Святослав Радик

У грудні 1991 року мільйони українців на референдумі підтвердили своє бажання жити в Незалежній Державі. Історія українського народу розповідає про нелегкий шлях до незалежності та державності, яку він упродовж століть то втрачав, то здобував. Що ж було міцною опорою-корінням українського народу в його змаганнях здобути власну державність?

Коріння, як міцний фундамент у будинку, тримає рослину на поверхні, дає їй можливість жити та рости. Для української державності цим корінням є християнство. Згідно з легендою, першим проповідував християнство на наших землях апостол Андрій Первозванний, кинувши зерно Євангельської проповіді. Важливі підвалини для проповіді християнства серед слов’ян заклали святі рівноапостольні Кирило і Методій. Уже за часів князя Аскольда, княгині Ольги на українських землях проживало чимало українців, а в 988-му році князь Володимир Великий охрестив цілу свою державу, і так паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози Христової Церкви. Поширення християнства дуже перепліталося зі становленням Київської держави. Воно було тим корінням, яке її підживлювало, дозволяло рости й розвиватися, давало державності життєдайних сил. Християнський храм об’єднував людей у спільній молитві, творячи суспільну й родинну спільноту з товариськими відносинами, засновану на християнських моральних цінностях. Давньоруський народ, об’єднаний Церквою, отримав християнський релігійний світогляд, ставши повноцінним членом сім’ї народів тогочасного цивілізованого християнізованого світу.

Тому, відзначаючи величезну роль християнства в укріпленні української державності, владика Ярослав (Приріз) у своєму зверненні з нагоди 30-ліття її відновлення твердить: «З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: "Я є дорога, правда і життя" (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою».

Упродовж століть український народ, крім успіху й щастя, переживав часи упадку. Поневолення, ворожі напади, штучно викликаний голод, війни, примусова атеїзація – це ті бурі, які загрожували дереву української нації. У такі часи випробувань і небезпек, коли українці втрачали власну державність, християнство продовжувало відігравати свою важливу роль – «бути корінням». Християнська Церква гуртувала людей, підтримувала народ, вела просвітницьку діяльність, виховувала патріотизм серед молоді, проповідувала важливість жертовного служіння спільній справі.
У княжий період, коли наша Русь протистояла нехристиянським кочівникам і північним завойовникам, християнська віра, як той ідентифікаційний маркер, єднала людей, спонукаючи їх до захисту рідної землі навіть ціною власного життя.

За часів Польсько-Литовської держави, коли наш народ, зазнаючи асиміляційних загроз протестантства й римо-католицизму, втрачав свою знать й інші провідні верстви, рідна Церква продовжувала підтримувати й захищати свій народ, закликаючи зберігати віру своїх славних предків. Бути «руської віри» тоді означало бути українцем, а втратити її – розчинитися в іноземній народності.
Згодом, коли наші землі були окуповані московитською владою, яка намагалася стерти українську національну ідентичність, саме Унійна Церква стояла на її сторожі, а тому всіляко переслідувалась і нищилась імперським режимом, що на противагу їй насильно запроваджував «казьонне православіє».

Ця ж Церква продовжувала державотворчі традиції серед українців, які проживали в Речі Посполитій та Австро-Угорській імперії, плекаючи українську культуру, розвиваючи освіту та допомагаючи здобувати цінні навички господарювання. Упродовж ХІХ – у І половині ХХ ст. греко-католицькі священнослужителі були ініціаторами створення українських культурних, освітніх та господарських установ. За 50 р. до відновлення української незалежності митрополит Андрей Шептицький у своєму Пастирському посланні «Як будувати рідну хату» (грудень 1941 року) наголошує, що збудувати справді міцну, морально, економічно та духовно здорову незалежну державу можливо лише тоді, «коли всі засади Євангелія є в народі загальноприйняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінні християнських чеснот і коли нарід своїм життям і молитвою заслуговує на благословенство і поміч неба, коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане післаництво» .

За часів радянської окупації українських земель наш народ також зберігав свою ідентичність завдяки своїй Церкві, тому атеїстична влада після ІІ світової війни активно намагалася знищити УГКЦ. Загнана в підпілля і переслідувана, наша Церква продовжувала залишатися душею українського народу. Саме з середовища її вірних синів і доньок у ті непрості часи вийшла ціла плеяда українських патріотів, які були готові покласти життя задля добра свого народу, бо були виховані на євангельській істині: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо.15,13).

Якщо говорити про сучасність, то Християнська Церква продовжує відігравати важливу роль у відстоюванні людської гідності українського громадянина, особливо в ті кризові часи, коли існують загрози її спотворення чи знищення. Сила християнства й молитви полягає в здатності преображати людей із народної маси в спільноту братів і сестер. Тому священнослужителі були діяльно присутніми на Майданах українських міст і сіл у 2004 і 2013-14 рр., молячись за сповнення благих поривань українців та підтримуючи їх розрадою і порадою в найкритичніші моменти. Християнська чеснота віри привела на Майдан українську молодь, яка відстоювала своє право на гідне майбутнє. Блаженнійший Святослав у своєму пасхальному посланні у 2015 р.Б. наголосив, що «українська Революція гідності не була б такою успішною, якби не молитва», зазначивши, що справжня Революції гідності «може основуватися тільки на постійному наверненні до воскреслого Господа та на втіленні Христової Благовісті в нашому житті». Чеснота християнської любові, сила молитви та відчуття Божої присутності підтримує українське військо, яке протистоїть російській збройній агресії, яка триває на Сході і Півдні нашої держави. Військові капелани з перших митей війни супроводжують українських бійців в окопах, додаючи їм упевненості, що «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

Один із найвідоміших військово-політичних діячів ХХ ст. якось сказав: «Коли країна в небезпеці, вони кличуть Бога і солдата. Коли небезпека минає, про Бога забувають, а солдата засуджують». На жаль, сьогодні, хоча війна все ще триває, ми стаємо свідками, як прикра слушність цих слів підтверджується і в Україні. Окремі державні діячі та політичні активісти намагаються знищити християнське коріння української державності. Під благими гаслами ефемерної рівності й удаваної справедливості активно насаджується атеїстична гендерна неомарксистська ідеологія, обмежується викладання принципів християнської моралі та цінностей в освітніх закладах, запроваджуються нехристиянські звичаї і святкування... Дуже тривожним сигналом є те, що в одному з великих галицьких міст святкування відновлення української Незалежності вперше за 30 р. пройшли без участі міської влади в молитві за Україну, а традиційна вартість церковного посту та неділі як Дня Господнього клеймується як «пережитки минулого». Історичні прецеденти ХХ ст. вчать, що небезпечні експерименти з усунення християнської моралі та цінностей із суспільного простору завершуються болючою трагедією для народу й людини, хоча й приречені на невдачу.

Дозволимо собі завершити цю статтю словами владики Ярослава зі звернення з нагоди 30-ої річниці відновлення української Незалежності: «Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з невидимими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підрізати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. … Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків».

Святослав РАДИК, Святоволодимирове християнське коріння української державності // СЛОВО №3 (87), вересень-листопад 2021