Бендик Мирон

Так називається один із популярних сучасних фільмів. Назва добре надається до опису наявних «правил» ведення війн, хоча війна за визначенням є порушенням будь-яких правил людяності. Хтось підрахував, що людство за всю свою історію не воювало всього приблизно двісті років. Решта часу – більш чи менш інтенсивно – але війна тривала. Дехто пояснює войовничість чи ворожість властивостями людської природи. Цій темі присвячено галузь науки під назвою «вайоленсології» (від англійського слова violence – насильство).
Україна зараз втягнена в неоголошену (згідно з «правилами») війну, яка фактично стала для нас вітчизняною. Тридцять років тому багато людей дивувались, яким чином вдалося здобути незалежність без пролиття крові. Зараз, на жаль, здивування відійшло, замінившись жертовністю та геройською самопосвятою нації в ім’я незалежності та свободи.

Війна завжди відбувається за участі хоча б двох конфліктуючих сторін. У нас такими сторонами є Україна та Росія. Одна зі сторін розпочинає війну й називається агресором, інша, жертва агресії, захищається. Відповідно, для однієї сторони війна є несправедливою, для іншої – навпаки. Традиційно вважається, що напасники морально чинять гріх, жертви ж грішать, якщо не захищаються.
В описі книги Буття про створення людини Богом нічого не мовиться про війни та смерть – невід’ємний супутник війн. Навпаки. Людина покликана Богом до райського існування й вічного життя. Лише раз Бог згадує про ризик смерті, котрої в творінні нема й котра йому непритаманна: «З усіх дерев в саду їстимеш, з дерева ж пізнання добра і зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, смертю вмреш» (Бт 2, 17 – 8). Ці слова Бога до людини є Його першою заповіддю – по-отцівськи промовленим Словом.
Заповідь – це не наказ чи закон, а вияв особової турботи про людину та спосіб покликання її Богом. Заповідь не нав’язує й не диктує, а очікує вільної позитивної відповіді людини. Негативна відповідь на Божу заповідь є відмовою від Бога – Джерела життя й тому рівносильна смерті. Згодом Бог додатково конкретизує райську заповідь «Не споживай» у синайській заповіді «Не убий».
На жаль, людина, за свідченням книги Буття, до Божого покликання поставилася негативно, і в цьому полягав її гріх. Адам вирішив, що вправі сам вирішувати про власні життя і смерть. Ба більше. Людина стала вважати смерть інших способом утвердження свого власного життя. Так з’явилася війна. У Святому Письмі це показано в епізоді вбивства Авеля його братом Каїном. Останній уважав смерть брата (зло) «добрим» вирішенням своїх проблем. Каїновий «підхід» став моделлю для всіх війн, у тому числі й нашої.
Війни характеризуються у Святому Письмі спільним словом беззаконня. Це слово поточно означає відсутність взагалі або ж порушення існуючого закону. Людський закон виник в історії через гріх людини й являє собою знеособлену в людській свідомості заповідь Божу.
Той, хто став на шлях беззаконня, поставив себе «понад і поза» будь-які рамки, вважаючи їх обмеженнями для «божества» свого абсолютизованого «я». Спокуса абсолютизації – в запевненні лукавого (райського змія): «Ви станете, як Бог, що знає добро і зло» (Бт 3, 5), відображеного в лукавій самооцінці людини. І в цьому самообожествленні – особове джерело беззаконня.
Виявом самообожествлення людини є культ особи, який вироджується в її диктат. Саме диктатори та сліпі виконавці їхніх наказів учинили найстрахітливіші злочини в історії людства. Згадаймо хоча б Гітлера чи Сталіна. Вони чинили беззаконня системно й продумано, приносячи в жертву своєму закомплексованому «я» мільйони людських життів. Беззаконням є всі геноциди, голодомори й голокости. Зазнавши їх, цілі народи й раси пережили на собі правду слів Божого застереження «смертю помрете».
Аби запобігти остаточному самознищенню людства, Бог в образі «шкіряних одеж» (див. Бт 3, 21) вклав у людину систему запобіжників від смерті – природних захисних інстинктів та суспільних законів. Вони стали зовнішними компенсаторами пошкодженої гріхом внутрішньої саморегуляції людини. Природний та суспільний закони стали діяти «ззовні» (як одежі), а етика суспільних норм стала спробою позитивної альтернативи людському беззаконню.
Задля обмеження беззаконня навіть щодо війн були законодавчо заведені «правила». Отут ми підійшли до сенсу заголовку «вбий мене ніжно»: якщо неможливо запобігти військовим злочинам, потрібно хоча б увести їх в етично-правове русло, якимось чином «гуманізувати» їх. Задля посилення дієвості цих «правил» їх назвали злочинами проти людяності, щодо яких нема «терміну давності». Іронічно мовивши, якщо хтось уже вирішив когось убити, то мав би зробити це «по-людськи».
Християнство збагатило людську культуру ідеєю особистої свободи, зокрема у ставленні до війни. Формуючи його, людина керується голосом сумління, яким остаточно й визначається її ставлення. І якщо людина чує злочинний наказ військового чи цивільного начальства, який суперечить її сумлінню, то має слухати не наказу, а свого сумління. Таким чином вона реалізує свою гідність. Її, особу, не можна звести до знаряддя чи сліпого виконавця наказів, а тому й опустити до потенційного вбивці й бандита.
Мораль особи відрізняється від етики суспільної спільноти тим, що своє розуміння добра і зла ставить понад суспільно прийнятне чи так зване «загальнолюдське». Християнство ставить особу понад будь-яку «систему» тиску й змушування людини. При цьому воно апелює до Божого Одкровення про гідність особи – Образу Божого: «І створив Бог людину на Свій образ і на Свою подобу» (див. Бт 1, 27; 5, 1).
Християнським критерієм добра є відповідність людини – Божого образу із Божою подобою, яку людина осягає в Ісусі Христі. Ступінь цієї відповідності людина відчуває через сумління або ж совість. Релігійний зв’язок людини з Богом уособлює її свободу, тобто скеровує людину в бік Особового (не абстрактного) добра. Людина стає доброю не згідно зі своїми уявленнями про добро, а відповідно з добротою Бога. Добро переображується з ідеї в буття, з етично ідеального «щось» у морально реалізованого «когось».
Людина реалізує свою буттєву доброту (тобто вона є доброю) у любові до Бога й ближнього, в особовій відкритості на інших, крім себе, осіб. У цій любові людина покликана зростати й таким чином динамічно долати війни та смерть, породжені недостачею любові. Війни, наче хворобливі паразити, з’являються всюди, де послаблюється рух до добра. Людство може подолати хвороби війн і смерті «одужанням» зростання в доброму Богові.
Важливо відрізняти Божу силу чи благодать, яка міститься в покликанні людини до любові, від людського сприймання цього покликання. Божа благодать не почне діяти, доки не буде вільно прийнята. Адже неможливо змусити до добра, підмінивши Божу силу людським насильством, у тому числі й військовим. Результати цієї підміни Христос описує у словах: «Всі, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26, 52).
Попри те, що християнство проповідується вже понад 2000 років, його сприймання завжди залишається особистою справою кожної людини. А тому християнство не є механізмом із подолання війн, а шансом для такого подолання. Що глибше окрема людина та вся людська спільнота сприймуть християнську благовість, то більше з’явиться реальних підстав для остаточної перемоги людства над війнами: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рм 12, 21).
Коли «я» кожної людини зміцниться контактом із Божим «Ти», тоді людина зможе підійнятися понад гріхом, який ізолює, ділить і протиставляє. Якщо ж «я» позбавляє себе контакту з Божим «Ти», тоді воно прагне штучно зміцнити себе, свою безпеку через насильне пригнічення інших «ти», в яких «я» бачить загрозу для себе. Половинчасте чи суто формальне сприймання Божого «Ти» не дає почуття захищеності й безпеки. Шукаючи його, людина буде озброюватись і воювати. Проте без шансів на реальну перемогу.
Остаточно Бог усуне війни з людства у Зновупришесті Христа. Ті, котрі Його не приймуть, відмовляться від шансу на мир і залишаться у самовбивчому «пеклі» лукавого. Через неподоланий гріх ворожнечі вони самі себе запроторять до пекла жахливих війн у цьому житті, в пеклі ворожнечі вони залишаться і в «житті будучого віку». Запобігти такій трагічній розв’язці можливо, якщо вже тепер шукати й обирати шлях миру, перемагаючи в собі та в інших будь-яку спокусу військового вирішення проблем.
У житті будучого віку шляхи війни і миру назавжди розійдуться і, на щастя, не перетнуться вже ніколи. Проте це не має нас заспокоювати. Бо «ось тепер час спасіння». Це означає, що кожен із нас має стати біженцем із «країни гріха», аби остаточно спасти себе й своїх рідних та всіх людей доброї волі від гріховної «війни всіх проти всіх».

«Убий мене ніжно…»Â // СЛОВО №4 (89), березень-травень 2022