Василь Хомин

«Ти Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають» (Мт 16, 18).

Упродовж століть, починаючи з часів правління римського імператора Нерона, Церква, як Христова Невіста, зазнавала переслідувань. Українська Греко-Католицька Церква також мала чимало трагічних сторінок власної історії. Можливо, найскладнішими для неї виявилося ХХ століття, коли удар їй було нанесено «списом» Львівського псевдособору. Це організоване радянськими спецслужбами за допомогою Російської Православної Церкви неканонічне зібрання відбулося 8-10 березня 1946 р. в храмі св. Юрія. Псевдособор проголосив Берестейську унію нечинною і приєднав УГКЦ до РПЦ. Як наслідок УГКЦ перейшла в підпілля, а її церковне майно було передано до РПЦ. Це зібрання називають «псевдособор», оскільки його було скликано в умовах страхітливого терору й проведено з неприпустимими порушеннями норм церковного права і релігійних свобод людини .

Навесні 1945 р. розпочалася підготовка до ліквідації УГКЦ. Одразу ж після арешту Глави Церкви Йосифа Сліпого та інших єпископів було створено так звану Центральну Ініціативну групу для возз’єднання УГКЦ з РПЦ, яку очолив о. Гавриїл Костельник, о. Михайло Мельник та о. Андрій Пельвецький. Вони мали підготувати ґрунт, щоб розірвати унію з Римом та приєднати УГКЦ до РПЦ. Підполковник Карпов, який очолював Комітет у справах Російської Православної Церкви, подав проєкт плану на підписання Й. Сталіну. Ключовою фігурою був о. Костельник, який під тиском радянських спецслужб узяв участь у підготовці псевдособору. У цьому зібранні змусили взяти участь 216 делегатів та 19 мирян: радянська влада викликала священників на допит, погрожуючи концтаборами, таким чином домагаючись у співпраці на соборі .

Радянська влада для знищення УГКЦ шляхом «возз’єднання» з православ’ям використовувала різні аморальні методи, вмішувалася підступними методами в життя Церкви та вводила в дію різноманітні важелі впливу. Радянські каральні органи та спецслужби (НКВС УРСР) наповнили агентурою певну частину духовенства з метою тотального контролю за Церквою, застосовуючи інструменти фізичного та психологічного тиску, нагнітаючи страх. Надзвичайно активний вплив НКВС позначився як на підготовці псевдособору, так і на його проведенні .

Після Львівського псевдособору, який був повністю спланований та зрежисерований радянською владою, духовенство УГКЦ та вірні переходять на нелегальне становище – у підпілля, зазнають переслідування, а частина духовенства була репресована за свою віру та ревність до своєї Церкви, зазнала мученицьких тортур, беручи на себе важкий хрест в історії катакомбної Церкви .

Насильницьким методами НКВС арештовувала, проводила допити, здійснювала психологічний тиск на єпископів та священників, змушуючи перейти до РПЦ, а за незгоду відправляли в Сибір. Ще перед собором 11 квітня 1945 р. було заарештовано п’ятьох греко-католицьких єпископів – Йосифа Сліпого, який очолював УГКЦ після смерті Андрея Шептицького, а також Микиту Будку, Миколая Чернецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Трохи пізніше було ув’язнено перемиського єпископа Йосафата Коциловського та його помічника владику Григорія Лакоту. Ув’язнені владики були засуджені до тривалих термінів концентраційних таборів. Йосиф Сліпий провів 18 років свого життя в радянських тюрмах та таборах, решта єпископів загинула під час ув’язнення та заслання. По всій Галичині проходили численні арешти тих, хто відмовлявся підкорятися безбожницькій радянській системі. Було заарештовано майже всіх викладачів Львівської Богословської академії і духовних семінарій, що існували на Галичині. Масові арешти духовенства були покликані створити певне психологічне підґрунтя для того, щоб спонукати духовенство до переходу в РПЦ .

Маючи добре підготованих фахівців, радянська система проводила потужну атеїстичну пропаганду серед молоді у вищих навчальних закладах та школах, нав’язуючи світ «без Бога». Атеїзація суспільства – як складова антирелігійної стратегії більшовиків – тривала впродовж усіх десятиліть радянської влади, набуваючи різних форм та інтенсивності. Атеїстичні цінності нав'язували брутально. Важливе місце в антирелігійній пропаганді належало матеріалам, що дискредитували духовенство й викривали релігію. Важливу роль в антирелігійній пропаганді виконувала преса, де друкувалися критичні статті та фейлетони про віру, Церкву, віруючих громадян. Водночас антирелігійні заходи часто супроводжувалися крайнощами, які призводили до зворотних, неочікуваних для більшовиків результатів. Безбожникам не вдалося стерти віру з душі українського народу.

У 1944-1990-х радянська влада жорстоко переслідувала УГКЦ, але знищити віру таки не змогла. Духовенство УГКЦ пройшло через усі переслідування та катакомби, які були штучно створені безбожною радянською системою. Через організованість єпископів, священників, монашества та мирян була налагоджена добра співпраця, яка дала не втратити традиції та віру. Для богослужінь використовувалися храми, які формально були закриті, але підпільні вірні УГКЦ таємно, переважно уночі, відкривали їх. Відправлялося або в приватних помешканнях священників, монахів чи мирян, або в закинутих будинках, підвалах, котельнях, тюрмах і концтаборах, або просто неба: у лісі чи на цвинтарі. Слід було забезпечити таємність богослужіння, тому до нього допускалися лише найбільш довірені особи; вікна помешкання щільно закривалися, аби світлом не можна було видати, що всередині щось відбувається; зрозуміло, що в таких випадках не йшлося про використання кадила чи голосний спів, тому Літургія відбувалася за спрощеним обрядом. Щонеділі люди вмикали Ватиканське радіо, на хвилях якого лунала Божественна Літургія. Духовенство підпільно готувало дітей до першого причастя.

Коли держава втручається такими кривавими методами в життя Церкви для її зруйнування, то згадуються слова пророка Ісаї: «Задумайте задуми, та вони не вдадуться; давайте накази, та вони не здійсняться, бо з нами Бог» (Іс 8,10). Радянська система не змогла подолати Церкву, збудовану на Петровій скелі. УГКЦ вистояла, очистилася та зміцніла під час переслідувань – і наприкінці 80-их – на початку 90-их рр. ХХ ст. вийшла з підпілля. Радянська держава, яка організувала Львівський псевдособор, у 1991 р. розвалилася, а з нею впав штучно сконструйований безбожною владою моноліт «казенного православ’я». Мільйони греко-католиків та багато священників повернулися в лоно своєї Церкви. Шлях до церковної «єдності», прокладений багнетами радянських опричників, виявився шляхом у глухий кут, а таке «возз'єднання» – домом, збудованим на піску (пор. Мт 7, 26).

Дочекавшись світлого празника Воскресіння в рідному краї, УГКЦ породила наступні покоління церковного проводу й вірних та поширилася далеко поза межами України. 2001 року, під час паломництва в Україну, у Львові святійший папа Іван Павло II проголосив блаженними 27 синів та дочок Греко-Католицької Церкви, визнавши мученицький подвиг українського боголюбивого народу.

Приклад Львівського псевдособору та події, до яких він призвів, мають послужити майбутнім поколінням доказом того, що церковну єдність не можна збудувати на антихристиянських началах, на політичній кон’юнктурі зі застосуванням насильства. Завдяки нескореності духа та любові вірних до своєї Церкви вона, як спільнота та інституція, зуміла вистояти всупереч заборонам та ліквідації, породивши справжніх мучеників за віру. Як тільки змінилися обставини, зразу ж уся радянського покрою «єдність» безславно впала.

Василь ХОМИН, Криве дзеркало єдності: Львівський псевдособор (1946) // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022.