Тарас Фаль

Перед тим як вознестися на небо й сісти праворуч Бога-Отця, Христос наказав апостолам іти та навчати по всьому світу всі народи, звіщаючи їм Царство Небесне (пор. Мт.28,19-20). Ці слова звернені безпосередньо до апостолів і визначають їхню місію – бути рибалками людей. Для цього Господь зіслав Святого Духа, Який допомагає проповідникам та дає їм силу з висоти.

Проповідь Євангелія – це одне з найважливіших елементів пастирського служіння священника, адже Слово Боже – це духовна пожива, якої ми причащаємося. Перед тим як причаститися Тіла і Крові Христової, ми приймаємо Слово Боже. У ширшому значенні ця Христова заповідь звернена до всіх християн, які силою Тайни Хрещення та благодаттю Святого Духа покликані нести Слово Євангелія всім іншим, проповідуючи його своїм життям.

Основними джерелами християнського проповідництва є Святе Письмо, а формою та засобом – риторика. Ще з античних часів вона вважалася мистецтвом і творчістю нарівні з поезією, музикою, театром та скульптурою. Стародавні греки називали риторику царицею всіх мистецтв. Найвизначнішими риторами були Сенека, Цицерон, Горгій (видатний учитель в Афінах), Ізократ (засновник риторичної школи) та Сократ, який мав славу найвідомішого оратора і був майстром академічних бесід. У часи ранньої Римської імперії розвинулася політична, судова та урочиста риторика. Художня риторика виникла в V столітті до Різдва Христового.

Пізніше художня та урочиста риторики переплелися й були перенесені на християнський ґрунт. Зміст християнської проповіді стосувався постаті Христа та Його вчення. Апостоли та інші провідники істини Христової науки звіщали її різними шляхами: в особистих бесідах, у полеміках місіонерів із язичниками, прилюдних проповідях, ну і, звісно, своїм життям.

На сторінках Старого Завіту ми можемо зустрітися із патріархами, які були першими проповідниками союзу людини з Богом. Вони особистою вірою показували приклад співжиття з Богом. Прилюдна старозавітна проповідь починається з епохи пророків. Місія пророка – бути голосом Бога серед народу, нести Слово Боже до кожної верстви населення. Пророцтво розглядалося як найвищий прояв проповідництва. Пророки не тільки озвучували вироки Божі та являли Його волю, а й закликали до навернення та очікування приходу Месії.

Вершиною біблійної проповіді є слова та діла Ісуса Христа. Першою прилюдною проповіддю Христа є заклик до покаяння, а остання лунає із хреста. Вершиною Христового проповідування є Нагірна проповідь, яка стала еталоном проповіді божественної любові, служіння та самопожертви.

В епоху Святих Отців ІІ-V століть проповідь Слова Божого відігравала провідне значення в їхньому служінні. Одним із найбільш поширених жанрів святоотцівської проповіді була гомілія – це пояснювальна бесіда, метою якої було детальне тлумачення Святого Письма. Християнське проповідництво починає розвиватися близько 170 року, коли жили Оріген та Іриней Ліонський – одні з найбільш визначних проповідників Сходу та Заходу відповідно. В міру послаблення гонінь і збільшення кількості християн з’явилася необхідність глибшого вивчення та тлумачення Слова Божого, а відтак і розвитку християнської проповіді.

Проповідь базувалася на трьох джерелах: Апостольському Переданні, Святому Письмі та богослужінні Церкви. Оріген був родоначальником алегорично-екзегетичного методу розуміння Святого Письма. Він уніс у проповідництво принцип систематичного викладення предмету та алегоричний метод пояснення Святого Письма. Окрім цього методу, Святі Отці використовували буквальний метод екзегези біблійних текстів, що відбивалося на їхній проповіді.

На період IV-V століття припадає золотий вік Святих Отців Церкви. Цей період є вершиною християнського проповідництва. На Сході та Заході з’являються проповідники, котрі своєю працею здобули визнання та славу святителів. На Сході це були Атанасій Великий, Василій Великий, Кирило Єрусалимський, Єфрем Сирійський, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Йоан Золотоустий та інші. На Заході – святі Августин Гіпонський, Амвросій Медіоланський та інші. Усі вони своїми гоміліями та проповідями підняли рівень проповідництва на високий щабель. Переважно їхні проповіді мали догматичний, моральний та літургійний сенс. Серед східних Отців найбільшої слави проповідника удостоївся святий Йоан Золотоустий, церковна традиція його назвала «золотоустим» саме за хист проповідництва.

У пізніший період християнська проповідь була полемічно вмотивована різними ересями IV-IX століть. Церква в добу Вселенських Соборів мала силу впоратися з усіма викликами завдяки силі проповіді Слова Божого, а відтак і утвердженню вірних у істинному вченні Христової Церкви. Саме проповідь була одним із середників, які й зберегли вчення та віру Церкви у чистоті.

Починаючи з XI століття, на християнському Заході поштовх для розвитку проповідництва дає схоластика. Цей напрям християнського богословствування особливий наголос ставив на розумово-окресленій вірі, а відтак і на такій же ж проповіді. Головне завдання схоластики – надати належну освіту священникам та виробити в них чітке поняття щодо правд Христової віри. Водночас на християнському Сході політична ситуація не сприяла розвиткові проповідництва та Церкви загалом. Візантія потерпала від нападів арабських загарбників, а опісля впала під натиском Османської імперії в 1453 р. Під впливом схоластики на Заході постають університети та розвивається наука, проповідь стає більш логічною та раціонально доведеною. Водночас ця епоха мала й негативний вплив на розвиток проповідництва, адже богослов’я із храмів перебралося в університетські кабінети.

У період з XIV по XVI століття розпочинається гуманістичний період у Європі, він приніс як позитивні, так і негативні елементи. В епоху Відродження (Ренесансу) відбулося повернення до античної спадщини. Негативний бік цього періоду характеризувався занепадом проповідництва. Проповідники більше зверталися до античних філософів та міфів, а не до спадщини Святого Письма та Святих отців. Байки, міфи та оповідання стають складовими частинами проповіді. У цей період відбулася протестантська Реформація, а відтак і поділ у Західній Церкві. До цього спричинилися реформатори Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі та інші. Головна засада, на якій базувався протестантський рух, було повернення до біблійних джерел (solascriptura) та відкинення Святого Передання, тобто спадщини Святих Отців Церкви.

Відповіддю на протестантський рух стала Контрреформація Католицької Церкви, а відтак і скликання Тридентійського Собору (1545-1563 рр.). В історії західної Церкви він став поштовхом до відродження церковного життя у всіх галузях. До відродження спричинилося рішення Собору заснувати духовні семінарії для належного виховання духовенства. Цей Собор увів суворий обов’язок для душпастирів проповідувати під час кожної святкової Літургії. У XVI-XVII століттях відбувається полеміка між католиками та протестантами. У проповідях часто посилаються на Святе Письмо, проповідь стає змістовнішою та актуальною.

II Ватиканський Собор (1962-1965рр.) був суттєвою віхою в житті Христової Церкви, він закликав повернутися до джерел, а саме до Святого Письма та спадщини Святих Отців. Сучасні документи Церкви зобов’язують священників до місії проповідництва під час кожної Божественної Літургії. Проповідь – це передання багатовікового досвіду богопізнання, а відтак середник для спасіння кожного вірного.

У Новому Завіті повнота Об’явлення Бога людині осягнена у воплоченні Єдинородного Сина. Христос приносить повноту Об’явлення, а відтак доручає духовенству місію проповідування цього Об’явлення. Воно продовжує передаватися у Церкві – Тілі Христовому для того, щоб ми зростали у вірі. Кожен священнослужитель несе високу місію та честь проповідувати Боже Слово до нас, а відтак він має велику відповідальність перед Господом. Ми ж так само маємо докладати всіх зусиль для того, щоб якомога краще розуміти це Слово Боже та воплочувати його в нашому щоденному житті.

Тарас ФАЛЬ, Історія розвитку проповідництва // СЛОВО №2 (86), червень-серпень 2021