Напевне, кожна людина ставить собі одне з найважливіших питань: чи є в цьому сповненому страждань і хаосу житті сенс? «Життя – це страждання. Немає більш незаперечної істини. [...] І що тепер робити? Яка відповідь проста й очевидна? Прагнути насолод. Жити моментом. Робити те, що вигідно. Брехати, зраджувати, красти, маніпулювати, аби лишень ніхто нас не викрив» , – запитує канадський психолог Джордан Пітерсон. Чимала кількість людей, на жаль, дає позитивну відповідь на ці питання, бо так простіше. Проте варто подумати над тим, чи, може, є краща альтернатива. Насолода – короткочасна! То, може, є щось тривкіше та надійніше? Можливо, існує рішення проблеми непередбачуваності майбутнього, відповідальності за теперішнє та незмінності минулого, бо все це нас так страшить?

 

Бажання пізнати Бога й вернутися до райського стану кличе людей збиратися разом «в імені Господнім», як ми співаємо на Літургії. «Бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я є серед них» (Мт 18, 20). Німецький психолог та філософ Еріх Фромм писав: «Усвідомлення себе як окремої істоти, усвідомлення короткочасності свого життєвого циклу, народження не з власної волі – і смерті теж – того, що вона (людина) помре раніше, ніж її найдорожчі люди, або помруть вони, усвідомлення своєї самоти й відокремленості, своєї безпорадності перед силами природи й суспільства – усе це перетворює її окреме, самотнє існування на задушливу в’язницю. Людина збожеволіє, якщо не зможе визволити себе із цієї в’язниці, вийти на волю, об’єднатися з такими самими людьми, як і вона, злитися із зовнішнім світом» .

Так народжується спільнота, яка будується на міжлюдській єдності в любові, скерованій до ближніх та до Бога. Таким чином спрага сенсовності в цьому світі («воля до сенсу» ) «вгамовується» при наближенні до Бога та до ближнього. Це реалізується в Церкві, Боголюдському зібранні. «Духом Святим усе єднається в одному Тілі й Крові Христа, тобто в Церкві. [...] Також одним Тілом Христовим є живі члени Церкви – єпископи, священники, диякони, миряни – народ Божий, його влада і воїнство».

Еклезіологія – це вчення, наука про Церкву. У книзі «Мета-еклезіологія. Хроніки самоусвідомлення Церкви» автор робить спробу відповісти на запитання, що таке Церква в найглибшому сенсі цього слова. Для цього він прослідковує, як колективне сприйняття сутності Церкви її членами змінювалося впродовж історії християнства. Предметом цієї праці є еволюція самоусвідомлення Церкви – те, що, власне, і можна назвати мета-еклезіологією (див. с. 13). Самоусвідомлення Церкви – це розуміння сутності Церкви її членами (див. с. 15). Відомий християнський мислитель Честертон писав: «Здебільшого, щоб зрозуміти, який насправді велетень, треба відійти від нього досить далеко. Так само тоді, коли ми побачимо Церкву звіддаля, під ясними і рівними східними небесами, то збагнемо нарешті, що це направду Христова Церква».

Яким же ж було самоусвідомлення Церкви впродовж історії? Від часів апостолів Церква по-різному себе окреслювала: через євангельські наративи й апостольські послання, поеми та трактати, канони й соборні декрети. І ці окреслення часто були відповіддю на зовнішні культурні та історичні події. Оскільки «найбільш точним і детальним автопортретом Церкви є не фотографія, а кінофільм» (с. 15), то варто коротко розглянути панораму цих самоусвідомлень.

Автор починає з того, що в Біблії нема систематичного вчення про Церкву (с. 51). Натомість спільною ідеєю у всіх чотирьох євангелистів є учнівство Христові (див. с. 52-56). У ранній період своєї історії Церква відкрилася язичницькому світові й водночас мала переосмислити свої взаємини з юдейським світом. Так сформувалася християнська ідентичність – ідентичність Христового учнівства, яке реалізується всередині окремої громади (с. 51).

Середньовіччя звело ідею держави до особи монарха й аристократії. Нижчі класи не пов’язували з державою. Щось схоже сталося і з Церквою, яку почали асоціювати з предстоятелем, ієрархом та духовенством. Миряни ж були практично виключені з того, що вважалося Церквою. Ієрархи перетворилися зі священнослужителів на господарів. Християнський Схід і Захід все більше зосереджували увагу на собі та на питаннях церковної влади та юрисдикції, що стало однією з причин великого розколу в 1054 році (див. с. 32-33).

 

Наступним важливим етапом є період протестантської Реформації, який привів до нових поділів усередині Церкви на Християнському Заході. Поки Східна Церква була неспроможна на належному рівні творити своє богослов’я та розвиватися, бо перебувала під владою мусульман, для Заходу настав сприятливий момент для плідного самоусвідомлення (див. с. 34). Протестанти-реформатори, серед іншого, хотіли наблизити народ до духовенства, виправивши історичну «несправедливість», сформовану в період Середньовіччя. Серед лідерів реформаційного руху найбільший унесок у розуміння Церкви зробили Мартін Лютер, Жан Кальвін та Ричард Хукер. Кожен із них «утворив» свою еклезіологію, сформував свій погляд на Церкву. А Католицька Церква в основному відповідала на виклики Реформації. На множинність протестантських поглядів Католицька Церква відповіла, запропонувавши власну еклезіологію, яка була ухвалена на Тридентському Соборі (1545-1563) (див. с. 105). Однією з особливостей самоусвідомлення Церкви в цей період було відновлення розуміння того, що миряни є складовою частиною Церкви (див. с. 35).

Період Просвітництва характеризується інтелектуальним злетом та надзвичайно великою довірою до людських знань, що супроводжується несприйняттям віри. Це дало поштовх до чергового поглиблення Церквою власного самоусвідомлення. Церква отримала нові інтелектуальні інструменти, які допомогли їй краще пізнавати та представляти іншим своє наново відкрите «я» (див. с. 121). Відділення Церкви від держави, яке спостерігаємо в цей період, хоч і було болісним процесом, але допомогло їй усвідомити себе саме як Церкву, а не просто як релігійно-політичну реальність, що було її визначальною рисою у період Візантії на Сході чи Західної Римської імперії у Європі (див. с. 36).

ХХ століття стало «століттям еклезіології». За цей проміжок часу виникло та розвинулося безліч тлумачень Церкви, таких як: ліберальне, феміністське, євхаристійне, новосвятоотцівське і т.д. Спостерігається тенденція до сприйняття еклезіології з суспільної точки зору, а згодом до того, що можна назвати «поверненням до витоків» (див. с. 152-158).

Підбиваючи підсумки, наведемо цитату з книги «Мета-еклезіологія»: «Словом «Церква» ми називаємо середовище спілкування Бога з людьми і людей із Богом і між собою. Це спілкування було потрібне людині як для її особистого обожествлення, так і для обожествлення всієї людської спільноти» . Попри відмінність усіх самоокреслень, які аналізує цей твір, маємо не втрачати найголовнішого: Церква – Боголюдська реальність, Тіло Христове, яке живе Духом Божим.

Ми свідомі того, що важко в кількох абзацах представити цілу книгу, але сподіваємось, що думки й цитати, на які ми звернули увагу в цій статті, спонукатимуть читача не лише до прочитання «Мета-еклезіології», але й до глибшого занурення в проблематику церковної історії та богослов’я.

Дмитро ВИТІВСЬКИЙ, Самоусвідомлення Церкви. Аналіз однієї книги про еклезіологію // СЛОВО №4 (88), грудень-лютий 2021-2022.