ВСТУП
Питання про роль Церкви й духовних авторитетів у формуванні суспільства не втрачає своєї актуальності. Особливо в моменти глибокої кризи й пошуку народом моральних орієнтирів. Саме таким орієнтиром у новітній історії України став Блаженніший Любомир Гузар (1933–2017) – Верховний Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал і мислитель, чиє слово звучало не лише з амвона, а й на сторінках преси, у студентських авдиторіях, набирало гучності в переломні моменти суспільних потрясінь. Любомир Гузар ніколи не ототожнював себе з жодною політичною силою, а його авторитет перетинав конфесійні та регіональні кордони, охоплюючи людей найрізноманітніших переконань. Блаженніший Любомир уже не одне десятиліття є незмінним голосом совісті нації, адже сформував ті прості й водночас складні істини, які часто бувають знехтувані суспільством. Його слово, авторитетна думка, духовні настанови жили й живуть у серці українського народу і в період відновлення незалежності нашої держави, і в моменти найбільших випробувань – Революції Гідності, початку збройної агресії Росії.

ВСТУП
Ще кілька десятиліть тому важко було уявити ті можливості та форми пастирської діяльності, які відкрилися перед Церквою сьогодні. Упродовж ХХ ст., зокрема в період комуністичного режиму, служіння священнослужителя було суттєво обмежене й фактично зведене до меж храму. Це унеможливлювало повноцінну реалізацію пастирської місії, особливо в середовищі хворих і нужденних. У сучасних умовах, зі зміною суспільно-політичної ситуації, Церква знову отримала можливість відкрито здійснювати своє служіння у сфері охорони здоров’я.

ВСТУП
Таїнство священства є одним із ключових елементів життя Церкви, адже саме через нього здійснюється служіння, передане ще від апостолів. Священство виконує функцію управління чи звершення богослужінь, але є й знаком присутності Христа у спільноті вірних. Проблематика таїнства священства має не тільки богословську, а й історичну перспективу, позаяк вона є важливим аспектом церковного життя як на Сході, так і на Заході. Візантійська і латинська традиції мають багато спільного у розумінні священства, однак є й суттєві відмінності, що ґрунтуються на історичних, культурних та богословських моментах. У візантійській богословській традиції Таїнство священства тісно пов’язується з містичним досвідом Церкви та її літургійним життям. Священник розглядається передусім як той, хто звершує Святі Таїнства і вводить вірних у досвід спілкування з Богом. Натомість у латинській традиції значна увага приділяється юридичному та структурному вимірам священства, його ролі в церковній ієрархії та дисципліні. Водночас обидві традиції, попри певні відмінності, зберігають спільне розуміння священства як установленого Христом служіння у Церкві. Ці відмінності, зокрема в підходах до Євхаристії, традицій целібату та одруженого священства, а також у трактуванні ролі священства в житті Церкви, мають глибоке богословське підґрунтя, яке потребує детального порівняльного аналізу.

ВСТУП
Питання про те, ким є Ісус Христос стосовно Бога Отця, є не лише богословською проблемою; воно стосується самих основ християнської віри та розуміння людини і її спасіння. Якщо Христос є лише найдосконалішим серед творінь, а не справжнім Богом, то Його спасительна місія позбавляється абсолютного характеру, а разом із нею й сама надія на обожествлення людини. Саме навколо цього питання розгорілась одна з найгостріших богословських суперечок ранньої Церкви, яка привела до скликання Першого Нікейського Собору (325 р.) – події, що заклала фундамент християнського віровчення на наступні сімнадцять століть.

ВСТУП
Окрім Пресвятої Богородиці, навряд чи ще хтось зі святих небожителів зрівняється у вшануванні та поширеності культу, зі святим Миколаєм Мирлікійським. Його культ увійшов у молитовне життя Церкви у перші сторіччя після його смерті, а традиція вшанування набула розквіту в лоні візантійської традиції, а саме у гимнографії минеї та октоїха, в іконографії та агіографічних текстах.

ВСТУП
Вчення про Пресвяту Трійцю є центральним догматом християнської віри, який визначає розуміння Бога як єдиного за сутністю, але троїчного в Особах - Отця, Сина і Святого Духа. Формування тринітарного догмату стало результатом тривалого богословського пошуку, який тривав протягом перших чотирьох століть християнської історії та супроводжувався гострими дискусіями, подоланням єресей і творенням точної богословської термінології. Особливе місце в цьому процесі належить святителю Василію Великому - одному з найвизначніших Отців Церкви IV століття, чий внесок у розвиток тринітарного богослов'я важко переоцінити. Актуальність дослідження тринітарного вчення Василія Великого зумовлена кількома факторами.