Голик Дмитро

Католицька Церква складається з 24 помісних церков «suiiuris» (свого права), які перебувають між собою в єдності та сопричасті. На розвиток їхніх церковних структур, зокрема й найбільшої з них – Римської, вплинула не лише біблійно-патристична спадщина, але й історичні обставини, у яких вони розвивалися. Якщо християнському Сходу був більше притаманний колегіальний спосіб діяльності церковної влади, то на Заході поступово став переважати централізований спосіб церковного управління, зосередженого в Римі як єдиному на заході апостольському осідку (місці смерті Свв. Апп. Петра і Павла) та важливому суспільно-політичному центрі (столиця імперії). Як наслідок – Римо-Католицька Церква досі тяжіє до централізованої ієрархічної моделі управління, а в Східних Церквах і сьогодні переважає «синодальна структура».

Слово «Синод» є дуже давнім і шанованим у Святому Переданні Вселенської Церкви, значення якого пригадує нам глибину Божого Одкровення. Воно складається з прийменника σύν(«з») та іменника ὁδός, а тому з богословської точки зору його пояснюють як «спільний шлях народу Божого». Відтак християни, котрі простують ним, є «учнями спільної дороги», яка є Христом (пор. Йо 14, 6) . Пов’язуючи ці два міркування, можемо ствердити, що синодальний спосіб церковного діяння передбачає розпізнання та пошук волі Божої стосовно усієї християнської спільноти. Папа Франциск у перших словах свого понтифікату підкреслив, що синодальність є ключовою в його служінні як єпископа Риму: «Шлях синодальності – це шлях, який Бог очікує від Церкви третього тисячоліття» .
Уперше у ХХ ст. серйозні роздуми над темою синодальності в Західній церкві можна простежити напередодні Другого Ватиканського собору (1962-1965), який був скликаний папою Іваном XXIII. Концепція синодальності не міститься явно у вченні Другого Ватиканського собору, однак вона є в центрі всієї реформи, яку запропонував Собор. Він дав потужний імпульс руху Католицької Церкви від монархічної (влада церкви сконцентрована на Папі Римському) до колегіальної еклезіології (доцінення ролі помісних Церков). Тому наступний папа, Павло VI, 15 вересня 1965 р. запровадив Загальний Синод Єпископів, який представляє весь католицький єпископат і діє в інтересах Вселенської Церкви . Папи Іван Павло ІІ та Бенедикт XVI продовжували розвивати концепцію синодальності. Папа Франциск у лютому 2013 року опублікував апостольське повчання Evangeliigaudium, яке можна вважати відправною точкою усього синодального шляху цього папи. Таким чином Франциск почав діяти зі своїм програмним документом, зосередженим на «проголошенні Євангелія в сучасному світі». Тема синодальності пронизує документ, хоча безпосередньо такої назви ми там не знаходимо. В інтерв’ю з отцем Антоніо Спадаро Папа ствердив: «Ми повинні йти разом: народ, єпископи і Папа. Синодальність має втілюватися на різних рівнях. Можливо, настав час змінити методологію Синоду, бо нинішня мені здається надто статичною. Можемо тут також розуміти й екуменічне значення, особливо для наших православних братів. З їхньої церковної спадщини ми можемо більше дізнатися про значення єпископської колегіальності та традиції синодальності» . У перспективі на жовтень 2023 року анонсовано чергову Генеральну Асамблею Синоду Єпископів, присвячену темі синодальності.
Концепція синодальності в розумінні теперішнього папи містить у своїй основі поняття фундаментальної рівності всіх охрещених, які разом зі своїми служителями несуть співвідповідальність за життя своїх помісних Церков. А вони своєю чергою разом з іншими Церквами, «Церквами-сестрами», несуть відповідальність за життя усієї Католицької Церкви. Саме на цьому принципі влаштована Церква як спільнота, Одне Тіло Христове. Однак навіть після Другого Ватиканського собору багато хто все ще міркує на основі дихотомії священнослужителів і мирян, відхиляючись відповідно до різних біномів: правителі-підлеглі, вчителі-учні, які ілюструють клерикалізм, характерний для кінця ХІХ ст. Натомість таке вертикальне правління Церкви має бути збагачене рухом, який іде «знизу вгору», тобто правління Церкви має починатися з народу та мирян, а відтак підніматися по вертикалі догори аж до Синоду Єпископів.
Такий синодальний шлях виражає сутність Церкви та уможливлює її існування як такої, адже без зібрань, без соборів та без синодів вона просто не існувала б. Окрім того, на душпастирському рівні це також є великою необхідністю, адже дозволяє єпископам, священникам, монахам, усім християнам синодально зустрічатися, дискутувати над тим чи іншим питанням, отримувати інформацію та разом готувати рішення до їх прийняття. Утілюючи синодальність на рівні парафії та єпархії, ототожнення Церкви з духовенством поступово зменшуватиметься, а миряни усвідомлюватимуть безпосередню участь у житті Церкви.
17 жовтня 2015 р., коли тривала XIV Звичайна Генеральна Асамблея Синоду Єпископів, папа Франциск проголосив: «Від початку мого служіння, як єпископа Риму, я мав намір зміцнити Синод, який становить одну з найцінніших спадщин[…] те, до чого ми покликані Господом, у певному сенсі вже міститься в слові «Синод». Ходити разом – миряни, пастирі, єпископ Риму – це поняття, яке легко передати словами, але не так легко втілити в життя. Синод Єпископів має щоразу ставати привілейованим інструментом для слухання народу Божого» .
Слова папи Франциска є закликом і завданням для нас усіх: «Другий Ватиканський собор ознаменував важливий крок в усвідомленні того, що синодальний шлях, який розпочався більше п’ятдесяти років тому, продовжує спонукати нас у його сприйнятті та розвитку, і ще не завершився, особливо щодо синодальності, яка повинна здійснюватися на різних рівнях церковного життя (парафії, єпархії, у Вселенській Церкві, а також у різних згромадженнях і спільнотах)» .
Останнім часом у публічному просторі набув розголосу «Синодальний шлях» Німецької Католицької Церкви (нім. «Synodaler Weg»). Там, починаючи з 2019 року, відбулася серія конференцій, на яких обговорювалася низка сучасних богословських та організаційних питань. Зокрема, була спроба відповісти на кризу, пов’язану зі звинуваченням духовенства в сексуальному насильстві. Водночас деякі заяви й рішення, які пролунали під час німецького «синодального шляху», ризикують скомпрометувати синодальність, бо йдуть урозріз із двохтисячолітньою традицією Церкви, яка грунтується на Св.Письмі.
У випадку з «Синодальним шляхом» Німеччини ситуація почала виходити з-під контролю Церкви, адже на конференціях з’являлися зловживання з боку мирян. На останній такій конференції у Франкфурті 2022 р. було видано документ, у якому йшлося: «Одностатева сексуальність, яка також реалізується в статевих актах, не є гріхом, який відокремлює від Бога, тому її не слід вважати внутрішнім злом» . Інакше кажучи, так званий «Синодальний шлях» почав суперечити моральним законам, а також Святому Писанню, тим самим відокремлюючись від Христової Церкви.
Папа Франциск у листі до паломницького народу Божого в Німеччині стверджує: «Вселенська Церква живе в партикулярних (помісних) Церквах, подібно як партикулярні Церкви живуть і процвітають у Вселенській Церкві… Якщо вони стають відокремленими від одного тіла Церкви, вони слабшають, гниють і вмирають. Тому необхідно завжди забезпечувати це сопричастя з єдиним тілом Церкви. Тому сподіваємося, що пропозиції шляху Помісних Церков у Німеччині зійдуться в синодальний шлях, яким іде Вселенська Церква, для взаємного збагачення та свідчення тієї єдності, якою тіло Церкви виявляє свою вірність Господу Христу» . Своїм зверненням папа Франциск, вказуючи на своєрідне збочення так званого «Синодального шляху» Німеччини зі шляху синодальності Вселенської Церкви у справах віри і моралі, наголосив, що Церква є Одним Тілом Христовим і кожна помісна Церква має відповідальність за цю єдність.
Католицька Церква на чолі зі вселенським архиєреєм не може проголосити віровчення, які суперечитиме Святому Письму й Переданню Церкви. Звичайно, Церква завжди старатиметься дослуховуватися до потреб і прохань мирян у руслі синодальності, однак це аж ніяк не означає, що творитимуться канони, які суперечитимуть ідентичності Христової віри. Адже істинність якогось твердження не завжди визначається кількістю тих, які його притримуються, а Священним Переданням Церкви, яке є натхнене і живиться Святим Духом . Словами «сподобалось Святому Духові і нам» (Ді15,28) зібрані на Єрусалимському соборі апостоли засвідчили, що синодальні рішення мають відповідати Божим Заповідям, а не лише влаштовувати тих, хто їх приймає.
Отже, «синодальний шлях» – це, безумовно, великий крок у нове майбутнє Церкви, за яким Церква починає набирати нових моделей. Церква не ототожнюється виключно з духовними особами, які служать за престолом чи беруть участь у церковних соборах, а також із мирянами. Синодальність прагне збудувати народ, братерську та місіонерську спільноту для загального блага суспільства, щоб у такий спосіб дбати про спільний дім, дарований Богом нам на землі.

СЛОВО №4 (92), грудень-лютий 2022-2023