких чимало невігласів, неуків, які замість навчання “в без-діллі часи недозрілості тратили”.
Картає М.Смотрицький зраду, продажність як явище українського життя; стверджує, що ці риси стали породженням бездуховності, чужоземних пограбувань та здирства. Твір мав надзвичайний розголос і поширення серед українства. Православні вважали “Тренос” своєю улюбленою книжкою, полишали дітям як дорогу спадщину, веліли класти із собою в могили. Схвилював “Тренос” і католиків. Відомо, що на вихід у світ цього твору відгукнувся польський король, наказавши спалити всі примірники, а самого М.Смотрицького ув’язнити.
Справа Метелія Смотрицького знайшла своє продовження у діяльності інших визначних українських просвітителів.
У Києві в 1627 р. з’явилася ще одна пам’ятка української педагогічної культури і лексикографії — “Лексикон словеноруський” Памви Беринди, відомого педагога, поета, вченого філолога-лексикографа.
“Лексикон” створювався як словник і мав енциклопедичний характер. У ньому подається понад сім тисяч слів, значна частина яких тлумачить педагогічні терміни. У “Лексиконі” П.Беринда чи не вперше в офіційній педагогіці звертається до таких понять (категорій), як виховання, навчання, освіта. Вихователя він називав педагогом, дітоводителем, пестуном, а вчителя братських шкіл — “грамати ком”, “дітоучителем”.
Освіту педагог визначає як науку оволодіння майстерністю, мистецтвом, премудростями (хитрощами) ремесла; навчання у нього — навичконовення, а дидактика — наука, яка робить нас найвченішими, наймудрішими і всезнаючими.
Чи не вперше в Україні Памво Беринда зробив вікову періодизацію, ввівши такі терміни для визначення вікових груп: пеленчатко, немовлятко, дитя, чадо, отроче, виросток, юнак, юнотка тощо.
Зрозуміло, що категорійний апарат педагогіки з часом значно змінився і багато його визначень дуже швидко стали архаїчними, але це була основа для подальшого розвитку педагогічної теорії.
Надзвичайно цікавими є педагогічні погляди викладача Львівської і Віденської братських шкіл Кирила Транквіліона-Ставровецького. Його “Зерцало богослов’я”, видане у власній друкарні в Почаєві 1618 року, — одна з найдавніших книжок українською мовою. Вона несла читачам “великі гори премудрості небесної й дивний світ розуму”, хоча офіційна російська критика поставилась до цієї славетної праці українця досить стримано, занадто критично і неприхильно, бо “Зерцало богослов’я” доносило до читача найвищу мудрість рідною, зрозумілою всім мовою.
Концентрацією наукових поглядів про земний світ, світосприймання Ставровецький розкрив у “Дивному світі розуму”. Ця книжка викликала гостру критику московських богословів, літераторів і педагогів, бо автор свою православну догматику розклав на три частини: першу — про Бога, другу — про світ (у чотирьох видах), третю — Про людину. К.Ставровецький вважає виявом і силою душі людини розум, який є природженою якістю. Інші якості душі, такі, як воля, гарна пам’ять, доброта, хитрість, уява, радість, любов тощо — продукт виховання і навчання. На його думку, головною метою виховання є творення із дитини людини.
Гострота розуму, — твердить К.Ставровецький, — залежить від вроджених здібностей, глибина ж його — від виховання.
“Євангеліє учительне” (1619) К.Ставровецького є своєрідним збірником власних проповідей, змістом пов’язане з працею “Зерцало богослов’я”.
Як уже зазначалося, у 1632 р. відбулося об’єднання Київських братської і лаврської шкіл, чим започатковано якісно новий етап у розвитку вітчизняного шкільництва. Новостворений навчальний заклад визначався як загальноосвітній. Печерський архімандрит Петро Могила домігся того, щоб колегія була за характером православною, але за змістом не поступалася західноєвропейським школам, і мовою викладання мала бути латина. Цю потребу він обгрунтував таким чином:
“Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідну Русь не називали глупою Руссю. Обманеш, говорить: вчіться по-грецьки, не по-латині. Це добра рада, але корисна в Греції, не в Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака русин на трибунал, на сейм, на сеймик, у громадський або земський суд — без латині платить вини (судові кари). Без неї нема ні судді, ні возного, ні ума, ні посла...”
Києво-братська колегія, яка пізніше стала називатися Києво-Могилянською на честь її фундатора Петра Могили, наслідувала кращі освітні традиції братських шкіл та організацію і здобутки західної освіти, зокрема католицьких колегіумів.


Використана література:
1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Каленченко. — М.; Педагогика, 1988. — 640 с.
2. Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу — К.: Веселка, 1991. — 45 с.
3. Історія педагогіки. — К.: Вища школа, 1973. — 447 с.
4. Любар 0.0, Стельмахович М.Г. Федоренко Д. Т. Історія української педагогіки. — К., 1999. — 355 с.
5. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. Нариси. — К.: Рад. школа, 1991. — 381 с.
6. Сірополко С. Історія освіти на Україні. — Львів, 1937. Кн. 2—3. — 174с.
7. Ступарик Б.С. Національна школа: витоки, становлення.— Івано-Франківськ, 1992. — 192 с.
8. Українознавство. Посібник. М.Та-раненко, С.Болтівець, В.Дическул та ін. — К.: КМІУВ, 1996. — 275 с.
9. Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки. — К.: Рад. школа, 1961.—645с.
10. Митюров Б.Н. Развитие педагогической мысли на Украине в XVI— XVII в.в. — К.: Рад. школа, 1968.
— 211с.
11. Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — 255с.

О. Любар, Р. Осипець. Розвиток українського шкільництва і педагогічної думки в кайданах неволі // СЛОВО 1 (22)  (2004-2005) 26-29
< Попередня   Наступна >