ВСТУП
Сучасна психологія, вивчаючи людину, визнає, що всі риси її характеру є важливими та потрібними. Однак часто можна почути думку, що не існує добрих чи поганих емоцій чи людських реакцій, натомість вони просто є, а розцінювати їх варто лиш з погляду того, чи корисні вони для людини на тому шляху, яким вона хоче простувати. Особливо сильно змінився підхід до людських реакцій, які більшість осіб окреслює як негативні, недобрі чи неприємні – злість, агресія, гнів, роздратування. Психологія стверджує, що вони переважно свідчать про певну розбіжність між людськими бажаннями чи потребами і реальністю. Звісно, з такою думкою важко не погодитися, але у кожного християнина може виникнути логічне запитання: «Злитися, дратуватися та гніватися на свого ближнього – це добре чи, радше, нейтрально?». Чи можуть злість або агресія отримати моральне оправдання?

Спроби обґрунтувати природність та добрість злості, агресивності хоч і стають частішими, однак не є новими. З церковного передання дізнаємось, що чимало християнських авторів І тисячоліття давали відповіді на схожі запитання. Отож питання гніву, як колись в давнину, так і сьогодні, у ХХІ ст., цікавить багатьох. Адже у щоденному житті кожна людина може спіймати себе на тому, що дратується, тримає в серці образу чи злобу. А для християнина, який із засобів масової інформації, науково-популярної літератури та розважального контенту дізнається про нормальність гніву чи агресії, визначитися самостійно у таких речах буває непросто. Натомість, можна звернутися до тих людей, які у світлі Божого Одкровення змогли зрозуміти принцип дій струн людської душі. Такими у християнстві є Святі Отці, церковні письменники, представники раннього монашества тощо.
Серед християнських авторів, які ґрунтовно описували різноманітні явища у сфері людської психіки та духовності, знаною постаттю є Євагрій Понтійський, відомий теоретик і практик монашої аскези та споглядання. Попри засудження його вчення на V-му Вселенському соборі, останніми часами спостерігаються активні спроби реабілітувати постать богослова та його аскетичне вчення, яке займає чільне місце у східнохристиянській аскетичній традиції. Через точність викладу та проникливе розуміння духовної сфери людини Євагрія часто називають «християнським психологом», оскільки він влучно вловлював вплив психоемоційного життя людини на її духовний розвиток. Єваргій відомий не стільки систематичністю викладу вчення, скільки своєю обширною творчою спадщиною та її практичністю. Це, зокрема, відобразилося на пізніших аскетичних авторах, які переймали деякі його ідеї та погляди. Провівши в аскезі та у монашому середовищі багато часу, Євагрій згодом передавав здобуті знання молодшим монахам, котрі ставали на шлях аскези. Понтієць, зокрема, доклався до укладення переліку головних гріхів, до яких належить і гнів. Розглядаючи гнів, він також торкнувся боротьби пов’язаних із ним пристрастей: злоби, злопам’ятності, агресії та люті. Враховуючи ширину світогляду Євагрія, його напрацювання набувають особливого значення не лише для монахів, які намагаються досягти безпристрасності, а й для кожного християнина, який прагне перемоги над пристрастями. Контроверсійність та неоднозначність окремих богословський ідей Євагрія ніколи не ставили під сумнів його аскетичне вчення. На користь цього вказують чисельні згадки його аскетичних порад у творах християнських письменників, у православності поглядів яких Церква ніколи не сумнівалася. Отож аскетичні твори Євагрія – це спосіб глибше пізнати досвід боротьби монашого середовища того періоду, а також можливість взяти для себе корисну інформацію про те, що собою являє гнів, до яких наслідків він призводить та як його подолати.
Оскільки Євагрій розглядав пристрасть гнів серед інших пристрастей, думки його на цю тему на є систематичними. Крім того, між сучасним читачем та епохою IV ст., коли жив Євагрій, існує значна часово-просторова відстань. Тому окремі погляди та думки Євагрія, з огляду на історичний і культурний контекст, потребують певного уточнення, тлумачення та систематизації. З іншого боку, незважаючи на віддаленість у часі, ідеї Євагрія щодо боротьби з гнівом є актуальними в наш час, адже людство ХХІ ст. зустрічається з викликами воєн, розбрату, ворожнечі, які, згідно з Євагрієм, є дітьми пристрасті гніву. Отож згадані причини вказують на актуальність теми, обраної для цієї праці.
Таким чином, мета нашої праці – представити вчення відомого християнського аскета та письменника Євагрія Понтійського про основні аспекти гріха гніву, а також його бачення боротьби з цим гріхом. Предметом нашого дослідження є аскетична спадщина письменника. Для досягнення мети дипломної праці ми поставили перед собою наступні завдання: 1) розглянути сутність гніву та його позитивні та негативні аспекти; 2) охарактеризувати вплив гніву на людину; 3) описати антропологію, у рамках якої Євагрій розглядає гнів; 4) подати варіанти подолання гніву, які пропонує Євагрій; 5) розглянути протилежні гніву чесноти.
З огляду на поставлені завдання, праця складається з таких частин: вступу, основної частини, висновків і списку використаної літератури.
Перший розділ основної частини називається «Сутність пристрасті гніву згідно з ученням Євагрія Понтійського» та складається з трьох пунктів. У першому ми розглянемо вчення Понтійця про вісім головних гріхів, яке займає ключове місце в його аскетичному богослов’ї. Також представимо антропологічні погляди Євагрія. У другому пункті розглянемо безпосередньо сам гнів, його первісне призначення, контекст, коли він здатен перетворитися на гріх та негативний вплив гріху гніву на життя людини. У третьому пункті розглянемо, як гріх гніву псує відносини людини з Богом та ближніми, а також його шкоду молитві.
Другий розділ, який називається «Подолання гніву та осягнення чесноти лагідності», також складається з трьох пунктів. У першому розглянуто роль, яку в житті людини відіграє молитва, а також як вона сприяє людині в боротьбі з гнівом. Відтак у другому пункті ми опишемо практичні способи протистояння гніву для тих, хто бажає бути ближчим до Бога та людей. У третьому пункті розглянуто чесноти, які осягає та людина, що здолала гнів.
Для розкриття теми ми використовували такі методи:
1) метод аналізу – для детальнішого опису вчення Євагрія;
2) метод порівняння, за допомогою якого порівнюватимемо вчення Євагрія про гнів із вченням інших церковних авторів того часу;
3) метод синтезу – задля більш загального опису певних аспектів творчості Понтійця.
Часовими рамками нашого дослідження є IV ст. – епоха, в якій жив і звершував свій монаший подвиг Євагрій Понтійський. Цей період розвитку монашого середовища нас цікавить лише тієї мірою, наскільки більш зрозумілим він робить вчення аскета. Тому, розглядаючи погляд Євагрія на гріх гніву, ми звертатимемо свою увагу на той чи той аспект його вчення в контексті аскетичних творів тієї доби.
Джерелами у цій праці є різного роду література. Окрім творів самого Євагрія, доступних в українському перекладі, ми також користали з літератури, яка розглядає творчість аскета в контексті історичної епохи, в якій він жив. Також ми сягали творів інших Святих Отців та християнських письменників задля повнішого розкриття вчення Євагрія про гріх. Крім цього, ми користали із досліджень про духовність християнського Сходу, які дають систематичний погляд на аскетичне вчення того часу. Зокрема, до таких праць належать книги дослідника східнохристиянської духовності кардинала Т. Шпідліка та дослідників вчення Євагрія: А. Сидорова та Г. Бунге.
Серед труднощів, які виникли впродовж написання цієї праці, згадаємо про особливість вчення Євагрія Понтійського, яке викладено несистематично, а більш творчо, з використанням прикладів та порівнянь, що зрештою є загальною рисою аскетичних творів того часу. Автор не надто щедрий на чіткі дефініції, через що відчитування його спадщини потребує загального погляду на неї. Тож, класифікуючи та систематизуючи вчення Євагрія про пристрасть гніву, ми намагалися зберегти притаманний аскету стиль.

ВИСНОВКИ
У нашій дипломній праці ми розглянули вчення аскета, монаха та християнського письменника Євагрія Понтійського про гріх гніву, способи його подолання та осягнення чесноти лагідності. Підбиваючи підсумки дослідження, в якому ми намагалися розкрити вчення Євагрія про пристрасть гніву, варто зауважити, що задля розуміння спадщини аскета важливо також мати на увазі історичний контекст, в якому писались його твори, а також своєрідний стиль, світогляд, антропологію, життєву позицію та діяльність Понтійця. Розуміння цих аспектів допомагає краще зрозуміти вчення Євагрія.
Так, враховуючи контекст тієї епохи, коли людині надавали різного статусу, окреслюючи злими ті чи ті аспекти людського буття (як, наприклад, це робило маніхейство чи платонізм), Євагрій розглядає людину в її цілості як добру, покликана до спілкування з Богом. Відтак людина сама вирішує, як їй жити: чи як бісові, чи як ангелу. Таким чином, Єваргій, описуючи людину, яка складається з душі й тіла, вбачає у ній свобідну волю, завдяки котрій вона може або духовно зростати, або деградувати. Хоч науковці й стверджують про певні запозичення з платонізму та орігенізму, вивчення поглядів Євагрія уможливлює побачити, що аскет не вважав тіло в’язницею душі. Варто, однак, зазначити, що для монаха тіло є своєрідним інструментом для життя у матеріальному світі, що, проте, не робить його злим. Хоч людина душею єднається з Богом, все ж її тіло значно впливає на її духовне життя. Душа, складаючись з розумної, гнівливої та бажальної частин, потребує уважного ставлення з боку людини, інакше їй загрожує гріховний занепад. Саме у цьому контексті варто розглядати вчення Євагрія про гнів, який є одним з найнебезпечніших гріхів.
Понтієць розглядає гнів не як негативне явище, але як те, що може таким стати. Письменник наголошує на доброму призначенні гніву – оберіганню душі від гріхів, спокус, нападу бісів тощо. Якщо людина почне використовувати гнів не за призначенням, тоді він перетворюється на гріх, згубно впливаючи на все її життя. Так гріх гніву здатен зруйнувати стосунки людини з Богом, адже перетворює молитву, через яку особа здатна увійти у богоспілкування, в ідолопоклонство. Адже під час такої молитви людина буде згадувати своїх ворогів, маючи перед очима їхні обличчя. Такий духовний стан може поставити під загрозу також церковне вчення. Адже у гніві людина хибно сприймає Бога та й увесь світ. Вважаючи власні погляди за істинні, вона може навчати цього інших. Так гнів стає родоначальником єресей.
Окрім цього, гріх псує взаємини між людьми. Людина, опанована гнівом, злобою, люттю, злопам’ятністю, нездатна до любові, оскільки серце її сповнене злості. Відтак вона ображає ближніх, лихословить, поводитися неадекватно. Такій людині стає складно перебувати у спільноті. Якщо такий стан опановує ченця, він може відчувати спокусу полишити монастир.
Гнів також здатен зруйнувати відносини людини зі самою собою. Як приклад, Євагрій наводить випадок апостола Юди. Понтієць описує його зраду Ісуса Христа, а потім «розкаяння» Юди за цей вчинок, а відтак подальше самогубство, що було прямим наслідком опановування гріхом гніву. Охоплена гнівом і гординею людина внаслідок своїх амбіцій та бажань може виявитись неготовою прийняти реальність та бути нездатною впокоритись перед Богом.
Варто зауважити, що гріх гніву не існує сам собою, а насправді є тісно взаємопов’язаним з іншими гріхами. Понтієць називає головні гріхи, котрі є родоначальниками решти гріхів. Розуміння цієї концепції восьми гріхів допомагає знайти взаємозв’язок між різними гріхами. Наприклад, до гніву людину може призвести попередній гріх гордині чи грошолюбства. Пристрасть до одного гріха може призвести до гніву через неможливість його задовольнити.
Крім того, Євагрій дає зрозуміти, що гріх гніву неможливо в жоден спосіб оправдати. Хоч би які не були «справедливі» причини для агресії та злоби, аскет на практичних прикладах показує, що коренем гнівливості є ніщо інше як гріх. Подібних поглядів щодо згубного впливу на людину дотримуються різні християнські автори тієї доби: св. Іван Золотоустий, св. Василій Великий, св. Кирило Олександрійський, св. Макарій Великий тощо.
Щоби визволити людину з-під деструктивного впливу цього гріха, Євагрій пропонує читачам практичні методи для його подолання. Важливо зауважити, що на боротьбу з гріхом варто дивитися з призми розуміння Понтійцем молитви, адже це допомагає збагнути, чому боротьба з гнівом є настільки необхідною на шляху духовного зростання людини та яким є взагалі справжній сенс її життя. Так Євагрій розглядає реалізацію людської особи у її молитовному житті як спілкуванні з Богом, у котрому людина співдіє з Творцем, просвітлюючись Його Світлом. Усе у житті людини є допоміжним на шляху до спілкування з Богом, у тому числі аскеза, боротьба з гріхами та й сама безпристрасність. Монаший подвиг цінний тим, що наближає людину до Господа, однак не має вартості сам собою, якщо людина, навіть у пустині, є опанована гріхом гніву, злоби, ненависті. Отже, подолання гніву є не самоціллю, а черговим етапом духовного життя людини.
Боротьба з гнівом є так потрібною тому, що він сильно руйнує молитву. Євагрій описує «слабкі сфери» людської природи, через яку біси найбільше здатні зачіпити людину та відірвати її від спілкування з Богом; а відтак пропонує методи, як себе уберегти від нападів бісів злоби. Так біси часто атакують людську пам’ять, яка фіксує людський досвід. Тому Євагрій пропонує зайвий раз не розворушувати її своїми роздумами. Якщо біси діють через пам’ять, однак коли людина менш здатна до опору, тобто у час сну, то Понтієць закликає призивати ім’я Христове та лікувати рани від гніву у світлу пору дня.
Проти гніву Євагрій пропонує боротися тим самим гнівом, однак у його правильній та добрій формі: відганяти від себе гріх, мужньо не приймаючи його; сказати кілька гнівливих слів бісу, щоби він відійшов переможеним. Особливо до такого методу Понтієць заохочує вдатись під час молитви, закликаючи перебувати у любові до ближнього. З останнього випливає також зцілення ран, завданих гнівом у стосунках з іншими людьми. Тому аскет закликає до примирення та прояву любові до ближнього як дієвих методів на шляху до подолання гніву. Якщо ж людина стає жертвою гніву іншої особи, то це, парадоксально, також може послужити їй дієвим методом у боротьбі з гріхом. Адже, таким чином, «закривши» вуха та уста, людина може позбавити себе і гордині, і себелюбства, а отже, звільнитися від джерела гніву, що часто випливає з незадоволених бажань людини. Тому Євагрій закликає пильно стежити за своїм серцем, оберігаючи його від лихих думок, аби навіть мимоволі не впасти в гріх, не зауваживши напрямок своїх бажань. Псалмоспів, діла любові, аскеза – це все методи осягнення людиною чесноти лагідності, яка уможливлює стосунки між людиною та Богом. Завдяки чесноті лагідності людина стає здатна з любов’ю ставитися до ближніх, спокійніше ставитися до подразників, образ, болів, несправедливості. А відтак вона не дозволяє гніву запанувати у своєму серці. Тож серце стає відкритим для дії Бога у ньому.
Можна зробити висновок, що для Євагрія найголовнішим сенсом життя людини є її спілкування з Богом та Його споглядання. Боротьба з гріховними помислами, аскеза, осягнення чеснот – це все поступові кроки на шляху до споглядання. Гнів як гріх, таким чином, аж ніяк не виступає як норма людського життя, а швидше як патологія. Ця думка по-особливо відлунює в сучасному світі, який здійснює ревізію цінностей, понять, поглядів на людську природу.
У нашій праці ми прагнули висвітлити цей аспект вчення Євагрія та зробити власний вклад у церковні дослідження на цю тематику. Сподіваємося, що подані нами думки зможуть заохотити до подальших пошуків у цій сфері.

ЗМІСТ 2
ВСТУП 3
РОЗДІЛ I. СУТНІСТЬ ПРИСТРАСТІ ГНІВУ ЗГІДНО З УЧЕННЯМ ЄВАГРІЯ ПОНТІЙСЬКОГО 8
1. Учення Євагрія про вісім головних пристрастей 8
1.1 Антропологія Євагрія Понтійського 8
1.2 Вісім головних пристрастей у контексті антропології Євагрія 14
2. Сутність пристрасті гніву 19
3. Руйнівний вплив гніву на життя людини 34
3.1 Вплив гніву на психіку людини 34
3.2 Вплив гніву на стосунки з ближніми 36
3.3 Вплив гніву на споглядання і молитву 37
РОЗДІЛ II. ПОДОЛАННЯ ГНІВУ ТА ОСЯГНЕННЯ ЧЕСНОТИ ЛАГІДНОСТІ 41
1. Молитовне життя та боротьба з гнівом 41
1.1 Молитва-спілкування з Богом як сенс життя людини 41
1.2 Подолання гніву як обов’язковий етап духовного життя 45
2. Способи боротьби з гнівом 50
2.1 Правильне використання гніву як боротьба проти гріху гнівливості 50
2.2 Примирення як засіб подолання гніву 54
2.3 Знесення образ як спосіб подолання гніву 56
2.4 Слідкування за серцем і любов до ближнього 60
2.5 Псалмоспів як засіб боротьби проти гніву 63
3. Лагідність – чеснота ангелів 64
ВИСНОВКИ 71
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 75