ВСТУП
З моменту становлення України як незалежної, демократичної держави відкрилися нові горизонти для об'єктивного дослідження історичного минулого українського народу, всестороннього осмислення етапів його духовного росту. Загальновідомим є те, що в історії нашого народу Церква завжди відігравала важливу роль. Вона сприяла формуванню української національної ідеї, патріотичному вихованню та розвитку духовного життя народу й суспільства загалом. Особливе місце у цьому належить священнослужителям Української Греко-католицької церкви, а зокрема митрополитові Андрею Шептицькому і Станіславівському Єпископу Григорію Хомишину.

ВСТУП
ІІ Ватиканський собор у Декреті про Східні Католицькі Церкви вказує на те, що Церква, коли приходить до повноти католицької спільноти, повинна «держатися свого обряду, його плекати та по силах дотримуватися» . А у Конституції про Святу Літургію читаємо: «Зберігати здорову традицію та все ж відкривати шлях законному прогресові» . Отже, церковна традиція Київської Церкви, зокрема її літургійний обряд, є важливою. Перебуваючи на етапі пошуку власної ідентичності, ми, як Церква Володимирового Хрещення, корінь якої знаходимо в київському християнстві, перебуваємо перед дилемою вибору автентичних шляхів і форм власного вираження спілкування з Богом. Правдиве віднайдення своїх витоків – це вміння відчитати духовний світ наших попередників. А це ставить перед нами виклик досліджувати цю традицію, щоб її вибудувати у спільноті з іншими Церквами Володимирового Хрещення.

ВСТУП
Від часів хрещення Володимиром Великим Київської Русі (988р.) домінуючою релігією на Україні залишається традиційне християнство, яке завжди відігравало і відіграє  значну роль в українському суспільстві. Але крім традиційного християнства на українських землях сьогодні присутні й інші релігії, що не мають відношення до християнства, як і рівно ж присутні деномінації, які виникли з самого християнського середовища. Зокрема мова йде про деномінації пізнього протестантизму, які виникли і поширились з ідей реформації в Україні. Однією з таких деномінацій є Адвентисти Сьомого Дня (далі АСД), які виникли на основі адвентизму і широко розповсюджені у сучасній Україні.

ВСТУП
Протягом останніх років Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви акцентує увагу на питанні людського покликання з особливим наголосом на покликанні до священичого служіння та монашого життя. Кожен священик, душпастир є провідником людей до Царства Божого. Щоб бути наставником та вчителем для іншої особи, пастир насамперед потребує обдарованості від Бога, тобто покликання, та достатньої підготовки для здійснення свого служіння.
Серед мирян побутує думка, що в священики йдуть молоді люди виключно під впливом нереалізованих мрій, особистих невдач або нерозділеного кохання. У дійсності ж священиче служіння є справою Божою, оскільки Бог вибирає і призначає, а ми лише відповідаємо на Його поклик.

Питання папського примату займає важливе місце в еклезіології. Воно й досі є предметом католицько – православного діалогу. Дуже цікаво поглянути на це питання в історичному контексті ХІХ ст., коли було проголошено примат папи І Ватиканським собором. У той час як православний світ сприйняв це прогнозовано негативно, були й інші сприймання догматичного проголошення окремими православними богословами. Зокрема, в середовищі російських богословів був ряд філокатоликів із позитивною настановою. Один з них, о. Олександр Волконський, опублікував книгу «Католичество и священное предание Востока», в якій намагався пояснити папський примат православному читачеві. Свою книгу о. Волконський намагався сперти на Святе Письмо та святоотцівське Передання, а також на аргументи церковної історії. Ця книга о. Волконського стала основою для написання дипломної праці, щоб прослідкувати за ходом думки росіянина – прихильника папського примату і єдності Церков. Він, як і інші російські аристократи, а саме Володимир Соловйов, князь Іван Гагарін, княгиня Єлизавета Волконська, Євген Балабін, Григорій Шувалов, Софія Свечина та ін., свідомо прийняв католицьку віру, водночас зберігаючи любов до російської обрядової і культурної традиції. Російські аристократи прокладали шлях новому розумінню єдності Церков, відмінної від прийнятої на той час концепції об’єднання як навернення.

ВСТУП
Одним із домінуючих чинників культурно-історичного поступу нашого народу була безпосередня участь Української Греко-Католицької Церкви. Її рідномовний обряд, органічна відповідність менталітету, підтримка й поглиблення етнічної духовності української нації зумовили перетворення Церкви на справжню скарбницю і осередок національно-культурного розвитку нашого народу. Завдяки будівництву храмів, розвитку іконописної та літописної традицій, хорового співу, і церковної музики, богослов’я, Церква не тільки збагачувала національно-культурну скарбницю українців, а й створювала умови для запозичення прогресивних західних духовних надбань . З найдавніших часів Церква на українських землях виступала ініціатором створення розвитку і поглиблення відповідного роду мистецтва, літератури та виховання.