Вступ
Жоден аспект українського культурного, суспільного, політичного, а навіть еко-номічного життя упродовж останнього тисячоліття не можна зрозуміти, не беручи до уваги внеску християнства, його вчення та канонів, лiтургiйних практик, етичних норм, спiльнотної та особистої духовності, церковного мистецтва та народної побожності.
Державотворчі процеси кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років в Україні викликали закономірний інтерес до історії Церкви як важливого чинника сучасних перетворень. Знання її минулого потрібні для подолання багатьох штучних стереотипів, усталених у радянський період, які перешкоджають правильному розумінню єдності Церкви. Історично-канонічні дослідження розкривають причини сучасної міжцерковної роз’єднаності, з’ясовують її причини, проектують варіанти можливого виходу з неї. На основі з зібраного та впорядкованого матеріалу спробуємо об’єктивно розкрити процес утворення діяльності та статусу греко-католицької церкви на Закарпатті з найдавніших часів до сьогодення.

Вступ
«Я дам вам пастирів відповідно до мого серця»(Єр.2:15) – саме з цих біблійних слів починає свою енцикліку «Pastores dabo vobis» Іван Павло II, застановляючись над важливістю покликання священиків та правильного його формування. Оскільки покликання є даром від Бога, то Він не тільки ним обдаровує, але і дбає про його розвиток і плідність. Він ставить завдання перед Церквою про ці покликання турбуватися і направляти їх в правильному річищі.
Проблематика виховання і формування духовенства ніколи не втрачає своєї актуальності, лише набуває щораз новіших форм. Пов’язано це насамперед з тим, що кожного разу час, місце та епоха ставить перед Церквою нові завдання і вимоги, які потрібно задовольняти, труднощі, які необхідно долати.

ВСТУП
Останнім часом проблема сім’ї як в церковному, так і в суспільному середовищах стає щораз-то гучнішою. Сьогодні ми є свідками виразного погіршення стану сім'ї і руйнування подружніх цінностей, коли кількість розлучень на державному рівні, сімейних сепарацій та уневажнень шлюбів катастрофічно зростає, особливо у перші роки подружнього життя. Серед проблем, які сьогодні переживає українська сім'я, не останнє місце займає заробітчанство, яке стає причиною розлучень, розбитих сімей, позбавлення батьківської опіки дітей, створення ранніх необдуманих шлюбів серед молоді, втрати моральних вартостей, руйнування родинних зв'язків, поширення алкоголізму та наркоманії, росту агресії та насильства серед дітей та молоді. До таких проблем ніхто не може бути байдужим, адже від морального стану сім’ї залежить розвиток народу і держави загалом. Митрополит Андрей на цю тему писав:

ВСТУП
У Христа єдність Церкви була предметом його останньої, архиєрейської молитви: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Йо. 17:21). Вона, за словами св. Августина, свята, хоча й складається з грішних людей. Одним із найбільших людських гріхів є розділення Христової Церкви, які неодноразово ранили її упродовж історії.
Цей гріх розділення Церкви Христової не обминув і нашої помісної Київської Церкви. Ще й по сьогодні не вдалося реалізувати заповідь Христа бути в єдності, яку він доручив своїм учням. Тому проблема подолання гріху розділення, залікування ран, залишених поділами є надзвичайно актуальна як для нашої Церкви, так і в цілому для Христової Церкви. Впродовж історії з’являлось чимало різних людей, які боролися за відновлення єдності Церков. До них належить і видатний церковний діяч, полеміст першої половини ХVІІ ст. – Мелетій Смотрицький.

ВСТУП
Проблема єдності Церкви досі є актуальною не лише з екуменічної перспективи, а й у контексті ідеї самоправності Української Греко-Католицької Церкви. Перебуваючи у дискурсі двох великих християнських традицій, давня Київська Митрополія здобула великий досвід співіснування в різних культурних соціумах. Пошуки ідентичності тісно пов’язані із зустріччю «власного» та «іншого», а діалог, який не проходить під гаслом «розмежування» та «відчуження», зміцнює власну тотожність, толеруючи іншого.
Проблема єдності Христової Церкви залишається актуальною впродовж XIX – середини XX ст. Митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий акцентували увагу на єдності Церкви. Роздумуючи над самосвідомістю своєї Церкви, обидва предстоятелі звертали увагу на потребу плекання притаманних Сходу літургійних звичаїв.