Бендик Мирон

Видатний психолог і психіатр ХХ сторіччя Віктор Франкль описав коріння тоталітаризму, яке знаходиться в психіці практично кожної людини. Згідно з його теорією, «тоталітаризм» як нав’язування своєї думки іншим людям є психічним проявом втрати людиною сенсу життя. Ця втрата спричиняє страждання людської особи через почуття порожнечі існування. За певних умов воно може стати нестерпним і навіть завершитися самогубством. Людина вважає, що припиненням життя вона припинить страждання своєї особи.

Не всі люди здатні на такий радикальний крок. Відсутність сенсу вони намагаються компенсувати чимось іншим. Франкль описує два головні способи втечі від почуття порожнечі – через конформізм і через тоталітаризм. Ця втеча, однак, є безуспішна за визначенням: людина намагається вирішити особову проблему не на рівні особи, а на рівні психіки своєї особи. Тобто вона «когось» (особу) в собі намагається задовольнити «чимось» психологічно-безособовим.
Щодо першої форми – конформізму – то чому він є втечею, а не вирішенням? Франкль пояснює це так: людина, яка не знає, для чого вона живе й що їй робити зі своїм життям, намагається бути, «як усі». Коли ми потрапляємо в ситуацію, у якій не знаємо, як повестися, ми непомітно роздивляємося, як поводять себе люди поруч із нами, і тоді їх «мавпуємо».
При цьому ми робимо щось, у чому не впевнені внутрішньо. Особисто ми не вбачаємо сенсу в таких діях, і все ж ми їх робимо. Не хочемо бути «білими воронами», виділятися чи, боронь Боже, протиставлятися своєму оточенню. Такими конформістичними, як правило, є люди, яким «пощастило» жити в тоталітарних суспільствах.
Згідно з Франклем, конформізм і тоталітаризм внутрішньо пов’язані, позаяк тоталітаризм є іншою формою втечі від порожнечі існування – нерозв’язаної проблеми людської особи. Людина тоталітарна, на противагу конформісту, діє, підлаштовуючи під себе своє оточення. Їй здається, що, чим більше вона здобуде прихильників власних ідей чи способу життя, тим правдивішим і змістовнішим буде те, що вона робить. Кількість прихильників буде показником якості її ідей.
Нам, напевно, зустрічалися люди, вибухово активні, зайняті зранку до вечора чи то суспільно, чи економічно, які діють із якоюсь гарячково-нервовою енергією, пробивні й водночас руйнівні. Вони готові до героїчних самопожертв, але горе тим, хто не поділяє їхніх підходів і методів. По суті, такі вічно метушливі й запрацьовані люди, звалюючи на себе непосильні тягарі обов’язків, прагнуть таким способом утекти від почуття порожнечі існування.
Тоталітаризм (від латинського totus – увесь) є підміною особи якимось безособовим усім (тотальністю) – чи то ідеєю, чи ідеологією, чи суспільною системою. Така цілісність (totalitas) як єдино правильна має бути прийнята всіма (totaliter) людьми без винятку. Їхня особова згода чи незгода не мають жодного значення. Адже в тоталітаризмі особа – лише гвинтик цілісного механізму, до якого обов’язково має пристосуватися. Про людей із тоталітарним мисленням зазвичай кажуть, що вони й самі не мають спокою, й іншим спокою не дають.
Тоталітаризм проявляється на різних рівнях. На сімейному він проявляється в так званому «сімейному насильстві» чоловіка над жінкою, рідше навпаки; батьків над дітьми, а пізніше навпаки. Його гасло: «ти маєш робити те, що я тобі кажу, бо я це сказав». Інша людина вимушена виконати наказане не з переконання, а зі страху. З таких сімей походять безініціативні й конформістичні діти, здатні лише виконувати, а не створювати щось нове. Як багато талантів і Божих дарів було загублено внаслідок такого тупого тиску одних людей на інших!
Люди з тоталітарними нахилами не обмежуються рамками сім’ї. Вони намагаються підпорядкувати своїй волі ширше коло людей. Дуже часто для цього намагаються здобути владу в державі. Вони збирають навколо себе гроно прихильників у вигляді чи то якогось руху, чи політичної партії, як у нас тепер кажуть, «вождистського типу». Класичним прикладом тоталітарної партії була партія комуністична. Мільйони людей стали жертвами проживання в тоталітарних суспільствах, у яких кожній людині було відмовлено в особистій свободі та правах.
Тоталітарні суспільства, які складаються з конформістичних підлеглих, приречені на занепад. Адже їхні підлеглі не звикли висувати якісь нові ідеї чи пропонувати революційні технології. Вони бояться запропонувати щось нове, аби не бути покараними за «інакодумство». Усе, що вони можуть, – це купувати чи викрадати чужі технології, паразитувати на чужих ідеях. Прикладом країни, яка неухильно наближається до свого краху, є Росія. Найбільшою її трагедією є не так неможливість, як небажання змінити свій тоталітарний уклад життя.
Тоталітаризм ніколи не задовольняється досягнутим рівнем суспільного конформізму. Він завжди агресивний назовні, намагається нав’язати свій спосіб життя щораз ширшому колу людей. Адже, як вказував ще Віктор Франкль, тоталітаризм постійно перебуває в неспокої та внутрішньому напруженні через безуспішні спроби подолання внутрішньої пустки, а заспокоєння шукає саме в змушуванні інших підпорядкуватися його стандартам. Тоталітаризм – повністю ірраціональний світогляд, який не сприймає раціональних аргументів і ніколи не визнає, що хтось інший має рацію.
Нерозуміння справжніх причин тоталітаризму породжує дві ілюзії щодо нього. Згідно з однією, з тоталітаризмом можна домовитися, наприклад, на взаємовигідній основі. Прикладом цього є численні спроби вести з тоталітарною Росією busіnessasusual (звичайний бізнес між торговельними партнерами). Ця ілюзія розвіюється, коли виявляється, що для тоталітаризму торгівля є також засобом нав’язування своїх цінностей шляхом психологічного шантажу й економічного узалежнення від себе.
Інша ілюзія бачить розв’язку проблеми в силовому, у тому числі й військовому подавленні тоталітаризму. Сподівання на таку розв’язку закладене, зокрема, в українсько-російську війну. Проте сподівана в ній перемога України зовсім необов’язково знищить тоталітаризм. На це вже зараз вказує багато аналітиків.
Тоталітаризм може тимчасово відступити, «піти в підпілля», причаїтись і замаскуватись. Натомість зникнути він може тільки внаслідок особистісного очищення членів конкретної національної спільноти, яке називається покаянням. Ми знаємо, що після ІІ світової війни саме покаянням подолав німецький народ «вірус» тоталітарного нацизму. І тільки покаянням російський народ переможе свій тоталітарний рашизм.
Покаяння прямо пов’язане зі свободою людської особи й свободою людської спільноти. Особиста свобода є Божим даром, а тому завжди супроводжує людину. Ступінь свободи людської спільноти прямо пропорційний до внутрішньої свободи, що її осягнув кожний член цієї спільноти. Найбільш вільною спільнотою в цьому світі є Христова Церква. До неї людина вільно долучається через Хрещення. У Церкві людина має оптимальні умови для розвитку своєї особистої свободи в бік добра. Поза Церквою людина шукає добра, такого, як їй здається, у Церкві ж вона його знаходить реально в Особі Ісуса Христа.
Покаяння починається з вільного рішення людини обрати інший, відмінний від дотеперішнього спосіб життя. Людина може жити по-іншому, бо створена вільною. Вільно вирішуючи, людина діє як особа, а тому таке рішення має сенс. Адже особа – це можливості. Людина стає собою, вирішуючи стати іншою, ніж вона була раніше. Вона втрачає себе, відмовившись від динаміки змін задля статики «стабільності». Людина може змінити своє життя, якщо вірить у таку можливість. Тому ми й говоримо про людину віруючу, яка з віри черпає перший імпульс до змін у своєму житті.
Втілюючи обрані можливості в життя, людина діє особистісно, тобто реалізує себе як особу. Тепер для неї стають зайвими як конформізм, так і тоталітаризм. Знайшовши головне, вона перестає залежати від другорядного. Така, виражаючись словами апостола Павла, «нова людина» потребує для себе й «нової спільноти». Вона не бажає й далі жити в конформістично-тоталітарній спільноті. Таких внутрішньо звільнених людей має ставати щораз більше. Тільки завдяки формуванню суспільного запиту на зміни вони можливі. Сподіватися змінити суспільство «згори» є тоталітарною ілюзією.
Є така «морська» приказка: не пливи за течією, не пливи проти течії, а пливи, куди тобі потрібно. Ця приказка дещо прагматична, але водночас добре ілюструє проблему подолання тоталітаризму. Адже «за течією» в житті пливуть конформісти, «проти течії» – тоталітаристи. Конформісти завжди одноголосно «за», тоталітаристи, як і «баба яга» – проти. Має знати, куди пливти, «капітан корабля», тобто особа людини. Коли вона разом зі спільнотою інших осіб визначаться щодо «курсу» їхнього суспільного «корабля», тоді вони спільно знаходять свою «національну ідею». Спільноту, яка визначилася з напрямом руху, не турбує й не дратує, куди «пливуть» її сусіди. Пливучи обраним курсом, спільнота знайде інші народи, з якими їй «по дорозі». Вона також погодиться з тим, що «інші» народи мають право пливти своїм курсом. Уперше вона може бути для них добрим сусідом. Не тільки окремо взята особа, а й спільнота погодиться на «інших», інакодумців у своєму лоні. Для такої спільноти свобода перестане бути лише приватною справою, але стане суспільною цінністю. Таке спільне поцінування свободи стане найкращим запобіжником перед зловживаннями владою, зокрема, перед диктатурою.
Аналізуючи у світлі психології Франкля відносини між пострадянськими спільнотами, зокрема між українською та російською, ми в кожній із них знайдемо наслідки дехристиянізації й знеособлення, набутих у радянський період. Від СРСР Росія успадкувала тоталітаризм, який сприймає Україну лише конформістично підпорядкованою. Проте українське суспільство, на відміну від російського, за роки державної незалежності збагатилося суб’єктністю, тобто прагненням самим вирішувати свою долю. А суб’єктність корінним чином протилежна попередньому колоніальному статусу.
Для нинішніх українців незалежність і самостійність стали сенсом їхнього національного буття. Саме тому вони так самовіддано його захищають. На відміну від України, Росія й досі продовжує бути тоталітарною – «каким ты был, таким ты и остался». Через те її дратує зміна в українцях, бо без повернення українців до конформізму не виживе й російський тоталітаризм. Війна, розв’язана Росією, є спробою нагнути Україну до попереднього статусу. Тобто українці мають знову змінюватися від вільних до рабів, бо росіяни змінювати свого рабства не бажають.
Знову ж таки, з точки зору Франкля, українці, пізнавши сенс свободи, не захочуть втратити його в рабстві. Росіяни ж, століттями нидіючи в тоталітарному ярмі, нічого кращого, крім імперії, не знають. А тому й панічно бояться змінювати те, що є. Їм здається, що нічого іншого, крім краху, їх не чекає. Адже коли вони спробували змінити Радянський Союз, то зруйнували його. Вони бояться повторення подібного при спробах змінити Росію.
Ми не знаємо, куди заведе росіян їхній тоталітаризм. Нам важливо знати, що для нас, українців, уперше відкрилося «вікно можливостей» стати вільним народом у вільній державі, господарями на своїй землі. Навряд чи ми погодимося втратити ці можливості, конформістично підпорядкувавшись тоталітарній Росії – імперії, яка зухвало заперечує нашу мовну, культурну чи державну суб’єктність. Доки ми не погодимося, ми непереможні. Відмова від свободи започаткує нашу поразку й стане найбездарнішим зловживанням цим Божим даром. Ми ж, українці, попри всі наші недоліки, все ж не самогубці. Запорукою нашого оптимізму є тисячорічний християнський досвід перемоги життя над смертю і свободи над рабством в Ісусі Христі. Тому тоталітаризм – good bye!

СЛОВО №3 (91), вересень-листопад 2022