header-dds1
header-dds2
header-dds3

Фотогалерея

АРХІВ СТАТЕЙ

< листопада 2012 >
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    

жертводавцям

Допомогти у вихованні майбутніх священиків

Ukrainian (Ukraine)English (United Kingdom)

Перекласти на...

Наші відвідувачі

 Погода в Україні
 
Владика Андрій Сапеляк: «Я намагався допомагати Блаженнішому Йосифу також і в створенні Українського Патріархату» PDF Друкувати Електронна адреса

розмовляв Ростислав ПРИРІЗ

Історія нашої Церкви прикрашена славними постатями її предстоятелів, котрі втілили в собі євангельський ідеал доброго пастиря і жодною ціною не залишили довіреного їм стада. Цьогоріч ми особливо вдивляємося у постать незламного духом патріарха Йосифа, з нагоди 120-ої річниці з Дня його народження. Поряд з тим, важливо також зауважити тих людей, котрі відроджували з руїн нашу Церкву разом з патріархом Йосифом і сьогодні є поруч з нами. Вони часто залишаються непомітними, бо не шукають слави, але

далі продовжують невтомно трудитися та молитися за свою Церкву. Одним із таких непоказних, але ревних душпастирів є довголітній єпископ-місіонер – владика Андрій (Сапеляк). Він несе з собою пророчу візію Церкви митрополита Андрея та патріарха Йосифа. З його особою також пов’язана участь нашої Церкви у ІІ Ватиканському соборі. Отже, владика Андрій представляє традицію Київської Церкви ХХ століття. Тому ми вирішили поспілкуватися з ним, щоб, перейнявши цей безцінний досвід, могли стати гідними спадкоємцями нашої традиції, все більше плекати та розвивати її, а також, дивлячись на його життя, – наслідувати ревність і посвяту у служінні Церкві і своєму народові.Біографічна довідкаВладика Андрій (Сапеляк), єпископ-емерит.Народився 13 грудня 1918 1919 року у с. Ришкова Воля Ярославського повіту на Перемишлянщині. Після закінчення Перемиської гімназії вступив у згромадження Отців Салезіян. Вищу освіту здобув у Салезіянському університеті в Італії (м. Турин), факультет канонічного права. 1951 року організував у Франції Українську малу семінарію і був її першим ректором. 1961 року о. Андрія іменовано першим єпископом для українських вірних у Аргентині, де він трудився 36 років. Спочатку владика Андрій був іменований Апостольським Візитатором для українців католиків в Аргентині, а після створення єпархії – Апостольським адміністратором ординарієм Української католицької єпархії в Аргентині. У 1997 році владика Андрій повернувся в Україну. На 80-у році життя їде з пасторальною місією у м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Владика Андрій Сапеляк відомий як діяч Вселенської Церкви: член комісії Східних Церков на II Ватиканському Соборі (1962 – 1966). Він також автор праць: «Українці в Аргентині» (Буенос-Айрес, 1963), «Українська церква на II Ватиканському Соборі» (Рим, 1967), «Отець Степан Вапрович» (Рим, 1970), «Отець Іван Сенишин» (Львів, 1997), «Київська церква на Слов'янському Сході» (Львів, 1999), численних статей у аргентинських іспаномовних журналах та публікацій катехитично-літургійного змісту.– Преосвященний владико, відомо, що Ваше священиче покликання певним чином пов’язане з особою митрополита Андрея Шептицького. А як саме? – Моє покликання до священства зародилось ще перед зустріччю з митрополитом Шептицьким. Навчаючись у Перемиській гімназії, я дізнався, що є це таке - селезіанське монаше Товариство, яке розповсюджене вже по цілому світі і займається молоддю. Мене це зацікавило, і я почав мріяти про те, щоб ввійти до того Товариства, щоб пізніше працювати серед української молоді. До цього мене спонукав о. Степан Чміль – перший, хто поїхав до селезіян в Італію. Він писав до нас листи в Перемиську гімназію. Ми, студенти, їх читали і в кількох із нас зародилося покликання бути священиками для молоді. З митрополитом Шептицьким я зустрічався уже як від’їжджав в Італію на студії, він мене поблагословив на дорогу. Згодом він нами цікавився, писав до нас, селезіян-кандидатів, заохочував. Отже, моє покликання зародилося ще перед Шептицьким, але пізніше Андрей Шептицький мав вплив на мене.– Перебуваючи у Франції, а пізніше і в Римі, Ви заснували малі семінарії. Що було особливістю цих освітньо-виховних закладів?– На той час я і мої друзі вже стали членами Салезіянського Згромадження. Ми хотіли працювати з молоддю, котра відчувала покликання до священства. Тому започаткували малу семінарію, щоби плекати ці покликання, приготовляти до священства. У Франції я був тільки три роки. Там загалом було не дуже сприятливе середовище для цього. У цю семінарію вступали наші хлопці з Франції, Німеччини, Англії. Однак у Франції я не бачив перспектив для нашої семінарії, тому ми перенесли її в Італію, де нам було свобідніше працювати з кандидатами на українських священиків. В Італії мала семінарія довгі роки виховувала нашу молодь до священства.– Владико Андрію, Ви довгий час були єпископом для українців в Аргентині. Які особливості Вашого душпастирювання там? – Це було непросте, але, водночас, захоплююче служіння. Аргентина - це країна, яка мала багато еміграцій і була дуже опущена, цілком опущена. Через те Апостольська столиця, митрополит Андрей (Шептицький) і наше духовенство, прагнули щось зробити для української еміграції в Аргентині. Вони хотіли заснувати там єпархію і звернулись до мене, щоб я туди поїхав. Там служив 36 років як єпископ Аргентини. Почав, практично, з нічого, були тільки деякі парохії. Згодом заснував цілу єпархію. Вся Аргентина - це одна велика українська єпархія. Там, в Аргентині, мене застав ІІ Ватиканський собор, тому незадовго до того, як прибув в Аргентину, мав повернутися на Собор, на якому був чотири роки як член Собору.– Преосвященний, на Вашому єпископському гербі є девіз: «Моя надія покров Марії». Чому Ви вибрали саме ці слова?– Бо я відчував свою неміч бути єпископом і всю мою надію поклав на Матір Божу, щоб мені допомагала. І вона мені допомогла і допомагає. Саме через свою неміч я хотів, щоб вона була матір’ю мого єпископства. Тому я немовби такий марійський єпископ: все через Марію – все через Неї, все від Неї – моя надія - покров Марії. І не помилився, бо Вона мені помогла у всіх ділянках моєї діяльності.– Відомо, що теперішній Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав, якийсь час здобував освіту в Аргентині, коли Ви там були єпископом. Чи пам’ятаєте Ви студента Святослава Шевчука?– Так, він два роки був у мене студентом. Коли я зорганізував там семінарію, до мене зголосилися кілька семінаристів семінарії з України, і він був серед них. Він, як і інші, що там були, навчався два роки. Після того більшість із них переїхали в Америку на подальші студії. В Аргентині довго не затримувалися, там було важко для них.– З якої нагоди у 1987 р. в Аргентину прибув блаженний Папа Іван-Павло II? – В Аргентину Папу запрошував я особисто та вплинув на те, щоб він приїхав до нас. Я це зорганізував, зреалізував. Тоді Папа коронував ікону Матері Божої у нашій катедрі. Крім того, він в Аргентині започаткував святкування тисячоліття Хрещення нашої України. Там він виголосив дуже гарну проповідь, у якій наголосив, що Українська Церква ніколи формально не відходила від сопричастя з Римом, що завжди була з ним, тому тепер нам не потрібно якогось формального з’єднання, бо ми ніколи не роз’єднувалися. Тільки важливо, щоб наші люди мали цю свідомість, переконання, що ми ніколи не віддалялися формально від Католицької Церкви. – Під час ІІ Ватиканського собору Ви, владико, брали участь у ньому як член Комісії Східних Церков. Чим займалася ця комісія?– Усіма питаннями, які стосувалися Східних Церков: літургічні, організаційні, душпастирські, а зокрема, – екуменічні. Ми там обговорювали, як з’єднатися з іншими Церквами, які ще не є в Католицькій Церкві. Це була дуже важлива комісія Собору і мала широке поле праці у всіх ділянках. Її членами були всі патріархи, і ті, хто був фахівцем у тих справах. Було нас двадцять чотири. – На Соборі Ви зустрілися з патріархом Йосифом Сліпим. Якою була Ваша співпраця з ним?– Ми там познайомились, і я став, так скажу, одним із головних його співробітників. Ми були разом в Комісії для Східних Церков, і я багато допомагав йому. Ми тісно співпрацювали під час Собору над всіма тими ідеями, які мав блаженніший Йосиф Сліпий. Я намагався увійти в суть тих ідей і був, можна сказати, його правою рукою.– Як Ви вважаєте, чи у нашій Церкві вповні реалізовані постанови ІІ Ватиканського собору?– Багато зроблено, дуже багато. Наприклад, однією з головних речей є та, що раніше єпископи на еміграції, (у Канаді чи Америці), залежали від Ватикану (Конгрегації Східних церков). А за рішенням Собору, вони перейшли у свої матірні Церкви. Ми, всі українські єпископи, належимо тепер до Верховного Архиєпископа – нашого Патріархату, а не до Конгрегації. Єдність Східних Церков – і матірних, і дочірніх на еміграції – це було одним із важливих рішень. У зв’язку з цим, другою важливою справою в нас була справа Патріархату. Я намагався допомагати блаженнішому Йосифу також і ділянці створення Українського Патріархату. Наша Церква зросла із Собором та митрополитами Шептицьким і Сліпим. Отже, Собор і тих два митрополити, це події, з якими відродилася наша автентична Київська Церква.– У 80 років життя Ви розпочали місійну діяльність на Сході України, яку провадите вже 15 років. Що Ви порадили б тим, хто готується до душпастирювання на Сході?– Там є мало місіонерів, тільки певне число тих, котрі приїхали на деякий період. Там дуже важка праця. 70 років комунізму, атеїзму, змосковщення спричинили те, що люди відвикли від Церкви, втратили релігійне життя. Неділя там сприймається тільки як відпочинок і більше нічого не означає. Для них неприйнятним є щонеділі ходити до церкви. На Великдень, на Різдво - так, але не щонеділі. Однак вони це роблять через незнання, тому їх потрібно навчати, катехизувати… Потрібно починати з ними працювати і дивитися, як буде. Мені там дуже сподобалось, маю багато позитивних вражень. Люди гарні. Потрібно вдовольнитися малим числом людей, працювати - і громада помаленьку зросте. Є гарні успіхи, але вони приходять повільно. На жаль, ми ще не маємо достатньо матеріальних засобів, щоб допомагати священикам, котрі там служать, тому там є важко, але ми вдячні. Варто йти, треба йти.– Владико Андрію, на Вашому храмі у м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської області є напис «Київська Православна Соборна Церква». Що стоїть за цією назвою? Як її розуміти?– Наша Церква називається Греко-Католицька, але це не добре. Ми з греками нічого спільного не маємо, ми є слов’янська Церква, а не грецька. Ми тільки належали до Царгородського патріархату, а не до Греції. Тому я є прихильником того, щоб нашу Церкву знову називати Православною Церквою, бо ми маємо православну віру. Отже, Київська Православна Церква. Соборна означає Католицька. Ми є і православні, і католики. Ті два слова себе взаємодоповнюють, бо православна віра, а Католицька Церква. У Літургії ми рідко вживали слово католицька, також ми вживали вселенський архиєрей, а не католицький. Із вірою ми не вживаємо слово католики, але у відношенні до Церкви: Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву, а соборна – означає католицька. Отже, я за те, щоб ці два слова конечно були нашими: і православна, і католицька. Православна віра, Католицька Церква.– У своєму житті Ви мали щастя пізнати п’ятьох глав нашої Церкви. Як би Ви коротко могли охарактеризувати харизму кожного з них?– Митрополит Шептицький для мене, і він справді таким є, – Мойсей нашої Церкви. Це голова, що нам був даний від Бога, – спаситель нашої Церкви. Він застав одне, а залишив зовсім інше: зробив нашу Церкву такою, яку тепер маємо. Шептицький як людина, як святець, є понад усіх. То був великий чоловік. Наша Церква вже була дуже златинізованою, а він її визволив, привернув. Він мав місійну візію нашої Церкви. Ми були місіонерами в Росії, Російської Церкви. Це була велика людина. Для мене це альфа і омега – митрополит понад митрополити.Йосиф Сліпий продовжив його візію, мав ментальність Шептицького, був ректором у Львові. Вони обидва з Шептицьким зайняли майже ціле століття. Це два великих митрополити. Йосиф Сліпий також був великою людиною.Мирослав-Іван Любачівський був недовго, продовжував те, що почали його попередники. Він не мав своїх ідей, втілював ідеї Шептицького і Сліпого.Патріарх Любомир визначався своєю мудрістю. Мудрий патріарх, мудра людина, мудро працював, був богословом. Був довгий час і залишив дуже позитивне враження. – Що Ви хотіли б побажати духовенству та мирянам нашої Церкви?– Щодо духовенства, то мене дуже вражає малий відсоток неодружених священиків, замалий. Більше 90% є з родинами. Це є священство Ісуса Христа. Він взяв собі апостолів одружених, але вони залишили свої родини і пішли з Ісусом. І для родин то була честь, що їх чоловіки, батьки пішли з Христом. А як вони розійшлися по всьому світі - ніхто не йшов з родиною. Місійна діяльність передбачає священика без родини, котрий може йти там, де немає нічого і бути місіонером. З родиною – це важче. У нас мало розвинена місійна діяльність саме через це. Тому так мало в нас місіонерів. Отже, нашій Церкві треба дуже плекати повну посвяту духовенства Христові і Його Церкві. Тоді єпископи зможуть призначити священиків там, де є потреба. Отже, моя візія: заскромне число духівників, які виховували б семінаристів на священиків без родин, щоб ті були цілком віддані Христові і Його Церкві. Наш народ загалом є побожний, але щодо глибшого богословського розуміння, то, можливо, воно є ще трохи заплитке. Релігійність, культ, обряд – це добре, але потрібне глибше богословське розуміння, зокрема для нових поколінь, про Церкву, Боже життя. Богослов’я більше як сама Літургія. Літургія є гарна, але її треба зрозуміти, а без богословських понять важко зрозуміти Літургію глибоко.
Щиро вдячні Вам, Преосвященний Владико, за розмову!

 

Владика Андрій Сапеляк: «Я намагався допомагати Блаженнішому Йосифу також і в створенні Українського Патріархату» //СЛОВО № 2 (50) 2012, с.21-24