Олег ЗИНИЧ Тихо-тихо скотилась сльоза, А за нею нова набереться... І збулись Симеона слова- Меч прошив її зболене серце.
Вже ступає на стежку нога, Запекло, защеміло у грудях. Шаленіє у місті юрба, На вердикт усе прагне від суддів.
Досягнули. Вхопили мету, Знавісніло несуться до брами. Хтось вже терня підносить Христу, Інші рвуться ставати катами.
Піднімаються вгору, ідуть, І здригається Череп від страху. „Зараз Сина мого розіпнуть!” Мати руки заломлює з жаху.
„Сину! Чом Тебе світ розпина?! Я ж леліяла свою дитину. Ти зціляв, рятував від гріха, А тепер хочуть твого загину?”
Все. Збулося. Притихли сліпці. Кров стікає з хреста на долину, Срібняки – ціна Бога в руці, Із грудей виривається: „Сину!”
Проминуло немало століть, А Любов розпинають ще й досі: Серце Матері знову болить, Ведуть Сина по хресній дорозі.
О. Зинич. Плач матері // Слово №2 (23) ( 2005) 40
|