Ярослав Мисак

24 серпня 1991 року позачерговою сесією Верховної Ради УРСР ухвалено Акт проголошення Незалежності України. Протягом довгих століть наші предки кров’ю і потом виборювали для себе й майбутніх поколінь право мати свою державу. Знаємо з історії, що така боротьба була нелегкою. Колись нам удавалося зреалізувати таке бажання, а деколи треба було продовжувати боротьбу. І ось нарешті вже 30 років ми наділені таким великим дарунком, як власна країна.

Відновивши нашу незалежність, нам може видатися, що ось вже можемо спокійно зітхнути й радіти, бо досягли своєї мети. Але насправді з народженням нової України все лише починається. Поняття «держава Україна» є суто номінальним, юридичним. А що ж тоді є тим реальним, фізичним? Це є люди, з яких складається ця держава. І тому, коли ми говоримо про Україну, то слід найперше розуміти, що мовиться саме про людей, які вважають себе українцями. Саме в тому ключі маємо визначати незалежність. Вона починається не з дати в календарі, а бере початок у серці кожного з нас. Важливим є, чи українці досягли того рівня незалежності. Чи ми хочемо й готові жити в незалежній країні? Бо саме якою будуть її громадяни, то такою і буде наша держава. Від нас залежить, чи ми втримаємо і як розвинемо цей Богом даний талант. Тому незалежність, свобода стосуються передусім нас. Можуть декларуватися будь-які прекрасні ідеї розвитку держави, але нічого доброго зробити не вийде, коли українці не готові жити так, як самі про це заявляли; коли діло розходиться зі словом.

А як бути незалежним? Як нам навчитися бути свобідними? Незалежність – це не лише суто політичне поняття, але більше – персоналістичне. Свобода передбачає в собі прагнення праці, змін до кращого та відповідальність за свої вчинки. Скільки ж сьогодні можна почути різних нарікань! Одразу знаходимо багато винних. Але ми, як християни і мислячі люди, покликані усвідомити передусім свою роль. Так, нинішня ситуація є далекою від ідеальної, але чи достатньо того, що ми робимо, щоб її покращити? Якщо хочемо щось змінити, то треба мислити не в тому напрямі, що це мене не стосується чи я не можу, а в тому, що зміни починаються з мене, з моїх учинків. Кожен відповідно до свого стану запрошений служити загальному благу, і саме тоді спільнота стане справді незалежною.

Ми вже й так багато зробили за цих 30 років, але нам ще треба важко трудитись, аби змінювати народний світогляд. Лише невелика частина українців використовує свої природні таланти, якими Господь їх обдарував, і обставини, у яких вони могли б досягти висот. Натомість більшість переконана, що влада повинна про все дбати. Маємо усвідомлювати, що треба чогось домагатися самим. Влада не може і не мусить усе забезпечити. І коли такі наші очікування не співпадають із реальністю, то настає велике розчарування і зневіра. А якби люди взялися до роботи, то не було би розчарування, бо було б усвідомлення: буду мати стільки, скільки попрацюю . Не питаємо: що я зробив для України, а запитуємо: що мені дала країна?

Ми хочемо бути демократичною державою. Революція гідності великою мірою це заманіфестувала. Люди, які там стояли, щиро мріяли. Але мрії треба втілювати в життя працею. Нам ще треба навчитися здобувати те, про що мріємо. Це непросто, бо люди досі чекають, що хтось прийде й дасть їм усе. Так не буває . Звісно, непросто є самим працювати, не все вдається, але зріла людина не означає досконала людина, а та, яка старається. Наша зрілість у тому, що ми намагаємося розвивати дари, які ми самі чи наші батьки тяжко здобували. Ми вміємо боротися за нашу гідність, але жити гідним життям не завжди хочемо. Якщо матимемо зрілих людей, які працюють над собою, то все буде на своєму місці.

Повноцінна свобода неможлива без органічного поєднання з відповідальністю. Свобода нищить саму себе, якщо не є водночас відповідальністю перед Богом і людьми. Тому обидва поняття — «вільна людина» і «вільна країна» — мають спільний знаменник: відповідальність обох. Якщо вона дорівнює нулю, то увесь дріб не має сенсу . Свобода без відповідальності стає сліпою і руйнівною силою, сваволею, що закриває очі на дотеперішні здобутки, нищить наявне добро – особисте та суспільне – і ставить під сумнів особисте та національне «завтра» . Свобода і відповідальність збалансовують одна одну. Бо просто свобода, яка не несе за собою відповідальності, приводить до великих проблем, стає небезпечною. Так, як дитина через довгий процес зростання стає зрілою, так і ми покликані постійно, день у день зростати у своїй вільності. Заклик до зростання у свободі є водночас закликом до росту у відповідальності. «А відповідальність – це готовність прийняти наслідки наших рішень. Ми їх боїмося. Зрілість особи пізнається по тому, наскільки вона готова брати на себе відповідальність за те, що робить», − навчає Блаженнійший Любомир. Зріла особа не пливе бездумно за течією, не відмовляється від високих прагнень та ідеалів, не є байдужою. Кожному з нас є дуже неприємно, коли ми зустрічаємо безвідповідальних людей і маємо з ними справу. Вони виявляють брак пошани до прав інших, неправдомовність, маніпулювання задля осягнення егоїстичних цілей, підступне використання людської немочі, недотримання моральних законів тощо. Найбільшою гарантією нашої державної незалежності є наша особиста незалежність від беззаконня і зла, а це можливе лише, коли Божі Заповіді для нас є не тільки елементом традиції, а реальним керівництвом до дії.

Із безвідповідальності випливає ще один надзвичайно важливий елемент незалежності – наша єдність. Це один із критеріїв, на якому будуються суспільство, спільнота, держава, це усвідомлення спільного блага. Є щось, що ми повинні осягати разом. Є щось, в ім’я чого ми повинні об’єднуватися. Творити, а не просто бути пасивним користувачем можливостей громадянства, споживачем її скарбів — і причому ще й повсякчас нарікати та критикувати. Щаслива країна — це не сума соціальних благ, спущених урядом згори, а спільне благо, невтомно здобуте й щодня підтримуване свідомими й активними громадянами.

Нам слід збагнути, що ми працюємо для однієї і тієї ж мети, для світлого майбутнього. Наша держава є великою, а ми всі різними. Проте навіть така різноманітність не має стати приводом до поділу й ненависті, а радше до об’єднання і любові. Найбільшою небезпекою є внутрішні розбрати, взаємопоборювання, а не якийсь зовнішній агресор. Великою істиною є слова Андрея Шептицького: «Не треба інших ворогів Україні, коли самі українці українцям є ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти!» . Внутрішні наші чвари є неначе троянським конем, у якому ворогами є наші стереотипи, непрофесійність, невміння бути одним народом і так далі. Усе це почало «вилазити» з нутра отого троянського коня впродовж цих 30-ти років, і найперше з усім цим ми сьогодні воюємо . Тому як довго в національних справах більше пам’ятати будуть українці лише про приватне добро, так довго загальна справа не зможе успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її у свідомості і в совісті людей .

Цих усіх та інших цінностей нас вчить Церква. Вона підкреслює, що людина є образом і подобою Божою (пор. Бут 1, 26). Правильний шлях у суспільному житті веде до пошанування гідності людини, як образу Божого. Сяйво цього образу в ній ніколи не гасне, хоч як сильно людина часом зневажає своє божественне походження . У цьому є і горизонтальний (пошанування собі подібних), і вертикальний вимір (перспектива зростання в Бозі). Набагато легше реалізовувати нашу незалежність, якщо чинити це в ім’я Господнє; нашу землю старатися преображувати в Царство Небесне, а самим керуватися заповіддю Христа «Любіте один одного»(пор. Йо 13, 34).

Ярослав МИСАК, Незалежність як особова зрілість // СЛОВО №3 (87), вересень-листопад 2021