Тарас Каблаш

Ось уже більше тисячі років як християнство прийшло на колись поганські землі, які ми сьогодні з гордістю називаємо Україною. Християнство не було прийняте спонтанно, але це був тривалий процес входження (інкультурації) християнської віри в культуру, ментальність, побут мешканців землі Руської. Цей складний процес був успішно звершений Кирилом та Методієм, яких ми називаємо апостолами слов’ян. Так християнство міцно закорінилось на нашій Богом благословенній землі. Але залишки поганської релігії, яка повністю не згасла, і сьогодні мають місце у житті та ментальності людей, котрі називають себе християнами. Про окремий тип такої ще поганської ментальності й поговоримо у цій статті, а саме – про різного роду обереги й талісмани…

Тарас КАБЛАШ

Це запитання ставить перед собою, мабуть, кожен школяр чи студент вищого навчального закладу. Але актуальне воно і для тих, котрі давно здобули освіту, адже навчання не можна обмежити слуханням уроків чи лекцій, читанням і запам'ятовуванням конспектів. Навчання – це безперервний процес, який жодна людина за своє життя не зможе осягнути вповні.Усі ми маємо певну мету, яку прагнемо осягнути і так зреалізувати себе. Це надає життю певного сенсу. Та поставмо перед собою запитання: навіщо я навчаюсь? Сьогодні ми почули б безліч різноманітних відповідей на нього. Одні навчаються, щоб забезпечити собі безтурботне життя, інші – щоб здобути певний рівень знань і почувати себе впевнено у дискусіях на різноманітні теми і так отримати статус інтелектуала. У інших мотивом для навчання є гординя і самолюбство, позаяк прагнуть здобути престижну якісну освіту, щоб їхню думку сприймали як єдиновірну та виявляли до них особливу повагу. Є й такі, про них книга Приповідок каже: «Безумні мудрістю й навчанням нехтують» (Прип. 1, 7), котрі або зовсім не навчаються, або обмежуються мінімальними знаннями, позбавляючи себе можливості розвиватись, і залишаються у вузькому колі своїх зацікавлень, бо так їм комфортно утримувати себе на плаву життя, не докладаючи для цього особливих зусиль.

Петро Войтович

Коли вибухають кризи, люди частіше замислюються про майбутнє. Позаяк ніхто майбутнього не знає, починаються спекуляції на тему народних вірувань, забобонів, навіть пророцтв, в тому числі біблійних. Цим ми, котрі живемо у третьому тисячолітті, мало відрізняємося від середньовічних предків, котрі вбачали в неврожаї, епідемії, церковних розколах і політичних смутах ознаки кінця світу. Одразу ж знаходимо для цього серію «доказів» з різних біблійних текстів.

о.Михайло ОЛІЙНИК

Місто Самбір у XV – XVI ст. стає відомим суспільно-культурним і релігійним центром на Перемильщині. Тут, у середині XVI ст., зароджується іконописна школа, тяглість її існування починається від славної, з кількасотлітньою церковно-мистецькою традицією перемиської школи, що переживала пік свого розвитку у XV – першій половині XVI ст. Хоча Русь була позбавлена на той час своєї державності, проте склалися сприятливі обставини для розвитку культурно-національного життя в Руському воєводстві Речі Посполитої за толерантної політики тодішнього польського короля Стефана Баторія. Цей правитель прагнув зменшити міжнаціональну та міжконфесійну конфронтацію на теренах Речі Посполитої за допомогою низки мудрих законів. Єпископський статус міста Самбора сприяв приїздові сюди художників-іконописців з інших регіонів та діяльності неповторної іконописної школи перемиської традиції.

о. Олег КЕКОШ

ІІ Ватиканський Собор у Декларації про християнське виховання наголошує на потребі душпастирства академічної молоді (ДХВ-10). Ідеться про те, щоб належно приготовані священики, монахи й монахині та світські спеціалісти надавали молоді (студентам) духовну, моральну та інтелектуальну підтримку. Церква називає молодих людей своєю надією і не боїться ставити їм відповідальні завдання у справі євангелізації. Власне, з молодими людьми Церква пов’язує надію на майбутнє: своє і світу. У цьому контексті дуже важливою справою є відповідна формація і виховання молодого покоління так, щоб різносторонньо розвиваючи свою особистість у співпраці з душпастирями, молода людина ставала Христовим апостолом у своєму середовищі. Апостольство мало б полягати у формуванні цього середовища (академічного, домашнього...) у християнському дусі, доповнюючи свідоцтво життя свідченням слова і жертвенної любові.

Микола ВИТІВСЬКИЙ

«Вконтакті», «Facebook», «Twitter», «Connect», «Однокласники», «Skype», «Friendster»… Цей перелік можна було б ще продовжувати, але, думаю, що й без того кожен молодий читач вже зрозумів, про що йтиме мова в цій статті… Тож як охарактеризувати популярне тепер явище «соціальні мережі»? Це ще один здобуток цивілізації і технологічного прогресу, чи засіб масового (особливо для молоді) регресу? Більша частина молоді, очевидно, сприймає таке явище дуже позитивно напротивагу їхнім батькам, котрі часто не можуть, в прямому сенсі, вигнати своїх дітей з-за комп’ютера. Отож, спробуймо трішки поговорити про конфліктне тепер питання і висвітлити його якомога об’єктивніше…

Роман СЛАВИЧ

У цій частині Літургії Господь сподобляє нас зі сміливістю призивати Його «Небесного Бога Отця, і мовити: Отче наш». Словами Господньої молитви ми визнаємо Бога своїм Отцем і так входимо у синівські відносини з Ним. Особливість цієї молитви полягає в тому, що її дав нам Сам Ісус Христос, Син Божий (див. Мт. 6, 9). Бог є нашим Батьком, ми – Його діти, а поміж собою - брати і сестри. Ніхто інший не міг це об’явити в повноті так, як Той, Хто сам є Сином – Ісус Христос, Котрий своїм життям проповідував і про наше Боже синівство (див. Еф. 1, 5). Через гріхопадіння ми втратили, а радше, відмовилися від цього покликання і забули про нього. Проте Христос своєю смертю і воскресінням, якими визволив людський рід з-під влади гріха, повертає нам його. Цей синівський характер Господньої молитви відповідає пережиттю власного спасіння як усиновлення тих, хто спасається Богом Отцем у Христі. Отож, можемо поставити знак «рівності» між спасінням і богоусиновленням.